Нове стратегічне стримування Росії

23 березня Палата пред­­ставників Конгресу США абсолютною більшістю в 348 про­­ти 48 голосів ухвалила резолюцію із закликом до президента Барака Обами негайно надати Україні зброю. Коментуючи рішення, голова Комітету із закордонних справ Ед Ройс зазначив, що зробити це слід «доки не стало запізно», а спікер Палати представників Джон Бейнер наголосив, що «без дій Адміністрації відповіді на російську агресію не буде».

Значення резолюції переоцінити важко, бо вона показала: хоч на це й потрібно багато часу, в американському політикумі таки формується консенсус щодо необхідності дієвішої підтримки України в захисті від російської агресії. Однак важливо, щоб піс­­ля цього першого доленосного кроку процес переоцінки ролі нашої держави у регіоні пішов далі. Відтак після президентських виборів, які мають відбутися наприкінці наступного ро­ку, могло б ітися про підтримку України як ключової ланки нової регіональної підсистеми стри­­мування російської експансії.

Обтяжливі зобов’язання

Здавалося б, своїми агресивними діями Путін перезапустив механізми трансатлантичної солідарності. The New York Times нещодавно навіть опублікувала статтю, в якій відверто зазначе­­но, що агресія Росії в Україні – пряма вигода для Вашингтона: союзники по НАТО визнають важливість зміцнення своєї обороноздатності, держави Європи згуртувалися. Тож, мовляв, не варто заважати ворогові. Однак не можна не помітити, що насправді ситуація в ЄС та Альянсі складніша.

З одного боку, виділилася група країн, яка, усвідомлюючи загрози від Росії, справді стала потребувати більше підтримки США й серйозніше трактувати свою оборону та діяльність НАТО. Однак із другого – дедалі очевиднішим є виокремлення кола європейських держав, які вважають, ніби російська загроза ефемерна й далека, а зусилля, спрямовані на її стримування, для них невиправдані й надто обтяж­­ливі.

Читайте також: Послідовні перезавантаження

Голова Європейської ради Дональд Туск після саміту ЄС у Брюсселі 19 березня заявив, що «стає дедалі складніше вибудовувати єдину європейську позицію в питанні суворих заходів, до котрих, як доводиться визнати сьогодні, зараховують навіть самé збереження санкцій». За даними джерел європейських ЗМІ, щонайменше половина країн Союзу були готові пом’якшити обмеження проти Росії, серед них Іспанія, Італія, Австрія, Угорщи­­на, Словаччина, Кіпр та Греція. Досить пасивною є позиція одного зі стовпів ЄС – Франції.

На цьому тлі в західних ЗМІ почали з’являтися зловісні публікації із сумнівами щодо того, чи ст. 5 Статуту Альянсу про спільну оборону зобов’язує всі країни-учасниці захищати жерт­­ву агресії, чи лише допускає таку можливість. Виходило, що члени НАТО не конче мусять, наприк­лад, обороняти Балтію чи Поль­­щу в разі російської агресії. Тим більше, що застосовувану нині Путіним гібридну війну важко ідентифікувати як «збройний напад».

Занепокоєння із цього приводу помітне в країнах-лімітро­фах, яким загрожує Росія. Наприклад, під час нещодавнього виступу в Брюсселі президент Польщі Броніслав Коморовсь­­кий зазначив, що НАТО переживає нині період випробування на міцність своїх обіцянок, даних під час вересневого саміту в Уельсі, щодо підвищення рівня готовності й мобільності, зокре­­ма й обіцянки створити сили швидкого реагування, щоб протистояти російській загрозі. За словами Коморовського, східні члени НАТО вже «довго і з тривогою чекають, коли ці рішення будуть приведені у виконання […]. Мова про авторитет Альянсу».

Але, на жаль, навіть ті центральноєвропейські лідери, які усвідомлюють загрозу для своїх країн у разі падіння України під російським натиском, схильні розглядати нашу державу лише як буфер та гальмівну доріжку для російської агресії, а не союзника в її стримуванні. Так, прем’єр-міністр Угорщини Вік­тор Орбан нещодавно визнав: «…дестабілізація України вступає в різку суперечність з угорськими інтересами. Між Угорщиною і Росією повинна бути Україна», оскільки «ми не хочемо мати спільний кордон із Росією». Однак на ділі його позиція відома: пом’якшення санкцій проти Москви. Навіть екс-міністр закордонних справ, а нині спікер польського Сейму Радослав Сікорський, відомий лобіюванням Києва на Заході, визнав, що прагне лише «щоб Україна успішно захищала себе у війні з Росією, або принаймні дорого продала власну шкуру».
Такий підхід до України міг би бути прийнятий за «прагматичний захист власних інтересів» цих країн (зрештою, українці у 2008 році так само лише «співчували й підтримували», але вони зовсім не воювали б через Грузію з Росією). Проте він є згубним для безпеки всіх держав, розміщених на шляху експансії РФ, адже дасть змогу Путіну й надалі по черзі реалізовувати свої плани замість наш­товх­нутися на скоординовані дії дер­­жав, яким російський експансіонізм несе загрозу.

