Алла Лазарева головна редакторка «The Ukrainian Week, Edition Francaise», керівниця напрямку іномовлення, власна кореспондентка «Тижня» у Парижі

Інерція української дипломатії

Політика
30 Березня 2015, 11:16

В останні кілька років віт­чиз­няна дипломатія дуже нагадує шагреневу шкіру. Не тільки за кількістю кадрових дипломатів, які лишаються в професії, попри все, й не тільки за фінансовим ресурсом, що тане, наче сніг на сонці. Старожили дипкорпусу констатують брак державної багаторівневої стратегії, котру жодна політична влада в Україні так і не напрацювала.

«Зверни увагу на один показовий факт, – зазначив у розмові з Тижнем колишній працівник Посольства України в Сполучених Штатах. – Нині велика мода на демократичну Грузію. Маємо міністра охорони здоров’я, заступника міністра внутрішніх справ, заступника генерального прокурора… При цьому жодного грузина в профільному, здавалося б, Міністерстві закордонних справ. Чому так? Проаналізуймо. Наприклад, заступник генпрокурора взагалі не знає українського законодавства та української мови, при цьому відповідає за надзвичайно важливу ділянку: реформування органів прокуратури. Правда ж, не зовсім зрозуміло, як він зможе ефективно працювати з документами та долучитися до кадрового оновлення? А тепер уявімо, що такого заступника або й міністра з Грузії залучили б до зовнішньополітичного відомства. Там чимало документації ведеться англійською. Але найважливіше – досвід гру­зинсь­ко-російської війни 2008 року був би нам на вагу золота. Напрацьована в муках технологія переговорів із Путіним також чудово придалася б, але… Але чому нікого з грузинів до МЗС не запрошено? Навіть на рівні радника? Бо, напевне, нікому це не треба. Тому що найкращий міністр закордонних справ для Порошенка – він сам».

Співрозмовник Тижня висловив думку, що нинішній президент «доволі авторитарний лідер, який любить тримати все під особистим контролем. Проте ні часу, ні можливостей побудувати багатоходові дипломатичні стратегії він особливо не має. Подорожуючи за кордоном, Порошенко висловлюється інтуїтивно, проголошує не те, що напрацювала потужна лабораторія ідей, як це поставлено до дії, скажімо, в Америці, а те, що від нього хочуть почути. МЗС працює коли на автоматі, за інерцією, а коли ловлячи на слух щойно проголошені нові пріоритети президента. Втім, не схоже, щоб він сам волів змінити щось на рівні концепції».

Наша дипломатична школа, як і раніше, більше спеціалізується на відповідях, ніж на ініціативах

Заради справедливості варто зазначити, що в ролі міжнародного спікера Петро Олексійович все ж видається кращим за своїх попередників. Впевнена англійська, бізнесова звичка до важких переговорів, відповідна ж непоступливість… до певної межі… Усі ці характеристики дають підстави для висновку, що зовнішня політика України не є провальною. Але й переможною вона не є.

Наша дипломатична школа, як і раніше, більше спеціалізується на відповідях, ніж на ініціативах. Вона відгавкується як уміє на відверто брехливі інвективи Кремля коли заявами, коли нотами протесту, а останнім часом, опосередковано, і сюжетами англомовного Ukraine Tоday. Арсенал цей доречний, але недостатній.

Замість того щоб зміцнити дипломатичну службу модерними аналітичними структурами, Київ ухвалив контраверсійне рішення створити Міністерство інформаційної політики – не під проект, а під людину. Розпорошені фонди в умовах війни та економічної кризи змушують знову і знову заощаджувати на диппредставництвах.

Читайте також: Стівен Пайфер:«За реалізацією програми реформ в Україні уважно спостерігатимуть»

Скажімо, в Посольстві України у Франції працює лише 10 фахових дипломатів на дві структури: саме політичне представництво та культурний центр. Скасована посада радника посла, що знижує статус амбасади в очах французів. Це ніби знак, що для України Франція – все ж п’ята економічна потужність у світі, важлива приблизно на рівні Вірменії. Замість двох військових аташе, попри війну, працює один, призначений ще за попередньої влади. Аналогічна ситуація з економічною місією, де замість двох фахівців залишилась одна людина – від Міністерства економіки.

