Системні зміни в галузі культури потрібно запроваджувати одночасно з реформуванням економічних, політичних та безпекових механізмів функціонування держави як такої. Не секрет, що культура, влада і вплив взаємопов’язані. Тому поступально займатися культурою в Україні потрібно було ще від 1991 року паралельно з дерадянізацією та люстрацією. Здорове, прагматичне будівництво нації за європейськими зразками неможливе без прискіпливої уваги до всього, що відбувається в царині культури, бо саме за нею державу ідентифікують поза її межами. Якби в Україні від початку незалежності існувала національна програма «хліба і видовищ», ми не лише нагодували б, а й здивували б увесь світ.
Меморандуми про наміри
25 грудня 2014-го міністр культури В’ячеслав Кириленко повідомив, що вперше в історії незалежної України охорона культурних закладів стала захищеною статтею державного бюджету, а видатки на культуру 2015 року збільшено в 3,5 раза – до 2,3 млрд грн. Далі розпочався процес призначення нового менеджменту в національних музеях. Якщо про перші зміни говорили менше, то про другі не почув хіба що лінивий. Утім, на старт структурних реформ у галузі культури такі дії навряд чи тягнуть.
Єдиної стратегії реформування української культури у вигляді конкретного документа нині не існує. Проте є ціле гроно стратегій і концепцій різної етимології, які прописують ці зміни. Зокрема, у Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», що схвалена Указом президента України № 5/2015 від 12 січня 2015 року, згадку про культуру містить розділ про мету реалізації зазначеного документа та вектори руху. Є так званий вектор гордості, який передбачає «забезпечення взаємної поваги та толерантності в суспільстві, гордості за власну державу, її історію, культуру, науку, спорт». Як тут не згадати жарт: «Я українець, я не хочу нічого робити, я хочу пишатися»? Справді, створена в Адміністрації президента Стратегія окремим рядком прописує реформу державної політики у сфері культури, формування і просування бренд-меседжів про країну, зокрема що Україна – держава з визначними культурними та історичними традиціями. У підсумку 20 фільмів українського виробництва повинні вийти в широкий прокат у 2020 році, й саме це має стати одним із індикаторів успішної реалізації згаданого вище документа.
Показово, що про українську культуру не йдеться в розділах про розвиток і безпеку українського суспільства. Біда в тому, що Стратегія дуже чітко відображає ставлення влади до культури як такої, спільну парадигму мислення можновладців, відповідно до якої в згаданій царині робляться певні кроки. У цій картині світу культура не є динамічною, цікавою, потрібною, важливою, дотичною до реального життя. Нею знову ж таки можна знехтувати, як нехтували в минулі десятиліття за різних президентів та очільників Мінкульту, за різних складів РНБО. А якщо культура – явище ефемерне, то й зусилля для подолання корупції в цій галузі докладати не треба.
На рівні Міністерства культури України, одним із головних завдань якого, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 495 від 3 вересня 2014 року «Про затвердження Положення про Міністерство культури України», є забезпечення, формування та реалізація державної політики у сфері культури та мистецтва, ведеться мова про створення принаймні двох документів. Один із них – «Культура 2025. Довгострокова національна культурна стратегія», що зараз перебуває у стадії організації секторних, тематичних семінарів і круглих столів для обговорення її проектів та плану дій із реалізації. У Дорожній карті цього проекту (до створення якої долучився Раґнар Сііл, керуючий партнер Creativity Lab, радник міністра культури Естонії) прописано, що в результаті будуть розроблені два документи: «Довгострокова національна культурна стратегія 2015 – 2025 – основні принципи» і «План дій щодо реалізації довгострокової національної культурної стратегії».
Читайте також: Леонід Кантер: «В армії часто лажа, бо в країні лажа»
Обидва вони мають бути затверджені або указом президента, або законом України у жовтні – грудні 2015 року. В ідеалі «Довгострокова національна культурна стратегія» має реалізовувати низку цілей. Зокрема, «переосмислити місце культури з другорядного (компетенції лише Міністерства культури та відповідних підрозділів) на центральне через демонстрацію її ролі в стабільному розвитку країни та підкреслення необхідності включення питань культури і креативності до порядку денного інших міністерств та зацікавлених сторін». Далі йдеться про укладання «договору про роль культури між різними рівнями державної влади національними, регіональними і місцевими органами влади», формування «довгострокового бачення перспектив розвитку культури і креативності України, котре виходитиме за рамки поточної ситуації, натомість підкреслюючи потенціал культури у розвитку економіки, зміцненні ідентичності та соціального порозуміння». Паралельно мають бути розроблені чіткі правила ефективного урядування в культурі «шляхом визначення принципів формування рішень у культурній політиці в умовах прозорості, залучення всіх зацікавлених сторін та їх співпраці», а також окреслені «короткострокові пріоритети та основні заходи для посилення культурної та креативної галузі й для відновлення згуртованого суспільства через конкретні і необхідні реформи у сфері культурної політики».