Держави-лімітрофи, звісно, можуть покладатися на виконан­­ня статутних зобов’язань союзниками, які вважають їх обтяжливими та непотрібними, а отже, навіть коли й виконуватимуть їх, то більше про людське око. Але надійнішим було б формування вже зараз нової системи союзницьких зобов’язань щодо спільної оборо­­ни від зовнішньої агресії із тими партнерами, котрі так само відчувають наявну чи майбутню загрозу від Росії. Причому незалежно від того, є ці потенційні партнери членами НАТО чи ні.

Життя на межі

Попри всю малоймовірність створення армії ЄС, сама ця ідея відразу викликала досить різку реакцію в Росії, де наголосили на її провокативності й укотре пригрозили ядерним ударом у відповідь. Консолідація зусиль імовірних жертв російської експансії різко збільшує її ціну і знижує шанси на успіх, адже сучасна РФ здатна перемагати своїх жертв лише через їхню нездатність до дієвого об’єднання сил і приречена в разі, коли воно таки відбудеться.

Прагнення об’єднати зусил­­ля перед російською загрозою вже помітні на Півночі Європи. Так, у листопаді 2014 року на зустрічі міністрів оборони Великої Британії, Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Естонії, Латвії та Лит­­ви було прийнято рішення про співпрацю в контексті посилен­­ня небезпеки від Росії. Зокрема, згідно з результатами проведених переговорів країни мають удосконалити обмін даними розвідки й активізувати транскордонні навчання своїх ВПС.

Читайте також: Олександр Мотиль: «Україна важлива для США як певна противага Росії»

Наразі ключову роль у цій взаємодії відіграє Велика Британія як найбільша військова потуга у групі. Однак зростає увага до питань оборони регіону і з боку Швеції, колись місцевого гегемона. Зокрема, тамтешнє Міноборони готується до збільшення армії і створення додаткового механізованого батальйону, розміщення військової залоги на демілітаризованому в 2005 році стратегічному острові Готланд. Крім того, королівство посилює двосторонню військову взаємодію з Норвегією, Фінляндією, а віднедавна і з Данією. Скажімо, Стокгольм і Гельсінкі мають намір створити спільну військово-морсь­­ку тактичну гру­­пу. Досягнуті в березні 2015 року домовленості з Копенгагеном передбачають спільне використання двома країнами ВМС та ВПС одна одної, а також повітряних та морських баз. Хоч наразі ці домовленості, на жаль, усе ще далекі від дієвого оборонного союзу із зобов’я­заннями військової дороги на випадок зовнішньої агресії, однак можуть стати доброю передумовою для цього.

Помітним є пошук нових форм військово-політичної взаємодії і між Польщею та Румунією. Так, на початку березня їхні президенти Броніслав Коморовський та Клаус Йоганніс підписали спільну декларацію, зокрема, взявши на себе відповідальність за сприяння євроатлантичним відносинам та європейській інтеграції країн Східного партнерства, що уклали Угоди про асоціацію з ЄС. Мова насамперед про Молдову та Україну. Взаємодія цих чотирьох держав, також могла б перерости в більш формалізовану оборонну ініціативу. З огляду на свої значні інтереси в регіоні їм у перспективі могла б надавати підтримку Німеччина, як це робить Британія в групі північних країн.

Складніша ситуація з південним флангом. Анкара останнім часом намагалася загравати з Москвою, прагнучи збільшити власну вагу в очах Заходу й особливо ЄС, а також через невдоволення тиском європейської сторони щодо необхідності демократизації авторитарної Туреччини. Втім, із часом загрози цій країні та її кавказькому союзникові Азербайджану від Росії лише зростатимуть.

