Чимало критики звучить й на адресу міністра фінансів Наталії Яресько та міністра економіки Айвараса Абромавічуса. Тут можна почути різні претензії від зовсім маргінальних звинувачень в роботі на Держдеп до більш зважених сумнівів у професіоналізмі «легіонерів». Зрозуміло, найбільше негативу за традицією ллється з російських ЗМІ, в яких призначення іноземців в український Кабмін передбачувано розцінили як перехід України під зовнішнє управління.
Чи означає запрошення іноземних фахівців на вищі управлінські посади в державі часткову втрату суверенітету? Зрозуміло, ні. Більш того, в самій Росії протягом століть запрошення на роботу іноземців не тільки не вважалося нічим ганебним, але й охоче практикувалося правителями. Легко простежити, що пікових показників своєї могутності Росія досягала якраз в ті історичні періоди, коли вдавалася до допомоги європейських фахівців.
Оскільки Україна довгий час була частиною Російської Імперії, європейські легіонери зіграли значну роль також в історії нашої країни. Початок масовому призову іноземців на службу в Росію поклав, як відомо Петро I. 27 квітня 1702 г цар-реформатор видав Маніфест про виклик іноземців до Росії, в якому пообіцяв їм усілякі вільності і свободу віросповідання. Останнє у той час було важливо. Релігійні війни в Європі все ще забирали тисячі життів.
Допетровська Московія, як відомо, вважалася в Європі відсталою та досить дикою державою. Петра, що чимало часу прожив у Європі, це вельми гнітило. Всівшись на трон, він задумав докорінно перебудувати державу. А оскільки підготовлених кадрів в самій Московії у той час не існувало, вирішив покликати на допомогу іноземців.
Всього за Петра до Росії прибуло близько 8 тисяч європейців. Для варягів цар не шкодував нічого. Платня для іноземців зазвичай була у 2-3 рази вище, ніж платня російським підданим. Крім цього, легіонерам завжди щедро роздавали землю і житло. Особливо вітали військових. У ті часи без боєздатної армії не могло бути й могутньої, впливової держави.
Читайте також: Подбати про своїх
Європейці, які прибули тоді до Росії, стали родоначальниками відомих надалі династій. Багато вчених, воєначальників і державних діячів у Росії Романових мали німецькі, голандські та французькі прізвища. Завдяки іноземним фахівцям, впроваджувати прогресивні методики та інновації всюди, де це було можливо, Петру врешті-решт вдалося створити боєздатну армію, яка змогла завдати поразки навіть блискучим шведам.
Приплив іноземців впровадив також промислову революцію. По всій імперії виникли десятки нових виробництв, де процесами заправляли європейські інженери. Не обходилося, звичайно, і без невдач. У Росію часто їхали відверті пройдисвіти, які користувалися небаченими благами, але виявлялися нікчемними фахівцями, які не могли знайти роботу у себе на батьківщині. Однак, локальні невдачі не змінили, як кажуть тепер, загального тренда. Після смерті Петра потік європейців до Росії не висихав. Величезні неосвоєні простори, можливість зробити блискавичну кар'єру та швидко заробити великі капітали, манили європейців на царську службу.
Більше того, поступово ставали німцями і самі царі. З часів Петра у Романових існувала традиція брати у дружини (чоловіки) виключно німкень (німців), і таким чином кожен наступний цар (або цариця) ставав все більш німцем і менш росіянином, ніж попередній. Останній імператор Микола II мав тільки 1/128 частину російської крові. Більшість нинішніх російських патріотів, зрозуміло, не знає цього факту.
У XVIII-XIX століттях європейці стали масово селитися на території сучасної України. В ту пору Російської Імперії вдалося відвоювати у Туреччині північне Причорномор'я, і безкраї незаселені степи стали віддавати німецьким колоністам, а також сербам, що рятувалися від турецького переслідування. На території сучасних Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Одеської та Херсонської областей з'явилися численні німецькі селища, які швидко розросталися та багатіли. Правда, більшість німецьких топонімів не збереглася до наших днів. Деякі колонії були знищені в період Громадянської війни більшовиками або махновцями. Решта була перейменована вже у радянський час. Мало хто сьогодні пам'ятає, що райцентр Тельманове Донецької області колись називався Остгайм, а смт Великодолинське в Одеській області в минулому носило назву Грослібенталь. Німецькі переселенці відіграли величезну роль у розвитку економіки цієї території та зробили її одним з найбагатших та розвинених регіонів держави.
