Ми зустрічаємося з ним в одній з кав’ярень перед черговою поїздкою на Донбасс. Цього разу в Донецьку область, у напрямку Артемівська. Іван ділиться деталями своїх волонтерських буднів, попиваючи чай із великої скляної чашки. Скаржиться – стрибок гривні разом із здорожчанням коммуналки катастрофічно позначилися на обсягах допомоги військовим.
Тиждень.ua: Чим займалися до війни? І взагалі – волонтерство роботі не заважає?
Працюю в дочірній компанії однієї з німецьких фірм в Україні. Це основне місце роботи вже більше 15 років. З понеділка по п’ятницs розмови з партнерами, розгляди цін та умов співпраці, відрядження від Мукачева до Луганська (коли він був ще не окупований). Волонтерські поїздки на схід – у вихідні дні. Виглядає це так: у п’ятницю після обіду збираємо бус, в суботу зранку вже на Сході, вдень розвозимо вантаж по підрозділам, ночуємо в АТО, у неділю допрацьовуємо і у понеділок під ранок вже у Києві.
Тиждень.ua : Пам’ятаєте першу партію гуманітарки?
Перший збір грошей був літом минулого року на три прибори нічного бачення. Взагалі, це був період, коли для себе потрібно було вирішувати, що робити далі. Кинути роботу, сім’ю і піти на фронт, не маючи військової освіти, було страшно, але з бажанням допомагати треба було щось робити.
Тиждень.ua Тобто волонтерство – це компроміс?
Я його так і називаю. Рік тому мені не вистачило духу йти воювати. Для людини, яка сидить в тилу, АТО – це армагеддон. Це не зовсім так. У будь-якому разі, якщо прийде повістка, то ховатися не збираюся.
Читайте також: Привід натиснути на курок
Тиждень.ua А можна детальніше про АТО і армагеддон?
Важко розібратися у масштабах подій на Донбасі з картинки у медіа. Сидячи на дивані здається, що вся зона АТО – це пекло. Це не зовсім так. Якщо не брати до уваги окуповані терористами міста, то це територія, де діють українські закони, працюють магазини, школи, кафе, кінотеатри і дискотеки. Тут немає перебоїв з постачанням їжі і черговий лікар приїде на виклик. Хоча це і зона підвищеного ризику.
Все змінюється, якщо рухатися в напрямку передової. Подекуди знищена інфраструктура,блокпости і велика військова техніка зустрічаються частіше, чути залпи артилерії. Саме тут розумієш, як виглядає війна. Будинки зруйновані, місцеві виїхали, бо смерть тут занадто близько. Є села, де залишилося всього по кілька сімей. Вони не мають можливості переселитися і бояться залишати свої помешкання.
Тиждень.ua: Хто надає допомогу? Як взагалі на вас виходять люди?
Всю допомогу можна поділити на дві групи: грошова і матеріальна. Я відкрив окремий рахунок, написав свої дані у Facebook – в інших медіа-ресурсах нічого не публікую, не вистачає часу. Люди, які знали мене давно, почали допомагати від самого початку. Потім з’явилися перші звіти про поїздки і грошей стало трохи більше. Втім, у певний момент я вперся у межу і зрозумів, що не зможу зібрати більше певної суми на місяць, а потреби були більші за можливості. Почав шукати альтернативну допомогу – писав ночами до українських діаспор різних країн через Facebook. Врешті налагодилися контакти, стало більше матеріальної допомоги. Це військова форма, бронежилети, берці, медикаменти тощо. Сьогодні приходить багато гуманітарки від наших діаспор з Британії, Шотландії, Сполучених Штатів, Канади, Італії, Німеччини, Польщі, навіть Гонконгу.
З останніми, наприклад, ми списувались наприкінці літа, говорили про те, що на осінь буде потрібна термобілизна. Представники діаспори прилітали в Україну, привезли із собою зразки тканин. Через деякий час вони пошили і передали кілька сотень флісових курток, а потім – тисячу комплектів термобілизни. Це не так просто як доставка з Європи, могли виникнути певні складнощі з оподаткуванням. Ми знайшли благодійний фонд, який вирішив усі питання.
Тиждень.ua: Як працюєте із перевізниками? Вантаж для АТО доставляють зі знижками?