24 березня було анонсовано, що В’ячеслав Кириленко 6 квітня презентуватиме Стратегію реформування культури. Проте, як повідомили Тижню в прес-службі Мінкульту, документ ще на доопрацюванні, а презентація переноситься на невизначений термін. Незрозуміло, чи він якимось чином дотичний до законотворчої діяльності в межах «Довгострокової національної культурної стратегії «Культура 2025», чи має існувати паралельно з нею.
Проте не Мінкультом єдиним обходиться в українській культурі. 4 березня на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності було репрезентовано проект Концепції реформування культурної сфери в Україні, автором якого є голова згаданого комітету, нардеп Микола Княжицький. Концепція пропонує реформу державного адміністрування, адаптацію до законодавства ЄС, реформу фінансування галузі культури та вдосконалення системи підтримки українського продукту, зокрема створення Інституту кінематографії.
Без стратега у своїй вітчизні
Будь-які реформи – це конкретні дії, які треба виконати в певний строк. Вони повинні мати початок і кінець, конкретну мету й передбачати можливі ризики. Є ще кілька ключових компонентів: відповідальність і бажання. На жаль, у запропонованих концепціях та стратегіях розвитку української культури усе це не було чітко артикульовано. Власне, як і те, що в результаті можливих реформ має докорінно оновитися стиль менеджменту культури, котрий повинен перейти на підприємницькі рейки, як це є в країнах ЄС, на який нині, принаймні на словах, орієнтується Україна у своєму подальшому розвитку.
Читайте також: Олександр Ярмола: «Майдан уже породив нову хвилю музики, яка зараз тільки набирає сили»
Нещодавно мала нагоду відвідати зустріч медійників із міністром культури та віце-прем’єром із гуманітарних питань В’ячеславом Кириленком. Міністр звернувся до журналістів, які висвітлюють культурну тематику, з питанням: а як зробити так, щоб спілкування Мінкульту й ЗМІ стало продуктивнішим, адже в комунікації щось явно порушено? Чи то журналісти не бачать хороших і корисних справ міністерства, чи то саме воно з якихось причин не може донести до медіа й відповідно до громадськості, що робить справді необхідні для української культури кроки.
Розказати про те, які кроки Мінкульт і сам міністр особисто роблять для того, щоб добиватися від українських парламентаріїв, Мінфіну, Мін’юсту ухвалення потрібних для культури рішень, зокрема про бої за фінансування не на життя, а на смерть, могла б електронна сторінка його прес-служби. Власне, від пана міністра про стратегічні зміни в галузі культури пролунало лише кілька речень. Стратегія, тобто загальний план дій на довготривалу перспективу, з’являється тоді, коли є чітке усвідомлення, якого результату хочемо досягти в ідеалі у тій чи іншій царині. Досі такої візії немає, тож про засадничі позитивні зрушення в українській культурі фактично не йдеться. Тому й про коректні тактичні заходи, зокрема про прискіпливий внутрішній аудит у культурних інституціях від національних музеїв і заповідників до консерваторій, говорити не випадає, так само як очікувати зваженого підходу до пошуку джерел фінансування української культури поки що марно.
«Може, якось обійдеться. Та, власне, якось воно буде, бо не може бути так, щоб не було ніяк» – у нашій державі, здається, саме таке ставлення до культури. Якщо в одне місце понад 25 років скидати різне сміття та відходи без розбору, то матимемо щонайменше локальну екологічну катастрофу, яка не дасть змоги нормально жити нічому живому. Це правило спрацьовує і в культурі. Гора проблем, які накопичувалися протягом чверті століття, меншою не стає, лякає своїм масштабом і спонукає ставити низку незручних запитань. Чи усвідомлює держава, у якому стані перебуває українська культура? Хто і що до такого стану її довели? І, головне, що потрібно зробити, аби вивести її з колапсу й на перспективу оживити? Чому це критично необхідно? Але ж ні, нам би хоч якось у найближчому майбутньому вирулити, ніч протриматися і день прожити. А питання перспективи, зокрема різних культурних стратегій, культури як складової національної безпеки, нехай лишаються в довгій шухляді міністерського столу.