Особливу роль відіграли європейці й у створенні сучасного економічного потенціалу Донбасу. Після того, як там були відкриті поклади вугілля, царський уряд залучив до їх освоєння інвесторів з Європи. Багато міст Донбасу були засновані французами, бельгійцями та британцями, які колись побудували в дикому донецькому полі свої підприємства. Заснували іноземці в тому числі і обласні центри Донецьк та Луганськ. Перший був заснований у 1869 році валлійцем Джоном Хьюзом, другий – у 1795 році шотландцем Карлом Гаскойном. За злою іронією долі обидва міста тепер стали центрами бандитських псевдореспублік, ідеологією яких є ненависть до всього західного світу.
Читайте також: Люди як небажаний додаток до території
Цікаво, що продовжували активно запрошувати на роботу іноземців також у перші роки існування СРСР. Після громадянської війни і втечі з Росії мільйонів представників колишньої еліти, країна відчувала серйозний кадровий голод. Для того, щоб заново відбудувати економіку, провести задуману електрифікацію та індустріалізацію, радянських фахівців явно не вистачало. Довелося знову виписувати легіонерів. Іноземці їхали в СРСР як з ідеологічних міркувань, бажаючи допомогти першій у світі пролетарській державі, так і за контрактами, отримуючи від радянського уряду щедру платню.
Відповідно до постанови РНК СРСР з 1925 року дозволялося запрошувати на службу у радянську промисловість закордонних спеціалістов за індивідуальними контрактами. Значне поширення в той час отримали так звані договори про технічну допомогу з зарубіжними фірмами. Радянський уряд закуповував іноземне обладнання для виробництв, що споруджувалися, а разом з ним для його установки та пуску приїжджали іноземні спеціалісти та робітники.
Іноземні фахівці в якості експертів та консультантів брали участь у проектуванні та реалізації практично всіх найбільших будівництв першої п'ятирічки. Більшість з них приїхали з Німеччини та США, у цих країнах зокуповували також й основну частину імпортної техніки. У СРСР в 1932-33 перебувало приблизно 20 тис. фахівців і робітників з індустріальних країн Заходу. Вони й стали батьками успішної радянської індустріалізації. Однак, з початку тридцятих років від послуг іноземних фахівців стали поступово відмовлятися. І до 1937 року їх майже не залишилося в СРСР.
Окремо варто розповісти про Автономноу індустріальну колонію «Кузбас», яка існувала в місті Кємєрово з 1922 по 1927 рр. Після проголошення радянської влади ряд американських фахівців, які симпатизували лівим ідеям, висловили бажання переїхати на роботу в СРСР. Ідею створення індустріальної колонії з таких робітників висунув один з лідерів американського робітничого руху Герберт Кальверт. Леніну ідея сподобалася, і він охоче сприяв її реалізації. АІК «Кузбас» створювалася як державне підприємство з наданням йому автономних прав у вирішенні виробничих та управлінських питань. Керівником колонії був призначений голандський інженер Себальд Рутгерс.
З січня 1923 до АІК «Кузбас» передавалися Кємєровський рудник та недобудований коксохімічний завод, а з 1925 – південний район Кузнецького басейну (шахти Прокопіївська та Кисєльовська) і Гур'ївський металургійний завод. З 1923 року за індивідуальними угодами на роботу у колонію прибули інженери та висококваліфіковані фахівці з хімічної та металургійної промисловості з Німеччини, Голландії та Бельгії. Всього до АІК приїхали разом з членами родин близько 700 іноземців. За 1923-25 рр видобуток вугілля у Кємєровському районі зріс майже у 2,5 рази, продуктивність праці на 1 робітника колонії зросла у 3 рази, а собівартість продукціі знизилася у 2 рази. Це був рекорд СРСР.
Читайте також: «Донецькі» запитання до влади
Правда, після смерті Леніна подібні сміливі новаторства стали швидко згортатися, і врешті-решт СРСР дійшов до повного заперечення та неприйняття на офіційному рівні всякої «іноземщини». Цілком передбачувано відреагувала на це і економіка, яка поступово відставала від західних країн та деградувала.
Досвід залучення іноземців на роботу у Росії і СРСР завжди приводив до успіхів і досягнень в тих областях, де працювали такі фахівці. А це означає, що подібний досвід буде корисним і для України, яка до цих пір багато в чому залишається типовою пострадянською державою. Запрошувати іноземців на роботу не тільки можна, а й треба. Такий крок дає реальний шанс провести якісні реформи та запровадити інновації. А це нашій країні конче необхідно. В іншому випадку її просто чекає крах та забуття.
Очевидно, у вітчизняних фахівців не вистачає ні досвіду, ні волі, для того, щоб зламати стару прогнилу систему. Тож, вся надія на варягів. Не в перший раз …