У лютому 2009-го на 45-й Мюнхенській конференції з питань безпеки віце-президент США Джо Байден оголосив про перезавантаження відносин із РФ. Це було менш ніж через рік після її агресії в Грузії. «Ми не погоджуватимемося з Росією в усьому. Наприклад, США не визнаватимуть незалежності Абхазії та Південної Осетії. Ми не визнаватимемо права будь-якої держави на сфери впливу… Але США й Росія можуть не погоджуватися в чомусь і все одно співпрацювати там, де наші інтереси збігаються», – сказав тоді він. «Через вибір пана Путіна світ сьогодні бачиться зовсім інакшим, ніж коли я виступав у Мюнхені шість років тому», – говорив Байден у тій самій готельній залі баварської столиці в минулі вихідні.
Мюнхенська конференція з питань безпеки не те місце, де ухвалюють доленосні рішення на кшталт політики перезавантаження чи надання захисної зброї Україні в нинішній війні.
І не те, де в публічних виступах чи офіційних коментарях для преси почуєш деталі «мирних планів» Путіна або ж майбутніх рішень Обами й Меркель щодо Росії та України, особливо в умовах, коли за добу до виступів вони зустрічаються з кремлівським лідером у Москві, а день потому летять до Вашингтона. Але сюди щороку з’їжджаються провідні дипломати й аналітики, щоб обмінятися думками про поточні виклики, нині гострі як ніколи. Своїми спостереженнями і прогнозами з Тижнем діляться Франсуа Ізбурґ і Джуді Демпсі.
Франсуа Ізбурґ
Голова лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень, засновник Женевського центру безпекової політики й модератор панелі про гібридну війну на 51-й Мюнхенській конференції з питань безпеки
Надання зброї Україні: позиції ЄС і США
Тут я був би обережний в оцінках. Як нагадав у своєму виступі генсек НАТО Єнс Столтенберґ, рішення про це приймає не НАТО, воно не колективне. Передача зброї може бути рішенням національної політики. Із того, що я бачу, наприклад, у Парижі, й навіть із відповідей Анґели Меркель на конференції можна зрозуміти, що в країн насправді різняться погляди на цю ідею. Багато з них вважають її небезпечною, а натомість хочуть і далі накладати санкції. Однак ніхто не спинятиме іншої держави, яка схоче дати Україні зброю. Принаймні таке враження склалось у мене, коли я слухав виступ Меркель (на панелі конференції 6 лютого. – Ред.). Вона не озброюватиме Київ і не переставатиме висловлювати сумніви (я спеціально кажу «сумніви», бо саме це слово вжила канцлерка, відповідаючи на запитання американського сенатора Боба Коркера про постачання зброї Україні), однак навряд чи втручатиметься в рішення інших країн надати зброю. Тому зрештою все зводиться до лідерства США, якщо воно існує.
Читайте також: Дипломатичний квест
А коли мова про розкол між ЄС і США, то тут багато залежить від громадської думки в Німеччині. Не знаю, наскільки німці підтримують цю ідею. Але Берлін виявив значно менше лояльності до Москви, ніж хто-небудь очікував, а особливо росіяни. Адже на момент анексії Криму вони сподівалися, що Німеччина буде слабкою ланкою, бо це країна з найбільшими економічними активами в Росії, давньою історичною традицією співпраці з нею; там сильні прокремлівські настрої. Але Меркель дуже швидко зрозуміла, що відбувається і хто такий Путін. Відтак громадську думку в ФРН спрямовували у правильний бік – до розуміння того, що діється насправді.
Реакція міжнародної спільноти на нові реалії.
Мені здається, що однією з характерних ознак нових реалій буде відсутність міжнародної спільноти. Іще до анексії Криму була надія, що, хоч би якими складними були відносини з Росією, якийсь порядок таки збережеться – особливо у межах американської політики перезавантаження. Тепер ці сподівання розвіялися.
Настрої у Франції
Не забуваймо, що політику перезавантаження сконструювала Америка за вісім-дев’ять місяців після війни в Грузії. Тож перш ніж нарікати на Німеччину чи Францію, пам’ятайте, що політика була американською, а інші пішли вслід. Сигнал про перезавантаження був даний тут Джо Байденом 2009 року. Тож Захід мав таке розуміння, що війна в Грузії – виняток, який не творить нової тенденції, а отже, можна продовжувати business as usual з Росією. Тепер усі знають, що відбувається. Навіть ті в Європі, кому подобається Владімір Путін, розуміють, що про виняток не йдеться. Ну й санкції в будь-якому разі не дають повернутися до звичного бізнесу з РФ.
