Місто Сєвєродонецьк. Розташоване за кількадесят кілометрів від передової, проте щовечора тут чути, як воює артилерія. Ночами віддалені розкати можуть вихопити тебе з ліжка. Навіть через склопакети. Ось стріляє САУ – поодинокий грім, а ось «Гради» – від безперервності пострілів і гулу починає вібрувати скло.
Знайти у місті таксиста, який погодиться їхати в обстрілювані міста – приречена на провал місія.
«Одного разу погодився їхати на Щастя за півтори тисячі гривень, ледве втік. Тепер і за п’ять не поїду», – говорить таксист у Сєвєродонецьку.
«Даю п’ять тисяч, поїхали?» – перевіряю водія. Відмовляється.
Та ж історія з місцевими службами таксі і всюдисущими «грачами», які скупчуються на автовокзалі.
«Так там же стріляють!» – із сумішшю подиву й обурення у голосі видає один з них.
Пояснюємо, що саме через стрілянину нам туди й треба. Водій відмахується, показуючи, що розмова завершена.
Власне, у ті краї їздять або волонтери, або військові.
«Ми взагалі у сторону Станиці Луганської. Тобі лише до Щастя? А може з нами? Ну як знаєш. Зважай, місця у зворотній бік у нас не буде, вивозитимемо переселенців. Там на нас сім’я чекає», – розповідає місцевий волонтер Володимир. Сам він з Луганська, після окупації займається допомогою жителям Донбасу.
Восьма ранку, невеличкий склад. До дверей під’їжджає величезний зелений КамАЗ і невеличкий мікроавтобус.
«У ті краї востаннє продуктова гуманітарка заходила місяці зо два тому. Ось, вирішили таки навідатися до Станиці, допомогти місцевим. Там ще гірше, ніж у Щасті, повір», – говорить Віка, волонтер.
Ми швидко починаємо вантажити ящики з консервами, крупами й олією до кузова. Триста штук. На скільки цього вистачить, волонтери не знають. Втім, сподіваються, їжу використовуватимуть ощадно.
Поряд у КамАЗі сидить Олег. Він начебто представляє МНС, проте сам працює на Укртрансгаз.
«А ви добровільно поїхали? Вам хоч доплачують?» – питаємо.
«Як вам сказати. Вчора ввечері начальник сказав, що поїду в Станицю. Ну в Станицю так в Станицю. Врешті, як не поїду я, поїде хтось інший», – Олег посміхається. Вантажівка натужно реве мотором, рушаємо.
«Ми багато їздимо. І в сторону передової теж. Якось, наприклад, ночували у Щасті. Зробили телевізор гучніше, аби не чути вибухів. Так за 300 метрів від нас снаряд розірвався. А ще якось вночі виїжджали з Дебальцева, дорогою, яку обстрілювали. Суне поперед нас танк, а ми слідом, із вимкненими фарами», – із захопленням у голосі розповідає Віка. Олег лише хитає головою. Нічні мандрівки у «червоній зоні» для нього – невиправданий ризик. Вздовж засніженої дороги то тут, то там видно сліди від важкої техніки, яка, судячи з усього, пішла в «поля».
Останній блокпост перед Щастям. Нестерпно і постійно гуркотить. Вдалині видно труби сумновідомої Щастинської ТЕС, на якій силовики днюють і ночують під обстрілами. Військові перевіряють документи. Час від часу повз нас проїжджають мілітарні авто. Ми ж – єдині цивільні. Після десятихвилинної перевірки спускаємося дорогою в місто. Зустрічаємо танк, накритий маскувальною сіткою. З люків стирчать голови двох бійців, які дивляться за горизонт.
Мене висаджують на околиці міста. Прощаємося із Вікою, Олег обіцяє підібрати дорогою назад.
«У тебе на все про все, хлопче, десь півтори години. Обережніше і не затримуйся, тут не спокійно. Чекатиму на тебе на узбіччі», – наостанок каже водій і КамАЗ рвучко рушає з місця. Вибухи стають гучніші.
