Ручками, що лежали на столі в Мінську, лідери Франції, Німеччини, України та Росії мали підписати угоду про закінчення війни, яку вже рік спонсорує остання, воюючи руками своїх маріонеток. Але 12 лютого після цілої ночі переговорів їх відклали вбік. «Хороших новин немає», – сказав президент України Петро Порошенко. Натомість оголошено про припинення вогню від 15 лютого. А ще досягнуто попередньої домовленості про відведення важких озброєнь. Але схоже, що Росія зможе тримати кордон з Україною відкритим і далі посилати зброю та живу силу. Вона проводить військові навчання по свій бік кордону. Про Крим навіть не згадують.
Тим часом у МВФ заявили, що нададуть Україні позику в $17,5 млрд для підтримки економіки. Але Путін, схоже, розраховує на відому російську тактику виснаження опонентів і робить крок назад після двох кроків уперед, розраховуючи потягнути час і вичекати до розвалу України, щоб переглянути світовий порядок, який склався після холодної війни.
Не минуло і чверті століття після розпаду Радянського Союзу, як Захід зіткнувся з більшою загрозою зі Сходу, ніж будь-коли впродовж холодної війни. Навіть під час Карибської кризи 1962 року вождів СРСР стримували політбюро та ще свіжі спогади про Другу світову. Нині, за словами головного пропагандиста Росії Дмітрія Кісєльова, навіть рішення про застосування ядерної зброї «прийматиме особисто Путін, який має безсумнівну підтримку російського народу». Блеф це чи ні, але він відображає уявлення еліти РФ про Захід як про загрозу самому існуванню російської держави.
Якщо дивитися на ситуацію їхніми очима, Москва не розв’язала війну в Україні, а просто відповіла на агресію Заходу. Майдан і скинення Віктора Януковича були організовані американськими спецслужбами, щоб наблизити НАТО до кордонів РФ. Щойно останній утік, емісари США запропонували перехідному українському урядові $25 млрд, щоб розмістити системи ПРО на російському кордоні й тим самим похитнути баланс ядерних озброєнь на користь Америки. Росія не мала вибору, окрім як діяти.
Та й без України, казав Путін, Сполучені Штати знайшли б якийсь привід для стримування РФ. Тому Київ не причина конфлікту Москви із Заходом, а його наслідок. Мета Путіна не відбудова радянської імперії (він знає, що це неможливо), а захист суверенітету Росії, тобто її цінностей, найважливіша з яких – монополія на державну владу.
Читайте також: Нове життя луганських прикордонників
За конфронтацією Росії із Заходом ховається конфлікт ідей. З одного боку – права людини, підзвітні чиновники та демократичні вибори; із другого – всемогутня держава, яка може жертвувати інтересами громадян для виконання свого «призначення» або задоволення жадоби правителів. А до того ж і за комуністів, і до них російська держава набула релігійних атрибутів, ставши священною, над якою нависла загроза.
На верхівці її піраміди сидить Путін. «Немає Путіна – немає і Росії», заявив нещодавно один із заступників глави президентської Адміністрації. Його колишні колеги з КГБ – її охоронці, слуги та проповідники, що, зауважмо, мають право на багатства, які вона забезпечує. У них не робота, а елітарне, спадкове покликання. А отже, експропріація майна приватної компанії на користь державної аж ніяк не вважається проявом корупції.
Коли тисячі українців вийшли на вулиці, вимагаючи західноєвропейських стандартів життя, Кремль убачив у цьому загрозу своїй моделі влади. Алєксандр Проханов, письменник-націоналіст, який підтримує війну Росії в Україні, порівнює європейську цивілізацію з магнітом, який притягує Київ і Москву. Аби протидіяти цій силі, замало дестабілізувати Україну: потрібно нейтралізувати й сам магніт.
Росія відчуває загрозу не від якоїсь окремої європейської держави, а від Європейського Союзу й НАТО, яких вважає експансіоністами. На її думку, вони «окуповані» Америкою, яка експлуатує західні цінності для здобуття впливу над рештою світу. Сполучені Штати «хочуть зацементувати порядок, що встановився після розпаду СРСР, і залишитися беззаперечним лідером. Вони думають, ніби можуть робити все, що заманеться, а інші – тільки те, що в інтересах цього лідера, – сказав недавно Путін. – Може, комусь і хочеться жити в напівокупованій державі, але не нам».
