«Це війна!» – емоційно пульсує у скронях, голосить по всіх соцмережах, у приватних розмовах і телеефірах усвідомлення очевидного. Хочеться зачепитися поглядом за щось мирне й затишне: ну яка війна? Перимкнув телеканал – ось тобі розважальне шоу, перейшов через дорогу – happy hour у ресторані, в супермаркеті – знижки, а в обміннику валюти знову поміняли цифри: долар за 20… Але часом зникає світло й зимно у квартирі, і людей у військовій формі на вулицях зустрічаєш щораз частіше – щось не так, щось нагадує: кількасот, хай навіть тисяча кілометрів – це зовсім поруч, і якщо канонади тут не лунають, то ризик почути вибух пристрою, наспіх зліпленого гастролером-диверсантом, потенційно існує для кожного.
Захисні психологічні реакції ще працюють: це все відбувається поруч, але не зі мною безпосередньо, отже, є шанс, що якось минеться? Будуть переговори, Захід дотисне, Росія видихнеться, сепаратисти розкаються, Крим повернеться – раз, і страшний сон минув. У пострадянських країнах дуже люблять прості відповіді на складні запитання. Колись обіцяли якщо не комунізм, то бодай по окремій квартирі до 2000 року, потім були фінансові піраміди й релігійні секти, потім – популісти-політики, що марили «стабільністю» для всіх і кожного. Прокинутись мільйонером, у Царстві Небесному, в Євросоюзі, в новій країні – отак узяти й розплющити очі одного разу. Так і з війною. Популярною є думка, що все докорінно змінить воєнний стан – один розчерк президентського пера і вся країна єдиним фронтом іде в бій, перемагає ворога за один вікенд. Це теж свого роду захисна реакція – остання надія, чарівна паличка, за помахом якої війна закінчиться швидко і сліду від нього не залишиться.
Важко уявити, ніби в державі, яка, хоч би скільки переписувала свою Конституцію, так і не стала правовою, щось докорінно покращиться із запровадженням певного стану, зміною в законодавстві, яке, на жаль, залишається знаряддям для юридичного пінг-понгу та корупційних можливостей. Якщо у країні, яка де-факто веде війну, і жодна здорова людина в цьому не сумнівається, починають усерйоз обговорювати «законність мобілізації», то де гарантія того, що охочі правники не піддадуть сумніву законність запровадження воєнного стану, не оголосять головнокомандувача «нелегітимним» (це ми, щоправда, вже проходили).
У наших політиків, що звикли жити за принципами «мирного співіснування», звісно ж, не вистачить духу сказати: «Ця війна надовго. Ми уявлення не маємо, чим і коли вона закінчиться, але віримо в перемогу й закликаємо кожного в міру сил зробити все можливе для її наближення». Та водночас це настільки очевидно, що в принципі не потребує тлумачень. Жодна директива не допоможе тому, хто не встиг усвідомити, що живе у країні, котра воює, а це автоматично звужує права і розширює обов’язки.
Читайте також: «Збройні сили Новоросії». Проти кого ми ведемо війну?
Рівень цивілізованості визначається тим, що людина не порушує якихось правил не через страх бути покараною, а тому що вважає за свій обов’язок їх дотримуватися. Зовсім недавно почув у потязі, який їхав із Донбасу в Київ: «Якби-от і в Україні почали так наводити порядок, як в ЛНР… Там проїхав на червоне, а «ополченці» по тобі з автомата…» Боже збав від такого порядку! Все зрозуміло й без репресій: життя під час війни потребує нових навичок і знань, без яких у разі чого просто не вижити. Панікери розуміють це як привід розмітати в магазинах гречку, а люди помірковані просто починають заощаджувати ресурси. Річ не стільки в тарифах і цінах, які, до речі, під час воєн обов’язково йдуть угору, просто комусь на фронті вони можуть бути потрібніші: вода, пальне, харчі – все це в ціні на передовій, тож для чого їх марнувати в тилу?
Історія зробила своє коло, і радянські плакати про пильність, виявлення шпигунів та стриманість у розмовах зі сторонніми людьми стали актуальними як ніколи. Із тією різницею, що комуністична пропаганда мала на меті виявляти «внутрішнього ворога», себто інакомислячих, і просто відволікала від актуальних проблем, а то й відверто залякувала. А ми сьогодні маємо справу з розгалуженою мережею ворога у своєму тилу. І це не просто пенсіонери, які в чергах клянуть «хунту», співчуваючи Путіну. Теракти в наших містах, на жаль, реальність. Тоді як світова практика засвідчує, що громадянська пильність і активність здатні запобігти трагедіям навіть там, де спецслужби оснащені за останнім словом техніки й не перший рік ведуть боротьбу з терором.
Ми вперше зіткнулись із ситуацією, коли маємо війну в умовах демократії та свободи слова. Доки немає воєнного стану, цензорські втручання в роботу ЗМІ є неможливими, тому інформаційна гігієна знову ж таки залишається особистою справою кожного. Не треба бути медіа-експертом, щоб навчитись вирізняти очевидні фейки, вкинуті в наш інформаційний простір, варто просто утриматися від поширення дезінформації навіть тоді, коли вона максимально відповідає вашим настроям і очікуванням.
Читайте також: Про що ми мовчимо в окупації
Під час Революції гідності чимало українських медіа часто «стрімили», себто транслювали онлайн події на Майдані, і вже тоді у професійних колах народжувалися суперечки: чи сприяють такі прямі включення тому, щоб люди долучалися до боротьби, чи, навпаки, забезпечують видовище глядачеві, який так і залишиться «диванним революціонером». Із трансляціями з Донбасу все набагато складніше: війна не перетворилася на видовище національного масштабу, однак споживацтво – інформаційне і громадянське – нікуди не поділося. Досі є люди, які вважають, що десь там існує армія, яка повинна захищати, а журналісти – демонструвати колони російських військовополонених, інакше, мовляв, заяви про агресію РФ бачаться непереконливими.
Однак споживацтво під час війни мусить піти в довготривалу безоплатну відпустку. Гроші – це теж резерв. Запровадження будь-яких спеціальних статусів і станів не зробить Україну заможнішою, отже, фронту й надалі бракуватиме всього того, що зараз. А може, й більше. Важко повірити в те, що, як каже Міноборони, мобілізовані нині вояки будуть «забезпечені всім необхідним».