Кремль і надалі підтримує Вірменію, намагається укріпитися в Сирії, традиційно робить ставку на Сербію в Балканському регіоні й віднедавна силкується втрутитися в ситуацію у Боснії і Герцеговині, аби створити із Республіки Сербської ще одного свого сателіта. Нарешті останнім часом Анкара не може не турбуватись із приводу нарощування військово-політичної співпраці Росії із Грецією: 19 березня, коли Рада ЄС ухвалювала рішення щодо продовження санкцій про­­ти РФ, заступник міністра оборони Греції Костас Ісіхос провів у Москві переговори зі своїм російським колегою Анатолієм Антоновим. Окрім того, Росія активно працює над поглибленням співпраці з іншим опонентом Туреччини в регіоні – Кіпром.

Читайте також: Дрейф Вашингтона. У чому причина бездіяльності американців

У цих умовах тісніша вій­сь­ково-політична співпраця між Туреччиною, Азербайджаном та Грузією могла б стати реальністю й дієвим інструментом стримування російської експансії на Кавказі, Балканах і у Східному Середземномор’ї.

В умовах переконаності більшості країн «старої» Європи у відсутності реальної загрози їм від Москви критично важливо об’єднати зусилля бодай тих держав Балто-Чорноморського ре­гіо­ну, які відчувають дійсну чи потенційну загрозу. Цей процес, можливо, згодом відбувся б і сам собою. Втім, немає певності, що на це вистачить часу, а отже, усвідомлення необхідної консолідації може прийти й запізно.

Держави регіону, особливо ті, що є членами НАТО або принаймні ЄС, усе ще покладаються на дієвість наявних механізмів безпеки в межах цих організацій, оглядаються на США. Тож, аби пришвидчити процес і надати йому більшої ефективності, Вашингтону варто було б відіграти роль провайдера консолідації в межах кожної групи країн («Північ», «Центр» та «Південь») і, що найважливіше, гарантувати їм свою підтримку в разі ядерного шантажу чи навіть обмежених ударів Росії. Названі три групи держав-лімітрофів цілком здат­­ні, доклавши відповідних зусиль, створити достатні потужності звичайних військ для протидії російській експансії.

Як видно з інфографіки, економічний потенціал (ВВП за ПКС) груп держав «Північ» (без Великої Британії) та «Центр» (без Німеччини) лише на 10% менший від російського, а з урахуванням «Півдня» в 1,4 раза більший. Із німецьким та британським вони у 3,1 раза перевищують російський. Без групи «Південь» – у 2,6, а без неї та Німеччини – у 1,6 раза. За кількістю населення всі три групи (але без Німеччини та Британії) мають перевагу перед Росією в 1,5 раза, без «Півдня» поступаються їй менш ніж на 10%. Водночас якщо рахувати разом із Британією та Німеччиною, то сукупний демографічний ресурс «Півночі» й «Центру» переважає російський у 1,9, а разом із «Півднем» – у 2,5 раза.

За чисельністю діючих зброй­­них сил сукупний потенціал усіх трьох груп на чверть більший, аніж у РФ. Без урахування Німеччини – майже на 10%, а без Британії – приблизно аналогічний російському. Найбільше угруповання наразі мають держави «Півдня» (615 тис.), на другому місці – «Центр» (429 тис. або 615 тис. разом із Німеччиною). Натомість у держав «Півночі» війська нині найменші (107 тис. та 269 тис. разом зі Сполученим Королівством).

Читайте також: Джон Гербст: «Адміністрація не розуміє, що амбіції Путіна не обмежуються Україною»

Те, що за чисельністю діючих збройних сил та показниками витрат на оборону всі три групи держав-лімітрофів не мають суттєвої переваги над Росією, а за стратегічними наступальними озброєннями чи системами ППО різко програють їй, свідчить про недостатній для нинішніх неспокійних умов рівень мілітаризації країн межової зони. Але водночас держави регіону вже зараз мають достатній сукупний економічний та демографічний потенціал, щоб досить швидко наростити потужність звичайних озброєнь до рівня, достатнього для стримування російської експансії за обмеженої підтримки США, Великої Британії та, можливо, Німеччини. Понад те, після одностороннього виходу Росії з договору, який обмежує звичайні озброєння в Європі, для цього більше немає жодних формальних перешкод. Лише в питанні захисту від російських ядерних погроз потрібна буде «парасолька» Сполучених Штатів та Британії в межах розвитку системи ПРО.

Тим часом у Росії фактично немає союзників, потенціал яких вона могла б задіяти в разі зіткнення із західними сусідами. Максимум, на який може розраховувати Москва, – це Вірменія та, менш імовірно, Білорусь. Ці дві країни, а також маріонетки на кшталт Придністров’я, Абхазії чи Південної Осетії не здатні суттєво посилити власне російський потенціал. Тож фактично Кремлю доведеться покладатися лише на себе.