Росія звикла заявляти, що воює не з Україною, а з Америкою в Україні. Антиамериканізм не тільки причина війни та основна опора російської влади, а й ідеологія, яку Москва намагається експортувати до Європи, як колись комунізм.
Антизахідна політика тепер перебрана не в одіж комунізму, а в імперські й навіть церковні шати. «Ми бачимо, скільки євроатлантичних країн фактично відвертаються від свого коріння, зокрема й від своїх християнських цінностей», – сказав Путін у 2013 році. Росія, навпаки, «завжди була державною цивілізацією, яку об’єднують російський народ, російська мова, російська культура і Російська православна церква». Донбаські «ополченці» воюють не тільки з українською армією, а й проти прогнилого західного способу життя, щоб захистити особливий світогляд Росії.
Хибні надії
Багато хто на Заході ставить знак рівності між кінцем комунізму й закінченням холодної війни. Однак марксизм-лєнінізм фактично вже давно був мертвий до моменту розвалу Радянського Союзу. Сталін замінив проголошені в 1917 році більшовиками ідеали інтернаціоналізму, рівності й соціальної справедливості на імперіалізм та панування держави в усіх сферах життя. Революція Міхаіла Ґорбачова означала не притлумлення марксизму, а проголошення верховенства загальнолюдських цінностей над державою, відкриття Росії перед Заходом.
Тоді проти лідера СРСР об’єдналися націоналісти, сталіністи, комуністи й монархісти. Антиамериканізм звів разом сталіністів і націоналістів у КПРС. Коли комунізм розсипався, вони об’єдналися проти Боріса Єльцина та його спроб зробити з Росії «нормальну» країну – демократію з вільним ринком західного зразка, як він її розумів.
1993 року, коли членів цієї коаліції прибічники Єльцина викинули з окупованого ними приміщення парламенту в Москві, здавалося, що ті розбиті. Проте націоналізм виплив знову. Ті, хто виступав проти Єльцина та його ідей, активно взяли участь в анексії Криму та війні на Сході України. Алєксандр Бородай, перший «прем’єр-міністр» самопроголошеної «ДНР», який боровся на боці супротивників Єльцина, сьогодні розхвалює Путіна як лідера націоналістичного руху в Росії.
Читайте також: Кіборг Бізон: «Після Майдану йти на війну було простіше»
Однак за кілька років після приходу до влади Путін установив тісні відносини з НАТО. Упродовж перших двох президентських термінів підвищення рівня життя в Росії допомагало йому купувати народну згоду з його монополією на державну владу й опору в особі колишніх кагебістів; зараз, коли економіка РФ зменшує свої обсяги, для легітимізації його правління потрібна загроза війни. Він пішов на союз із православними націоналістами лише під час масових вуличних протестів прозахідних лібералів у 2012 році, коли повернувся до Кремля на третій термін. І замість сльозогінного газу пустив у хід націоналістичні й імперські ідеї, що закінчилося анексією Криму та повільним загарбанням на Сході України.
Сила жорстка і м’яка
Улюблений метод Путіна – гібридна війна, тобто комбінація жорсткої та м’якої сили. Вона передбачає розігрування як військових, так і невійськових інструментів із тим, щоб захопити зненацька, спантеличити і знесилити супротивника. Джерело агресії та наміри в ній неоднозначні, а це ускладнює реагування міжнародних організацій на кшталт НАТО і ЄС. Але самою м’якою силою без готовності застосувати жорстку цей російський сценарій багато б не досягнув. Тож РФ «інтенсивно інвестувала в оборону, – каже генеральний секретар НАТО, колишній прем’єр-міністр Норвегії Єнс Столтенберґ. – Вона показала, що може розгортати свої сили в дуже стислий час… Насамперед продемонструвала готовність вдаватися до сили».
Із короткої війни в Грузії 2008 року Путін засвоїв два уроки. Перший – що Росія може застосовувати жорстку силу в країнах, які були в складі СРСР і не є членами НАТО, причому ризик мілітарної реакції Заходу мінімальний. Другий (після сяк-так проведеної кампанії) – що Збройні сили РФ потрібно реформувати. Модернізація війська стала особистою справою, щоб відплатити «пихатому» Заходові за «приниження» Росії по закінченні холодної війни.