Краєвиди Щастя навівають депресію. Десь чверть колись небідного міста лежить в руїнах. То тут, то там, на дорогах вибоїни від «Градів», стіни будівель побиті віспинами снарядів. Часто зустрічаються будинки без дахів, а то й узагалі завалені. «Прилетіло», як кажуть. Місцеві розповідають: з одного помешкання не встигли витягти жінку, іншу вбило снарядом, третього завалило стіною.
Попереду зустріч із айдарівцями, які погодилися провести «екскурсію». Ловлю таксиста, прошу довезти до бази добровольців.
«Ти що, крезанутий?! Там же небезпечно, ту частину міста постійно обстрілюють! – часом перекрикуючи вибухи, говорить місцевий таксист Сергій, – Мені не важко, але ж можемо нарватися на снаряд», – водій швидко розвертає авто, повз на великій швидкості пролітає танк, на якому, мов на індійському поїзді, сидять силовики.
Людей не так вже й багато. Всі, здебільшого, ходять вздовж однієї-єдиної вулиці, яка простягнулася містом. Йдуть групами по кілька осіб, часом від таких компаній чути нервовий регіт.
Таксист на кілька секунд зупиняється перед великими зеленими ворітьми, кидає через плече одне-єдине слово: «Удачі!» – і стрімко зникає з поля зору. З-за бетонних укріплень виходить хлопець.
«А, вас мали зустріти. Зараз, покличу», – він йде за металеву огорожу. За хвилину з’являється високий, зморшкуватий чоловік в окулярах.
«Так, ви зі мною спілкувалися. Я тут за пресу відповідальний. Що ви хочете побачити?» – без довгих прелюдій одразу переходимо до справи. Представляється як Маестро, повне ім’я не називає.
«Я ж у сєпарів у підвалі сидів. До війни журналістикою займався, у газеті працював. Пам’ятаю кожного, хто мене бив, коли до редакції увірвалися. Потім у підвалі довго сидів. Там теж били. Дуже сильно. А згодом з полону вибрався і пішов добровольцем», – говорить айдарівець, показуючи на дірки в асфальті.
«Це «Гради» по нас так попрацювали. З Веселої Гори. Бачиш, під яким кутом і з якого боку снаряд увійшов?» – він показує рукою кудись на південь.
Йдемо порожніми дворами. Лише інколи від стіни до стіни похапцем пробігають здичавілі собаки.
«Ой бл#!» – вигукує наш провожатий і починає присідати. Звук буквально шматує повітря на клапті. Це десь зовсім поряд. Нас накриває відголосками ударної хвилі.
«У місті мало народу лишилося. З дванадцяти тисяч дай боже тисяча назбирається. Не виїжджають з двох причин – або грошей не мають, або шкода будинок покинути, мародерів бояться», – оговтавшись, пояснює навколишнє запустіння Маестро.
Виходимо на великий майдан. Намагаємося якомога швидше його перетнути. Гуркіт не вщухає.
«Зважай, великий відкритий простір треба долати дуже швидко, довго тут стояти небезпечно. Можна… хей, що ти там роздивляєшся?! – кричить айдарівець на місцевого, який з цікавістю заглядає у розбиті вікна невеличкого магазину, – Мародер?! Шукаєш, що б винести? Нема вже чого виносити, йди звідси!» І справді – у приміщенні лишилися хіба що пластикові терези на полиці та старі меблі. Всюди – уламки скла.
Завертаємо за ріг вулиці. В кінці видно супермаркет, який дивом досі працює. Ба, навіть більше – від нього від’їжджають вантажівки з продуктами. Всередині почуваєшся у відносній безпеці. У теплі приміщення вибухи лунають приглушено, навколо забиті товаром стелажі – щось із далекого мирного й звичного життя. Навколо – військові разом із цивільними. Біля дверей – молода мама з коляскою в якій лежить маленька дитина. Маестро купує собі пляшку «Лонгеру».
«Ти ж зрозумій нас. Приміром, я тут сиджу сім місяців під обстрілами. Без цієї гидоти ніяк. Хто на стакан присів, хто траву курить. Інакше можна просто дахом поїхати», – якось винувато говорить він.
