Російські військові бази та совковий спадок Заходу

У 1990-ті роки країни НАТО, передусім США, досить зневажливо ставилися до військового потенціалу Росії. Але після трагедії з вежами-близнюками у Нью-Йор­­ку, збройної кампанії в Іраку та операції в Афганістані, яка досі для американців не завершилася, Пентагон дійшов висновку, що без сильного східного союзника не обійтися. Найбільше зближен­­ня поміж НАТО й Росією спостерігалось у середині 2000-х років. 2008-го воно похитнулося внаслідок російсько-грузинської війни, але невдовзі відносини знову стабілізувалися. Ба більше, кілька років тому РФ здійснила чимало реформ в армії за так званими стандартами Альянсу. Наприклад, сучасна організація її військ – суто натовського зразка.
Нині Збройні сили Російської Федерації де-факто мають трьох імовірних супротивників у глобальному масштабі, з яких кожні два можуть бути союзниками про­­ти третього. Це НАТО й умовно країни Близького або Далекого Сходу.
Чи не найбільшим угрупованням, спрямованим де-факто про­­ти мілітарної потуги НАТО, є сухопутні та берегові війська Балтійського флоту, зосереджені в Калінінградській області. Цей регіон відірваний від Росії і лежить поміж країнами Балтії та Польщею, а тому частини, розташовані на його території, численні й оснащені найсучаснішою технікою. За озброєнням калінінградське угруповання дорівнює половині потенціалу Польщі, а за особовим складом – арміям країн Балтії разом узятих. У випадку виникнення бойових дій на допомогу «калінінградцям» може прий­­­ти армія Республіки Білорусь – одна з найбільших у Європі, ос­кіль­­ки ця країна перебуває в оборонному союзі з Російською Федерацією. Суто російськими базами в РБ є радіолокаційна станція «Вол­­га» (Ганцевичі) та вузол зв’язку ВМФ (Вілейка).

На території України умовний «фронт» Росії проти НАТО переривається, але в Молдові, точні­­ше в самопроголошеній Придністровській Республіці, має продовження. Ще нещодавно так зване угруповання миротворчих сил у ПМР налічувало 2,5 тис. військовослужбовців. Нині їх, як декларують у Росії, трохи більше ніж 1 тис. Ці підрозділи охороняють численні склади військового май­­на в Тирасполі, на яких зберігається понад 100 танків Т-64, близь­­ко 150 бойових машин піхоти, артилерійські системи, зенітно-ракетні комплекси тощо. З наявною зброєю можна легко розгорнути посилений корпус.

Читайте також: Західний невроз Росії та російський – Заходу

Потужним резервом згаданого угруповання служить Крим із великою кількістю різноманітних військ, включно з ракетними, що здатні створити «щит» у небі Придністров’я.

А ось бази РФ на Кавказі можуть бути як супротивниками, так і союзниками для Альянсу. Оскільки Вашингтон та Москва мають однакову позицію щодо загрози від ісламських екстремістів, російська військова присутність у цьому регіоні вигідна країнам НАТО.

Військові контингенти РФ на Кавказі відіграли одну з вирішальних ролей під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. На сьогодні в цьому регіоні залишається три військові бази РФ, організовані, до речі, за натов­­ським зразком.
В Абхазії (зі штабом у Сухумі) – 7-ма військова база, де служить понад 4 тис. осіб. У її складі – авіаційні, гірсько-піхотні та спеціальні частини, завданням яких є контроль над стратегічно важливою Кодорською ущелиною, Інгурською ГЕС, сухумським портом. Як допоміжні використовуються так звані збройні сили самопроголошеної Республіки Абхазія – близько 3 тис. осіб. 7-ма військова база – потужне російське угруповання, здатне як діяти проти Грузії, так і використовуватись в операціях на Близькому Сході.

Другою за чисельністю є 4-та гвардійська військова база в Південній Осетії зі штабом у місті Цхінвалі. Основу військ станов­­ля­­ть механізовані та авіаційні частини.

Чисельність техніки на 7-й та 4-й базах невідома, але на озброєння цих сил надійшли танки, бронемашини, артилерійські системи та літаки як зі скасованих залог Росії у Грузії, так і з військ колишнього Північно-Кавказького військового округу.

Найстарішою російською базою на Кавказі є 102-га, яка дислокується у вірменському Гюмрі. Саме туди 2007 року було виведено штаб угруповання військ РФ у Закавказзі. Станом на 1 січня 2000 року на цій базі налічувалося майже 3 тис. бійців, 74 танки Т-72, 148 бойових машин, 84 гармати й артилерійські системи. Це приблиз­­­но стільки само, як було на озброєнні Грузії напередодні російсько-грузинської вій­­ни 2008 року. Нині у Вірменії служить понад 5 тис. військових РФ, а на озброєнні в них окрім згаданих зразків є зенітно-ракетні комплекси С-300 та винищувачі МіГ-29.

Кожна з російських баз на Кавказі завдяки транспортній авіації впродовж лічених годин може бути переформована в потужний корпус з усіма належни­­ми видами озброєння. Ці війська за потреби Москва може використати проти Грузії, Азербайджану, Туреччини (входить до складу НАТО) або країн, що можуть бути ворогами Альянсу.