За даними військового консалтингового агентства HIS Jane’s, до наступного року видатки РФ на оборону в номінальному вираженні від 2007-го потрояться й Москва виконає половину своєї 10-річної програми модернізації озброєнь вартістю 20 трлн руб ($300 млрд). У наступні кілька років готують до розгортання нові типи ракет, бомбардувальників та підводних човнів. Цього року очікується 30-відсоткове збільшення видатків на оборону й безпеку, і вони проковтнуть понад третину федерального кошторису.
Приблизно третина оборонного бюджету виділяється на оновлення ядерних сил Росії. У переглянутій воєнній доктрині, яку Путін підписав у грудні, йдеться про «зміцнення наступальних потужностей НАТО безпосередньо на кордонах Росії та заходи з розгортання глобальної системи протиракетної оборони» в Центральній Європі як про найбільші загрози, що постали перед Кремлем.
Читайте також: Війна як реаліті-шоу
Власне це не конче має тривожити Захід. Ядерна доктрина РФ мало змінилася від 2010 року, коли планку дозволу застосування зброї першими було дещо піднято – до ситуацій, де «під загрозою опиняється саме існування держави». Можливо, це відображає зміцнення впевненості Москви у своїх звичайних озброєннях. Але Путін полюбляє казати, що нікому не варто намагатися відштовхувати Росію, в якої один із найбільших у світі ядерних арсеналів. Кісєльов висловився ще пряміше: «За роки романтизму (тобто розрядки) Радянський Союз узяв на себе зобов’язання не використовувати ядерної зброї першим. У сучасній російській доктрині цього немає. Ілюзій не залишилося».
Путін, схоже, й досі не зраджує стратегії, яку вигадав у 2000 році: погрози застосувати обмежений ядерний удар, щоб змусити супротивника (наприклад, Америку та її союзників по НАТО) вийти з конфлікту, в якому Росія має особливий інтерес, як-от у Грузії чи Україні. Майже всі її масштабні військові навчання впродовж минулого десятиліття включали симуляції обмежених ядерних ударів, зокрема й по Варшаві.
Путін, окрім того, впорядковує збройні сили, набираючи щороку на службу 60 тис. контрактників. Професійні військові зараз становлять 30% особового складу. За рахунок призовників цифри можуть роздуватись, але для таких складних локальних воєн, які кремлівський лідер прагне вигравати, вони практично непридатні. Звичайним солдатам-контрактникам теж іще далеко до сил спеціального призначення на кшталт спецназу ГРУ («зелені чоловічки», які вторглися в Крим без розпізнавальних знаків) чи елітних повітряно-десантних військ, але вони скорочують розрив.
Наземна операція
На Сході Україні можна побачити цю нову зразкову армію в дії. Спочатку спецназівці навчили сепаратистів-бойовиків тактики роботи й поводження зі складним російським озброєнням. Але, коли на початку літа почали успішніше наступати українські війська, їм уже відповідали (хоч і надалі відносно приховано) регулярні сили Росії, дислоковані вздовж кордону.
Важко сказати, скільки військових РФ брало участь у бойових діях в Україні, бо ж ні техніка, ні форма не має розпізнавальних знаків. Але на підмогу до Луганська й Донецька, а також щоб погрожувати Маріуполю, було послано близько 4 тис. осіб. Цього вистачило, щоб переконати Петра Порошенка відвести свої війська. Від листопада триває нове нарощення російських сил в Україні. Військова розвідка Києва припускає, що їх може бути близько 9 тис. (НАТО своїх оцінок не озвучувало). Іще 50 тис. зосереджено вздовж кордону з російського боку.
Попри минулорічну заяву Путіна, мовляв, він може «взяти Київ за два тижні», якщо захоче, повномасштабне вторгнення й подальша окупація Москві не до снаги. Але контрольована Росією карликова держава «Новоросія», подібна до Абхазії чи Придністров’я, з економічного погляду могла б іще якось існувати. Це поклало б край надіям України відновити колись свій суверенітет на цій території – хіба що на умовах Росії, серед яких, поза сумнівом, було б неприєднання до ЄС і НАТО. Непоганий вихід для Путіна й цілком реалістичний, коли зважити на підконтрольні йому засоби жорсткої сили.
Альянс дуже боїться, що Путін поверне свою гібридну війну проти однієї з його країн. Особливо ризикують держави Балтії: Латвія, Естонія і Литва, у двох із яких є численні російськомовні меншини. У січні попередній генсек НАТО Андерс Фоґ Расмуссен заявив про «значну ймовірність» того, що Путін випробує на міцність ст. 5 Північноатлантичного договору, яка трактує напад на будь-яку державу – його підписантку як напад на всіх (хоча в такому випадку «він зазнає поразки»).
