Я не люблю насильство та жорстокість, не терплю, коли питання вирішуються силою. Але Майдан швидко показав, що так цього разу не вийде. Пам’ятаю, як 20 лютого тільки-но з площі зайшов у гастроном купити їжі й продавщиця щось не те сказала. Я мало не вбив її, бо просто «зірвало планку». Потім два дні сидів на дивані в себе на Обирку й заспокоювався. І тут почалися події в Криму. Згадалося, як радів на Майдані, коли бачив прапори звідти чи з Донбасу. Тоді вирішив, що треба допомогти хлопцям. 7 березня ми з 15 друзями вже приїхали на півострів і пробули там до 17-го числа. Дуже кльовий досвід: влаштовували вечори поезії, живої музики, спілкувалися з місцевими, намагалися їх переконувати, слухали страшні плітки про «Правий сектор». Поїхали із Севастополя за день до того, як «казачкі» з міліцією накрили місцевий патріотичний штаб спротиву. Постійно їздили військовими частинами, завозили речі й харчі. І військові до нас зверталися, коли не мали чогось, ми допомагали, купували колючий дріт, консерви, їздили на мис Фіолент, під Феодосію. Було відразу зрозуміло, що це російське вторгнення. Шукали людей, готових повстати в разі чого. Декого знайшли, але більшість змушена була швидко виїхати, а решта мовчала. І все ж добре, що тоді не розпочалися бойові дії, бо ми явно не були готові до них, та й 20 тис. військових у Криму, значна частина яких зрадила, тоді пішли б на Київ. А в нас не було ні армії, ні зброї, ні людей. Коли повернувся додому, розчарований, злий, вирішили з хлопцями, що на московській трасі навпроти Обирка валитимемо й запалюватимемо сосни, якщо російські танки підуть. На щастя, невдовзі в цьому місці біля мосту через Сейм з’явився нормальний військовий блокпост.
Перший фільм – «Війна за свій рахунок». Це був травень 2014 року, поїхав до свого побратима Мирослава Гая, який тоді вже був добровольцем у 1-му батальйоні Національної гвардії. Я теж хотів піти добровольцем, але не знав куди, тому вирішив побачити все на власні очі. Тоді ще не було ні ДУКу, ні більшості добровольчих батальйонів. І от приїхав, Гай мені показує: тут ми стріляємо, тут кидаємо гранати тощо. Я в захваті. Наступного дня він уже поїхав на фронт. А менти тоді якраз гальмували приплив добровольців, бо в їхніх головах не вкладалося: як це, з Майдану – і з «калашами». То паперу немає, то печатки. Зрештою ми буквально змусили їх прийняти нас, того самого дня пройшли медкомісію, я сказав, що загубив приписне, згідно з яким був непридатним для армії. Понад те, у мене із собою був тільки закордонний паспорт. Узяв камеру, щоб пропагувати добровольців. Курс навчання був короткий, чимало дізналися не тільки від інструктора, а й від товаришів по службі з відповідним досвідом. Найгіршою була показуха – вона дико дратувала. При всьому розумінні, що наразі процес побудови нового українського війська лише триває. Нас змушували показово марширувати, повзати в парадній формі, бо приїхав прем’єр-міністр, тощо. На шляху до їдальні спеціально робили чималий крюк у півтора кілометра, щоб пройти через плац. Уяви собі, яка це була деморалізація: ти є добровольцем, а тут таке. Сподіваюся, наш фільм хоч щось змінить у цьому, адже його показували і по телебаченню, і в бойових частинах НГУ.
Читайте також: Полковник Галушко: «Похапцем і з вулиці не мобілізовуватимуть»
Ми мали зображати військовослужбовців, але «броніки» нам видали лише на 12-й день перебування в зоні бойових дій, коли вже були на блокпосту «3» біля Слов’янська. До того ж усі 56-го розміру. Завеликі? Ну не беріть. І каски видали ще радянського зразка, кумедні. Усе це є у фільмі. Від самого початку бійці допомагали у зйомках: «А це ти зняв? А те?». Взагалі взвод дібрався просто блискучий: усі з родинами, активісти, майже кожен із вищою освітою. Коли вже виїхали на війну, от тоді почалися перешкоди, бо в кадр стали потрапляти не дуже приємні речі. Наприклад, зловживання алкоголем, коли один командир сп’яну вийшов і розстріляв із підствольника готель. За те, що я це зняв, мене намагалися зробити агентом ФСБ, возили тричі до Ізюма на допити. Приємно, що хлопці не дали тому командирові забрати відеоматеріали за моєї відсутності – стали на вході з автоматами й нікого не пропустили. Щодо безпосередньо бойових дій, то воювали переважно десантники, а ми були на блокпостах, блокували та перекривали. Але і по нас стріляли, і перестрілки були – один з хлопців загинув. Ми перебували майже в царських умовах: спали на розбомбленому посту ДАІ, який прибрали, помили. У нас була вода, а от сусідам доводилося сутужно, тож їздили допомагати їм окопи копати. Не добув п’яти діб до кінця ротації, як мене знову викликали до Ізюма. Генерал сказав: «Краще їдь закінчуй свій фільм». Так моя служба поки що й закінчилася.