Російські залоги в Середній Азії де-факто діють в інтересах північноатлантичної сторони. Ос­­­кільки РФ надійно контролює регіон, американські війська мо­жу­­ть сміливо проводити операції в Афганістані або Пакистані, не остерігаючись удару в спину.

Казахстан, Киргизстан і Таджикистан входять до створеної Росією Організації Договору про колективну безпеку (його підписали також Білорусь та Вірменія), а отже, є безпосередніми союзниками Москви. Крім того, усі три країни належать до так званої Шанхайської організацій співробітництва – регіонального війсь­ково-політичного блоку (його чле­­нами є також Росія, Китай та Узбекистан). Тобто в Середній Азії утворився свій військово-політичний союз, який хоч і декларує, що не є військовим блоком на зразок НАТО, але фактич­­но відіграє досить впливову роль.

Читайте також: Розбійники, глава VII. Росія розв'язала власну громадянську війну

Безпосередня військова присутність Росії в Середній Азії пред­­ставлена передусім 201-ю війсь­ковою базою в Таджикистані, на якій нині служить понад 7,5 тис. військових. Її залоги є в Душанбе, Курган-Тюбе, Кулябі та інших міс­­цевостях. Під контролем бази – оптико-електронний комплекс «Окно» для здійснення нагляду за космічним простором (Нурек). У її складі – численний бойовий арсенал, оскільки ще на початку 1990-х тут були: 180 танків Т-72, 340 бойових машин, чимала кількість артилерійських систем тощо.

На території Киргизстану діє авіабаза в місті Кант із літаками Су-25 та гелікоптерами Мі-8, вузол зв’язку ВМФ, сейсмічна станція, випробувальна база протичовнової торпедної зброї – 400 вій­­ськовослужбовців. У Казахста­­ні – випробувальний космодром (Байконур), полк транспортної авіації (Костанай), випробувальний полігон ППО (Сари-Шаган).

У разі виникнення бойових дій на якомусь із напрямків командування Збройних сил РФ може за лічені години перекинути потужну підтримку будь-якій із військових баз. Для цього існують досить численні, в кількості 35 тис. військовослужбовців, повітряно-десантні війська. Вони складаються з чотирьох дивізій: 7-ї (Новоросійськ), 76-ї (Псков), 98-ї (Іваново), 106-ї (Тула); чотирьох бригад: 11-ї (Улан-Уде), 31-ї (Ульяновськ), 56-ї (Камишин), 83-ї (Уссурійськ); полків зв’язку та спеціального призначення (45-го з Кубинки під Москвою), Рязанського училища та 242-го навчального центру в Омську.

Повітряно-десантні війська – еквівалент корпусу морської піхоти США, а отже, перебувають на вістрі всіх наступальних операцій Збройних сил Росії. Їхня тактика – діяти швидко й максималь­­но непомітно, як це було, зокре­­ма, в серпні 2014 року на Донбасі під час війни проти України.

Читайте також: Півострів несвободи

Попри те що зараз Росія активно заангажована у воєнному конфлікті на Донбасі й потерпає від санкцій, її керівництво не розглядає можливості виникнення збройного протистояння з державами НАТО через Україну. Перед-
у­­сім це пов’язано з настроями в суспільствах Європи та США. Чимало жителів цих країн вважають РФ «необхідним злом» (засобом проти можливої загрози зі Сходу) або ж узагалі стають на її бік, коли йдеться про конфлікти на території колишнього СРСР. Зокрема, в деяких країнах досить поширена думка, що у 1990-ті роки Росія добровільно зреклася своїх військових трофеїв у Європі після Другої світової війни й вивела збройний контингент зі Східної Німеччини, Чехо-Словаччини та Угорщини. Крім того, РФ зрештою відмовилася від своїх амбіцій на Балканах. Отож, мовляв, дякуймо їй за це й не лізьмо в «її» справи, скажімо, у Грузії чи Україні.

Усе це чудово усвідомлюють і в Кремлі. Отож бойова діяльність Збройних сил РФ нині ґрунтується на воєнній доктрині, виробленій колишнім начальником Генштабу Росії, а тепер головним військовим аналітиком генералом Макаровим. У 2010 році він заявив: «Раніше ми воювали багатомільйонними угруповання­­ми, основу яких становили фрон­­ти. Досвід військових конфліктів останнього десятиліття показав, що така війна можлива, але малоймовірна. У перспективі війська перейдуть до активних маневрових дій. На зміну фронтальним битвам прийдуть дії міжвидових груп на всю глибину побудови супротивника. Сторони прагнутимуть до ураження критично важливих об’єктів, а також до веден­ня безконтактних бойових дій».

Отож, попри війну на Донбасі та скандали на кшталт убивства російським солдатом у Гюмрі вір­­менської родини, країни НАТО й далі заплющуватимуть на це очі, бо для них Росія швидше союзник, ніж супротивник.
А «страшилки» про «легіони НАТО» в Україні та якесь примар­­не американсько-російське протистояння потрібні лише для того, щоб якомога більше небезпечного для влади Путіна елементу з Росії поїхало на Донбас, де знайшло б свою смерть.