Із примарної безпеки стін на вулицю, до місцевої лікарні. Нещодавно туди «прилетіло». Кажуть, 120-мм міномент. П’ять снарядів. Рівно поклали. У будівлі вибило вікна, потрощило стіни, рознесло до машину медиків, яка була припаркована поряд. Про колишнє призначення купи лому нагадують хіба що залишки коліс, що стирчать з-під зґвалтованого металу. Місцеві вже займаються ремонтом. Затягують діри у рамах плівкою (скло ставити дорого і не надійно), лагодять двері. Все на фоні безперервних вибухів десь за околицею. Гатять як «ополченці», так і українські військові.
«Зачекай секунду, – наш «гід» відкриває пляшку, фактично вдихає у себе її вміст, – Тепер можна йти», – додає він.
Всередині будівлі тихо і тепло. У напівтемряві коридорів то тут, то там можна побачити військових, що сидять на стільцях біля обігрівачів. Головлікаря, правда, на місці не знайшли. Кажуть – на плановій операції.
«Ні, з війною не пов’язано. Це місцевий, його давно мали оперувати», – пояснює жінка у камуфляжних штанях і флісовій куртці. Виходимо на двір. Минула майже година, час вибиратися з міста. Разом з айдарівцем рушаємо на пошуки таксистів.
Коліна мимоволі згинаються. Десь зі сторони Веселої Гори чути залп реактивної артилерії.
«О, «Урагани» працюють. Від них і не сховаєшся, – як справжній фаталіст видає Маестро, – Ти не лякайся, то в не в наш бік. Може, кудись в ТЕС полетіло», – заспокоює він.
Виходимо на імпровізований автовокзал на околиці. Тут стоїть до десятка таксистів і одна маршрутка. Остання їздить у сусіднє село, де відносне затишшя. Як виявляється, виїхати з міста не так вже й складно. 200 гривень – і водії довезуть до Новоайдару. 800 – ти вже у Сєвєродонецьку. Проте, чомусь, їх послугами не поспішають користуватися.
«Ви ж правда репортер?» – задивляючись на великі білі літери «TV» на бронежилеті, питає один із місцевих, – «Ви не ображайтесь», – чоловік злегка торкається рукава куртки під бронеплитами, – «Ви ж для нас… хоча б просто подивитись. Ви ж все ще до нас заїжджаєте», – розчулено продовжує він.
«Миру вам!», – на прощання кидає він і швидко рушає вулицею. Вдалині знову вибухає.
Прощаємося з айдарівцем. Він наполегливо просить телефонувати, щойно доберемось до першого-ліпшого тихого місця. Аби не переживав. Бажає удачі нам із таксистом і рушає до найближчого будинку.
Старенька іномарка мчить із Щастя до першого українського блокпосту. Танка вже немає. Військові без жодних питань випускають нас на мирну землю. Дзеленчить телефон.
«Альо, це Олег, той, що на КамАЗі. За 20 хвилин заберу тебе. Можеш виходити. А, вже виїхав? Тоді давай у Новоайдарі зустрінемось», – на зв’язок вийшов ранковий знайомець. Із таксистом доводиться прощатися.
«Ти бачив? На місці танка, що півтори години тому стояв на дорозі – здоровезна болванка від «Граду». Сапери вже поряд, витягають її», – говорить Олег. КамАЗ реве і все ближче підбирається до Сєвєродонецька.
«Я от не розумію. Навіщо було приходити до нас зі зброєю? Ну побігали б вони собі з тими автоматами два місяці, побачили, що воювати нема з ким і розійшлися б. З іншого боку – для чого їм ці деенери та еленери? Всі ж в Україні живемо. Не так вже погано було. І взагалі: завжди ж можна домовитись, по-людськи. А зброю беруть, коли зовсім не вистачає аргументів, від великого розуму», – в’їжджаємо у місто.
Загалом, у обіцяне президентами перемир’я не вірять ані військові, ані місцеві. Проте всі сподіваються одного дня прокинутися не від свисту снаряду, який летить просто у твоє вікно, а від тиші, яка закладатиме вуха.