У всіх без винятку, навіть в оонівському, представництвах доволі часто затримується плата. Коли на два, а коли й на три місяці. Стандарт загальних зборів послів під Новий рік, на які приходив прем’єр-міністр або президент, скасований: немає грошей, щоб оплатити дорогу зі Штатів або з Індії. Економія – похвальна річ, та все ж не завжди. Перший неповний рік нової влади довів, що дипломатія в Україні, як і раніше, сприймається на рівні політичного класу передовсім як інструмент внутрішньої політики.

«Дипломатичний стиль Петра Порошенка – це сольний концерт, – каже французький дипломат, який не побажав бути названим. – Очевидно, він переоцінив готовність Заходу до жорсткої розмови з Москвою. Він сподівався, що світ не залишить Україну сам на сам із агресором. Але вийшло, що все обмежилося суто фінансовою підтримкою Києва й нещирим обуренням, яке погано приховує боягузтво та нерішучість західних еліт. Санкції так і заклякли на позначці «помірно», що дає зрозуміти: йдіть і розбирайтеся з Путіним самі. Порошенко, який не вміє залучати до своєї команди яскравих і потужних гравців, лишився сьогодні ще самотнішим, ніж сподівався».
Природа не терпить порожнечі. Альтернативний центр зов­нішньополітичної думки став формуватися навколо Богдана Яременка, колишнього генерального консула України в Стамбулі, якого звільнили свого часу за критику Януковича. Його НГО «Майдан закордонних справ» має чимало проектів і, подейкують, підтримку голови Дніпропетровської ОДА Ігоря Коломойського. «Формується, по суті, альтернативна команда, яка за сприятливих умов зможе прийти на Михайлівську площу з Яременком у статусі ймовірного міністра», – висловив припущення в розмові з Тижнем колишній український дипломат. Про політичну конкуренцію всередині країни сьогодні не будемо. Мова про якість української дипломатії та про ресурс, який вона має у своєму розпорядженні.

Читайте також: Іван Міклош: «Вимоги МВФ необхідні, але недостатні»

Схоже, призначення на дипломатичні посади ще не перестали бути системою заслань і винагород за вірність наближеним до вищого керівництва. Якщо на рівні заступників міністра людей Януковича в МЗС почистили, то в середовищі послів їх лишилося чимало. Не зрозуміло, чому дипломатичне представництво у Штатах досі очолює Олександр Моцик. Він, може, не з найгірших. Але ж ми пам’ятаємо надмірну стриманість цього посольства за часів Майдану(щоправда, вже 20 лютого, на сайті посольства України в США було опубліковано заяву про засудження дій режиму Януковича).
Справжніх кадрових дипломатів, зокрема й через скромні фінансові умови праці, залишилося не так багато. Фахівців рівня Юрія Сергеєва, здатних переможно дискутувати в ООН, можна полічити на пальцях якщо не двох, то трьох рук. Дипломатична академія ледь животіє, ще й час від часу хтось запускає чутки про її можливе закриття заради економії державних коштів.

Можна, звичайно, сказати, що рівень української дипакадемії не найвищий. Це навіть не буде перебільшенням. Але іншої немає, освіта в західних вишах доступна не всім. Отже, чи потрібна Україні власна система вдосконалення дипломатів? Як і сама модерна та активна дипломатія в дусі часу?

Читайте також: Закон не для Донбасу, а для західних партнерів

Найгостріша проблема української зовнішньої політики – це, напевне, все ж не кошти і навіть не кадри. Це відсутність концепції, коливання вслід за лідерським курсом людини, якій, як і всім нам, властиво помилятися. Чи підштовхнуть Україну нові виклики до усвідомлення, що дипломатія сьогодні – це також фронт? Без гармат, але з руйнівним потенціалом.