Перші напружені моменти дали про себе знати ще 1 березня 2014-го, коли під ОДА прийшов багатотисячний натовп протестувальників, а саму будівлю охороняли лише кількадесят бійців спецпідрозділів. Незважаючи на радикальні настрої, ті, хто стояв у першій шерензі сепаратистів, буквально за півметра від самих бійців, намагалися ще вести бодай якийсь діалог із хлопцями в шлемах, яким на вигляд було від 20 до 27 років. Багато хто зі старшого покоління закликав їх просто добровільно розступитися, стримуючи радикальніше налаштованих сепаратистів фразами на кшталт «це ж також наші синки – не чіпайте їх». Самі «синки» того дня здавалися більш ніж піднесеними й навіть час від часу вступали в ненав’язливі бесіди з тими, хто намагався прорвати їхні ряди. Нечисленні фотографії, які мені вдалося зробити того дня, закарбували усмішки бійців «Грифона» просто на тлі проросійських активістів, які оточили їх із двох боків. Оскільки градус суспільного напруження ближче до вечора зростав, невеликій частині сепаратистів дозволили зайти в саму будівлю ОДА, частина зафіксувалася за спинами бійців, що трохи розступилися, а більшість лишилася стояти перед ланцюгом із силовиків.
Незважаючи на явний абсурд всього, що відбувалося того дня, 1 березня біля будівлі ОДА в Донецьку зібралася, напевне, «найадекватніша» частина з усієї маси сепаратистів, яка потім розповзеться по всьому Донбасу. Це пояснюється тим, що чимало з присутніх справді були корінними донеччанами, які прийшли на мітинг на хвилі політичної новизни, що накрила нашу країну. Тому багато хто був відверто проти того, щоб завдавати бодай найменших руйнувань місту, зокрема й будівлі ОДА. Час від часу, коли частина сепаратистів намагалася штурмувати будівлю або бити палицями стекла, із натовпу можна було почути викрики: «Для чого ви це робите?». Частина протестувальників вже відверто не розуміла, що має відбуватися чи відбуватиметься далі.
Читайте також: «Розстріляний як ворог ДНР»
1 березня до будівлі облдержадміністрації я так і не потрапив. Поїхав із Донецька, коли з ОДА пішов Лук’янченко, вже ближче до вечора. У саме приміщення повернувся за кілька днів, коли під облдержадміністрацією вже стояв намет, а всередині перебували і бійці «самооборони», і донецькі силовики. Мене обшукали в проміжку між внутрішніми дверима, причому зробили це саме сепаратисти. Всередині побачив зовсім іншу картину: розгублені й пригнічені ті самі хлопці зі спецзагонів сиділи зі щитами й шлемами по обидва боки від ліфтів. На обличчях читалося, наскільки туманним і непевним було їхнє розуміння всього, що відбувається. Дехто з бійців пробув там уже близько доби в повному бойовому спорядженні, сидячи на своїх же щитах.
Наступного разу я потрапив під ОДА 6 квітня, коли відбувся штурм внутрішнього двору: сепаратисти виламали залізну решітку, відібравши частину щитів у силовиків, які охороняли будівлю, і взявши під контроль двір. Було кинуто кілька вибухових пакетів і розбито стекла. Цього разу контингент вирізнявся особливою агресивністю та неадекватністю: якщо 1 березня можна було почути фрази «не ламайте місто» або «не робіть так, як на Майдані», то тепер більшості вже були байдужі наслідки й був відданий чіткий наказ штурму. Пам’ятаю, як одна з «мітингуючих» стояла з флаконом «зеленки», якою облила котрогось із силовиків, при цьому наспівуючи якісь частушки й підбадьорюючи тих, хто намагався перелізти через паркан.
Нарешті, мої останні відвідини ОДА припали вже на кінець травня, коли навколо будівлі виросли цілі барикади, причому з двох ярусів. Перший рубіж «оборони» – розібрана бруківка, складена вертикально, стіною, за 20 м від входу, поверх якої був кинутий якийсь дріт, де-не-де поєднаний із гумовими покришками. Одразу за нею йшла ще одна стіна вже із самих покришок, а в утвореному «внутрішньому дворі» перед фасадом будівлі стояли колонки й бродили міцні хлопці в балаклавах і з бітами в недвозначних футболках із російською символікою. Частина була вдягнена в камуфляж, від них тхнуло, а руки і шия цих людей були брудного коричневого кольору через тижневе безвилазне чергування в будівлі ОДА. Її задні та бічні частини до того часу також обросли високими барикадами, а по краях були сховані в щілини між старими меблями й камінням готові, просмолені факели, вочевидь, щоб у разі несподіваного штурму будівлю можна було підпалити.
Читайте також: Граната вже не бере
Поспілкувавшись з одним із тих, хто був того дня біля поставленого тут намету, я з’ясував, що з Донецька постійно підтримується зв’язок зі Слов’янськом і Стрєлковим. Про чітку координацію дій, звісно, не йшлося, але «комендант» намету взявся із запалом запевняти мене, що все, мовляв, буде в порядку й ніхто просто так нічого тут не залишить. Для такої «душевної» розмови достатньо було мати в себе на грудях чорно-оранжеву стрічку, їх роздавали на місці, – і в очах цих людей ти відразу ж ставав «своїм». А коли я запитав у «коменданта», що вони все ж таки робитимуть, якщо почнеться штурм, той відповів, що всередині вже «достатньо засобів», щоб на будь-якому поверсі зупинити просування силовиків.
Це були мої останні відвідини Донецької облдержадміністрації, після чого я ще довгий час не виїжджав навіть до самого Донецька, що поступово ставав для мене дедалі більш темним і неясним містом.