Правда в тому, що громадська думка в Європі глибоко розділена. На Заході континенту точиться дуже інтенсивна пропагандистська війна й Росія діє ефективно в сенсі як прямої присутності в соціальних мережах, через Russia Today і подібні канали (в інформаційному плані вона значно успішніша за Україну), так і непрямої через авторитарних політиків на кшталт Марін Ле Пен.
Потенційний колапс Росії
Це дуже небажаний результат, бо, побачивши, що щось таке насувається, росіяни можуть зреагувати дуже потужно. Я намагався вказати на це, ставлячи запитання міністрові оборони Німеччини, – вона говорила про санкції як меч. Але проблема в тому, що люди, на яких націлено вістря цього меча, сприймають його буквально, а не як метафору. Візьмімо Японію 1941-го й санкції проти неї. Через шість місяців війни японці видихнулися б під ними. Тож вони атакували Перл-Харбор.
Санкції не є безризиковим рішенням. По суті, краще було б зосередитися на економічній і військовій допомозі Україні як ключовому елементі нашої стратегії, а не на обмежувальних заходах. Ті, що вже запроваджені, стали надзвичайно ефективними в економічному плані, але не в політичному. Звісно, й ціни на нафту впали неочікувано. Тому розширювати санкції не варто. Німці часто вважають їх простою відповіддю на нашу проблему, бо вони не створюють ризику війни. Але це помилка. Санкції теж породжують такий ризик, сягаючи певного рівня ефективності. І коли в Німеччині кажуть, що дати Україні зброю небезпечно, то санкції – річ не менш загрозлива.
Фінансова допомога Києву
Вона необхідна, й у своїй промові Меркель конкретно наголосила, що має бути ширший план допомоги. Але зараз проблема – Греція. Олландові, Ренці та Меркель політично буде непросто сказати своїм виборцям «ми дамо Україні 50 млрд» посеред нинішнього фінансового хаосу в єврозоні. Однак на мене справила позитивне враження чітка відповідь канцлерки про необхідність надання МВФ допомоги Україні. Отже, на її думку, це важливо.
Джуді Демпсі
Старший співробітник Центру Карнеґі – Європа в Берліні, головний редактор блогу Eastern Europe, авторка книжки «Феномен Меркель»
Надання зброї Україні: позиції ЄС і США
Із цим дуже складно. Конгрес Сполучених Штатів іще не досягнув консенсусу, але про це говорять, тобто вже бачимо велику зміну. Якщо США дадуть зброю Україні, то не слід вважати, ніби вони посилатимуть своїх солдатів. Із Європою все значно складніше. Країни Балтії, очевидно, хотіли б, щоб Україна отримала зброю. Польща чекає на консенсус у ЄС. Анґела Меркель досі вірить у дипломатію. Але що таке дипломатія без очевидної загрози використання сили, яка її підтримала б? Вона (Меркель. – Ред.) просто списала це з варіантів. Така нова Німеччина, з якою нам доводиться мати справу.
Щодо Франції мушу сказати: вона серйозно змінилася. Іще кілька місяців тому там ледве знали, де Київ, а більше уваги звертали на Африку. Дуже цікаво, що Меркель вдалося зробити із Францією: вона залучила її до східноєвропейських справ. І це поміж усього іншого бачиться позитивним.
Читайте також: У пошуках рецепту безпеки
Польща певний час почувалася відсунутою. Так хотілося Владімірові Путіну. Для нормандського формату він бажав розмовляти з Німеччиною і Францією. Це такі собі «традиційні партнери» Росії. Але відтоді, за словами джерел серед німецьких дипломатів і політиків, Варшаву постійно інформують про весь процес. Вона намагається сприяти реформам в Україні як може.
Цікаво, що із процесу цілком випав власне ЄС. Його не залучено до переговорів. У Європі лідер Німеччина і все тягне Меркель, яка займається зовнішньою політикою, зважує стратегічні наслідки того, що робитиме. Це для неї дуже ризикована стратегія.
Оцінка реформ в Україні
Реформи провести за один день дуже складно. Необхідні державні інституції, апарат, нова культура державної служби й технократів. Це займає чимало часу. Інша річ – чого вимагає народ. Яких реформ хочуть люди? У мене складається враження, що вони бажають, аби офіційний Київ розібрався з корупцією. Хочуть чогось осяжного. Пріоритет – зупинити корупцію, й українським лідерам треба це зробити. Утім, вона дуже заразна.
І – глибоко проникла всюди. Ще одне – люстрація, хоч і це дуже складно. Люди прагнуть, щоб стара історія закінчилася. Не хочуть, щоб Майдан був знову зраджений.
ЄС і МВФ штовхають реформи в Україні, але тут треба бути дуже обережними, аби не тиснути занадто. Крім того, перетворення слід проводити якісно й пояснювати суспільству, навіщо вони потрібні. Це дуже важливо.