Facebook творить чудеса. Це величезний світ і язик не повертається назвати його віртуальним. Тут можна швидко знайти спеціаліста з будь-якої сфери діяльності: журналіст, медик, будівельник, працівник СТО, перевізник. Останні купляють чи отримують товар за кордоном і завозять його в Україну. Вони мають налагоджену систему роботи і, якщо товар іде для АТО, готові доставити його безкоштовно або за мінімальну ціну. Скажімо, діаспора з Лондона систематично допомагає військовим: на вихідних збирають товар, у понеділок вантажать перевізнику, у середу вантаж для АТО вже у Львові, у четвер – доставили у Київ.
Читайте також: Змінені війною. Чи готові українці до розриву з Росією
Тиждень.ua : Тобто перевізники самі до вас звертаються?
Буває, що звертаються, хоча більше цим займаються відправники – українці, що живуть за кордоном. Наприклад, людина з Німеччини, Польщі чи Італії пише: «Я може зробити це і це, якщо потрібно…» Одного разу мені так написав хлопець з Італії – Олег Мороз. Була пізня осінь і я шукав флісові куртки для військових. Найкраща ціна, на той момент, була біля 10 доларів за куртки б/в, незрозумілої якості і розмірів. Ми поговорили з Олегом, він пішов на фабрику в Італії, домовилися за ціну пошиття 5,5 євро за куртку. Скооперувалися з іншими волонтерами і замовили величезну партію флісів. Куртки відшили в Італії, наші перевізники привезли їх в Україну.
Допомога буває абсолютно різноманітна. Скажімо, мої знайомі фотографи безкоштовно роблять фотосесії для дітей військових, бабусі і жіночки купляють нитки і в’яжуть теплі шкарпетки військовим чи готують комплекти сухих борщів і бульйонів, такі собі напівфабрикати. Список величезний: ремонт радіостанцій, автомобілів, оптики, плетіння маскувальних сіток тощо.
Тиждень.ua: Як щодо інших соцмереж? Скажімо, російських?
Я видалився з Однокласників і не заходжу на Вконтакт. У мене так є аккаунт, але не користуюся ним. Фізично не має можливості вести дві соцмережі. На день буває декілька десятків повідомлень, на які треба відповісти.
Тиждень.ua: Як вплинуло падіння гривні на волонтерство?
Катастрофічно. Люди визначаються, яку максимальну суму грошей можуть віддати на підтримку військових. Зі стрибком курсу і ростом комуналки всі автоматично збіднішали. Це означає, що умовну десятину, яку люди виділяли на підтримку військових,тепер зможе віддати менше осіб. Цінність коштів стала вищою.
Тиждень.ua: Є вихід з цієї ситуації?
У мене немає відповіді на це питання. Те що можна було оптимізувати – ми оптимізували. Є волонтери, які за мінімальними цінами завозять величезну кількість товарів, тому у магазинах я майже нічого не купляю – або за кордоном, або через діаспору, або через волонтерів. Я вже пройшов стадію морального дискомфорту, коли треба цинічно вимагати знижку на товар для АТО. Я не боюся давити на моральні мозолі, випрошуючи знижку на черговий дизельний генератор абощо.
Читайте також: Окопаний кордон. Як будують "Стіну" на Харківщині
Тиждень.ua: Держава відіграє якусь роль у волонтерстві? Може, чиновники на місцях сприяють роботі?
Я не перетинаюся з державою взагалі. Я не член партійних організацій, я не працюю під крилом політсил, не збираюся балотуватися в Раду чи деінде. Контактів з держструктурами – нуль. Є окремі люди, які працюють в держустановах – це давні знайомі. Я дуже ціную їхню допомогу. Бо жоден з них за весь час не виказав бажання пропіаритися.
Тиждень.ua: За якими принципами ви працюєте?
Є кілька правил, принципів, які намагаюся не порушувати. Правило перше – працюю в основному із ЗСУ (у більшості випадків це 95 і 72 бригада). Буваю також у багатьох добровольчих батальйонах, але в першу чергу концентруюся на військових. Поясню чому: добровольчі батальйони – це, як правило, група людей з активним життям у соціальних мережах. Вони доступніші для медіа спільноти, активніше розповідають про свою діяльність. Бажаючи допомогти, людина дізнається в першу чергу про їхні потреби. Військові частини – це, так історично склалося, закриті структури. Про діяльність ЗСУ ми знаємо набагато менше, хоча на фронті їх в рази більше і основні досягнення – саме їхня заслуга. Інформації про себе вони дають мінімум, жалітися не звикли. З одного боку – це заборонено, з іншого – професійні військові не дружать з соцмережами через інформаційну безпеку. Вони розуміють ризики розміщення в інтернеті своїх фотографій або особистих даних.