Читайте також: Російські військові бази та совковий спадок Заходу
Уже вималювалася певна модель російських провокацій. Це, зокрема, різке почастішання інцидентів за участю літаків та військових суден, а також раптові навчання армії РФ безпосередньо близько до північних і східних кордонів НАТО. Торік винищувачі Альянсу провели понад 400 перехоплень російських літаків. Понад 150 із них припали на підсилену балтійську місію з патрулювання повітряного простору, що вчетверо більше, ніж у 2013 році. За перші дев’ять місяців 2014-го сталося 68 «гарячих» ідентифікацій та перехоплень лише вздовж литовського кордону. У Латвії зареєстровано понад 150 інцидентів порушення повітряного простору російськими літаками.
Зафіксовано щонайменше два зближення військових літаків РФ зі шведськими пасажирськими лайнерами. Це небезпечно: пілоти-росіяни не подають планів польотів. Вони курсують із вимкненою системою розпізнавання «свій – чужий», що робить їх невидимими для радарів цивільної авіації. 28 січня два російські стратегічні бомбардувальники (можливо, з ядерними боєголовками на борту) пролетіли вздовж Ла-Маншу, викликавши переполох у комерційної авіації. Така поведінка має на меті випробовувати західні системи повітряного захисту й востаннє спостерігалася ще за холодної війни. Генсек НАТО Столтенберґ називає її «ризикованою і невиправданою».
Від 2013 року, коли Росія відновила практику великомасштабних військових навчань без попередження, їх відбулося щонайменше вісім. У грудні Кремль розпорядився провести їх у Калінінграді – анклаві, що межує з Литвою та Польщею. Обидві країни – члени НАТО. На маневри було мобілізовано 9 тис. солдатів, понад 55 суден російського ВМФ та всі види військових літаків. «Така модель поведінки може бути використана для приховування намірів, – каже генерал Філіп Брідлав, головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. – Що вона приховує? На що вона нас настроює?»
Величезною проблемою НАТО є те, що більшість потенційних спроб Росії не вписуватимуться у концепції традиційної колективної оборони. За словами Столтенберґа, щоб вирішити, чи мав місце визначений у ст. 5 напад, слід і визнати, що відбувається, і знати, хто за цим стоїть. «Нам потрібно більше розвідувальних даних і краще ознайомлення із ситуацією», – каже Столтенберґ. Але, за його словами, союзники Альянсу погоджуються: якщо появу «зелених чоловічків» можна пояснити діями «країни-агресора, то це відповідає ст. 5 і тоді буде задіяно всі засоби НАТО».
Попри всю риторику холодної війни, Радянський Союз і Америка були союзниками та переможцями у Другій світовій і відчували певну взаємну повагу. Політбюро не потерпало від комплексів меншовартості. На відміну від нього Путін зі своїми кагебістами вийшов із холодної війни переможеним. Столтенберґа в новій, розгніваній путінській Росії дуже турбує те, що з нею важче мати справу, ніж зі старим СРСР. Норвежець, який звик до спільного кордону з Росією в Арктиці, каже, що «навіть у найхолодніші періоди холодної війни ми могли вести з ними прагматичну розмову з багатьох питань стосовно безпеки». Тоді Росія мала «інтерес до стабільності», «але зараз – ні».
Втручатись і перекручувати
А для дестабілізації годяться не тільки військові способи. Частиною стратегії гібрдної війни Кремля став тиск або вплив за кордоном (через протестні політичні партії, невдоволені меншини, ЗМІ, активістів-екологів, підтримку в бізнесі, пропагандистські «аналітичні центри» тощо). Таке перекручене застосування м’якої сили Москва вважає життєво необхідним додатком до бойових дій.
Звісно, м’якою силою зловживає не тільки Росія. Американське агентство з міжнародного розвитку USAID через соціальні мережі пробувало посіяти невдоволення в масах на Кубі та Близькому Сході. І Путін натякнув, що РФ потрібно боротися в такий спосіб, бо так уже роблять Америка й інші країни – через «псевдогромадські організації», CNN і правозахисні групи.