У пошуках матеріалу для другого фільму проїхав кілька батальйонів і військових частин, наприклад у Дебальцевому. Тільки-но завершилася робота над стрічкою «Війна за свій рахунок», у мене лишилася купа запитань, як-от: чи є нинішнє військо армією тієї країни, яку зараз будуємо? А потім один мій друг повіз до батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» у Піски, де я одразу побачив: це те, що треба. Адже там не було тих безглуздих речей часів моєї служби в НГ – було чітко видно, що люди приїхали саме воювати. Навчилися – і вперед у бій. Можеш – давай, не можеш – додому. Все стало зрозуміло буквально з шикування, коли замість «уставщини» в стилі «Бажаю здоров’я, товаришу хтось там» хлопці віталися «Слава Україні!» – «Героям слава!». А потім звучала команда: «До молитви» – і всі моляться. Та насправді фільм не про ДУК, хоча хлопці звідти так думають. Усе ж стрічка про сутність добровольчого руху, про мотивацію всіх, хто з власної волі йде захищати Батьківщину. Просто ДУК – якісний і хороший приклад.
ДУК – це чітке відображення «Думи про козака Голоту», козака, який «наваляв» розфуфиреному татаринові. Пацани приходять у кедах, а вже за місяць це кіборги в аеропорту. Саме тому наш фільм «Добровольці Божої чоти» має формат думи – художньої стрічки про реальні події. ДУК ПС, не знаю, на жаль чи на щастя, поза межами державних органів. На щастя, – бо їх не стосується армійський ідіотизм, на жаль, бо після війни в бійців батальйону будуть чималі проблеми. Та й узагалі бойові частини на кшталт ДУКу в усі часи на всіх війнах обов’язково в кінцевому підсумку ставали гарматним м’ясом. А тих, хто вижив, судили. Власне, як то все може бути, ми вже бачили відразу після подій на Майдані, коли розгорнулася ціла кампанія зі цькування «Правого сектору», мовляв, його представників узагалі там не було, то якась шпана з автоматами. А сьогодні вони знову захисники, герої, патріоти. І тому, поки вони такі, треба їх такими показати, зафіксувати це, щоб потім, коли флюгер суспільної думки вкотре повернеться, у них був хоч якийсь інформаційно-мистецький щит. Герой у фільмі правильно каже: «Це наші Піски, а не їхні ПЄскі, це український СлОв’янськ, а не їхній Славянск». Це квінтесенція ставлення хлопців до цієї війни.
Читайте також: Уроки мобілізації
Обидві стрічки знімали власним коштом. На показах першої стрічки збирали гроші на армію. Але зізнаюся: після того як один радник міністра оборони заявив, що МО має намір замовити американському режисерові фільм про нашу армію її ж коштом, я вирішив ні копійки більше не давати. Власне, це той самий комплекс меншовартості: не вірять, що українські режисери самі можуть зняти нормальне кіно. Власне, ми так само не надто віримо, що є хороші полководці серед нинішнього військового керівництва. Після того почали збирати кошти саме на кіно. Згодом уже мали трохи більш як 10 тис. грн. І потім знайшли добровольця з машиною. Всі гроші витратили на бензин, а також серветки, шоколадки, фрукти й вирушили до Пісків, Дебальцевого та в аеропорт. Їздили чотири рази, але локацій було значно більше – бійці постійно просили щось підвезти, підкинути туди. Пам’ятаю, як привезли в Донецький аеропорт кілька десятків шоколадок, чаї від простуди й вологі серветки. Потрапили туди якраз після того страшного бою, коли поранили комбата 3-го полку спецназу. Всі бійці як у воду опущені, мовляв, більше ми такого не витримаємо. І кожен, хто отримував шоколадку, починав усміхатися тими чорними, закривавленими, сухими губами, в очах з’являлися дитяча радість, бажання жити.
В армії часто лажа, бо в країні лажа. Якщо тисячі волонтерів і добровольців щодня працюють на перемогу, то є купа наволочі, яка й далі краде, змінюючи хіба що схеми крадіжок. Кому потрібні зміни, коли мені знайомі менти кажуть, що тільки по лінії ДАІ щомісяця нагору кілька мільйонів гривень чорною готівкою передається?
Біографічна нота
Леонід Кантер – український продюсер, режисер, мандрівник, письменник. Народився 1981 року в Києві. У 1998-му закінчив Київський природничо-науковий ліцей № 145. На першому курсі вишу (1998) почав працювати журналістом і ведучим у Національній телекомпанії України. 1999-й – ведучий програми «Прийдешні знаменитості». У 2002-му закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Актор театру та кіно, ведучий телепрограм», а в 2005-му – «Режисер телебачення». 2003-го заснував кіностудію «Лізард філмс», яка зняла близько 50 короткометражних, кілька повнометражних і документальних стрічок. У 2004–2007 роках працював викладачем КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. У 2007-му оселився на хуторі Обирок у Чернігівській області, створив поселення, де збирає друзів з усього світу, організовує фестивалі, мистецькі заходи, творчі школи та народні свята