Друге – намагаюся визначати потреби з командирами підрозділів: взвод, рота, батальйон. Визначаємо список найбільш необхідного, наприклад – тепловізор, бронежилети, берці, фліси, маски, окуляри і т.д. Складаємо список пріоритетів. Вже потім, відповідно до пріоритетів, шукаю що і де можна купити.
Третє – доставка. Категорично і принципово не залишаю товар на складах військових частин. Товар може не доїхати до передової. Я не хочу, щоб кошти, які мені довіряють люди, були витрачені не професійно. Якщо до мене приходить наша прибиральниця і щомісяця віддає свої 200-400 гривень, вибачаючись, що це так мало (хоча для неї це значні гроші), то я не зможу дивитися їй в очі, якщо дізнаюся що придбані речі валяються на складі, або взагалі перепродаються. Все, що передається, повинно потрапити безпосередньо в руки військових. Не розумію і не сприймаю фразу «Туди не можна доїхати, залиште на складі, ми передамо».
Читайте також: Капелан «Правого сектору»: Резерви української нації невичерпні
І останнє – не допомагаю частинам, які заражені вірусом п’янства. Ці люди є потенційними небіжчиками. Відсоток смертей там набагато вищий, ніж у частинах, де є дисципліна.
Тиждень.ua: Що найбільш необхідне військовим?
Пункт номер один, і це вам підтвердять військові – тепловізори і прибори нічного бачення. Коли прийшла осінь, виявилося, що поряд із тепловізором пріоритетним є хороше взуття. На себе можна натягти 2-3 фліски, три комплекти термобілизни, але на ноги можна взути лише одну пару взуття. Потрібно було знайти якісні військові берці. Спільно з іншими волонтерами знайшли натівські, з Gore-Tex’ом (водостійка мембранна тканина – ред.) та Vibram’ом (гнучкапідошва, яка захищає від вологи, .
Тиждень.ua: Як щодо місцевих? Їм допомагаєте?
Так, але не скажу, що така допомога є системною. Якщо просять допомогти, то стараюся не відмовляти. Одного разу, скажімо, з Авдіївки евакуював людей. Тоді обстріли були дуже активними і місцеві попросили їх вивезти. Пропонували нам телевізор за допомогу, бо не мали грошей. Ми вивезли їх у Красноармійськ і не взяли ані копійки. Для наших пасажирів це було шоком.
Тиждень.ua: Взагалі, як до вас ставиться місцеве населення?
Я люблю Донбас. Я бував там дуже часто протягом останніх 15 років. У мене багато знайомих і партнерів звідти. Якщо вони особисто потребують гуманітарної допомоги, то для мене не має значення, що вони думають про київську владу. Якщо їх треба вивезти із зони бойових дій – я їх вивезу. Зараз плюс-мінус регулярно приїжджаю у притулок для переселенців у Краматорську. Там живе приблизно 90 людей, з них 30 – діти. Мені все одно, що вони думають про владу. Вважаю, що допомога для таких людей – це спосіб здолати бар’єр «київської хунти» і налагодити мости взаєморозуміння. Наприклад, під час попередньої поїздки мене вже просили привезти почитати українські книжки.
Для допомоги переселенцям принципово не витрачаються кошти зібрані для військових. Така гуманітарка у більшості випадків це дитячі речі, іграшки, молочна продукція, їжа, побутова хімія, яку передають люди. У бардачку авто завжди є кілька шоколадок на гостинці дітям, яких зустрічаю в АТО.
Тиждень.ua: Конфліктів не виникало?
Ні. На спілкування не вистачає часу, але я розумію рівень можливої небезпеки і намагаюся бути обережним
Довідка: Іван Богдан – 40 років, комерційний директор однієї з німецьких компаній в Україні, за освітою – викладач. Народився 1974 року в Польщі, одружений, є син.