У самій Росії ЗМІ (які переважно контролює держава) видають на-гора брехню й теорії змов. За кордоном головний провідник кремлівського світогляду – створений у 2005 році телеканал RT, який мав поширювати позитивний образ РФ, а зараз переважно зайнятий паплюженням Заходу. Канал залучає західних спікерів: крайніх лівих антиглобалістів, ультраправих націоналістів та окремих розчарованих громадян. Мовлення ведуть англійською, арабською та іспанською, заплановано запуски німецько- і франкомовної версій. RT хвалиться, що його аудиторія охоплює 700 млн глядачів у світі й 2,7 млн готельних номерів. Його продукт, може, й не є стовідсотковим фарсом, але канал раз по раз видає в ефір фальшиві репортажі, наприклад про те, ніби за спалахом епідемії Еболи в Західній Африці стоять США.
Читайте також: Західний невроз Росії та російський – Заходу
А ще Кремль – просунутий користувач інтернету й соціальних мереж. Сотні тролів у нього на службі сіють коментарі й твіти в західному інформаційному полі. Мета цієї роботи не стільки в популяризації його курсу, скільки в очорненні супротивників, іноземних урядів та інститутів, а ще в нагнітанні страху і спантеличення. На піар та лобістів, компанії для покращення іміджу Росії за кордоном, викидають величезні суми. Серед таких – нью-йоркська PR-фірма Ketchum, яка допомогла розмістити в New York Times статтю Путіна. Кремль може розраховувати й на лобізм деяких своїх партнерів у бізнесі, намагаючись протидіяти політиці, яка може зашкодити російському бізнесу.
Готовність Заходу «прихистити» капітали з РФ (частину яких нажито нечесно) деморалізує російську опозицію і робить Захід більш залежним від Кремля. Російські гроші справляють отруйний вплив і ближче до кордонів їхньої батьківщини. Москва застосовує м’яку силу в країнах Балтії – частково через «політику щодо співвітчизників», яка передбачає фінансову підтримку російськомовних меншин за кордоном.
Проте найхитріша стратегія Путіна – дестабілізувати ЄС через маргінальні політичні партії. Російський підхід до ідеології дуже розмитий: вона підтримує і крайні ліві, і крайні праві угруповання.
Підривна політика
Ультраправі групи спокушає образ Москви як противаги ЄС, а також її політика щодо підтримання правопорядку. Російська позиція щодо гомосексуалістів та підтримка «традиційних» моральних цінностей знаходить відгук серед релігійних консерваторів. Крайнім лівим подобаються розмови про боротьбу з гегемонією Америки. Однак найдивовижніші союзники Росії – це, мабуть, європейські зелені. Вони виступають проти видобування сланцевого газу та ядерної енергетики, як і сама Москва, тому що обидві ці галузі обіцяють зменшити залежність Європи від російського викопного палива.
Непрямі докази можна знайти в Болгарії, яка 2012 року скасувала дозвіл компанії Chevron на розвідку покладів сланцевого газу після антифрекінгових виступів. Дехто вбачає в цьому руку Кремля, який, можливо, намагався покарати таким чином тогочасний проєвропейський уряд країни, що прагнув послабити залежність від російської енергії (90% блакитного палива Софія одержує від Газпрому).
Ще раніше очікувалося, що Болгарія транспортуватиме російську нафту «Південним потоком», а її парламент ухвалив законопроект, який захистив би цей трубопровід від незручних правил європейського енергетичного ринку. Велику частину закону було написано в офісах Газпрому, а підряд на будівництво мала дістати фірма Ґєннадія Тімчєнка, олігарха, який зараз потрапив під західні санкції. Газпром запропонував фінансувати прокладення труби й спонсорувати один із болгарських футбольних клубів. Тодішній міністр енергетики заявив пізніше, що російський посланець намагався задобрити йому хабарами, щоб пришвидшити схвалення проекту. Хоча через протидію Європи будівництво трубопроводу припинили, цей епізод показує, якими методами користується Москва для реалізації своїх економічних планів.
В усіх цих ситуаціях Путін, очевидно, дбає про інтереси не лише Росії, а й свої власні. Ідеолог донецьких «повстанців» Бородай заявляє, що за необхідності добровольці з РФ, які сьогодні воюють на Донбасі, завтра захищатимуть свого президента на вулицях Москви. Та хоч Путін і вважає, що це він використовує націоналістів, ті впевнені, що використовують його для зміцнення своєї влади. Вони прагнуть (із ним чи без нього), щоб росіяни згуртувались у націоналістичній державі під проводом свого лідера й розібралися із західним лібералізмом. І цей конфлікт зустрічами в Мінську не врегулювати.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com