У. Т.: Хто такі кадировці й що їм потрібно на Донбасі? Вони лишень виконують накази Путіна і Кадирова чи мають якусь свою мотивацію для участі у війні на Сході України?
– Кадировцями ми називаємо націонал-зрадників, які зі зброєю в руках виступають на боці російських окупантів. При цьому відокремлюємо пересічних працівників поліції від членів кадировських спецпідрозділів, які тероризують населення Чечні. Щоб вам було зрозуміліше, що я маю на увазі під терором, нагадаю про недавні масові спалення будинків родичів чеченських партизанів. Посеред зими людей викинули на вулицю, багатьом навіть не дали забрати свої документи і спалили їхні житла. Тобто сьогодні в Чечні кадировці діють методами ката чеченського народу генерала Єрмолова (командувача російських військ під час Кавказької війни 1819–1864 років, який воював із чеченцями. – Ред.) і духовних спадкоємців цього садиста – працівників НКВД, що піддавали людей колективному покаранню.
Природно, від них українцям не треба очікувати чогось доброго. Якщо вже вони тероризують власний народ, ставши ескадронами смерті на службі в окупантів, то що може їх стримувати в Україні? Звичайно, нічого спільного їхні дії зі справжнім ставленням чеченців до українців, які провадять справедливу боротьбу з російськими загарбниками, не мають. Що стосується чеченського народу, який став жертвою нечуваного терору з боку російських окупантів та їхніх поплічників, то, повірте, його симпатії цілком на боці українців. І нікому – ані кадировцям, ані брехливій пропаганді РФ – ми не повинні дозволити посварити наші народи. У боротьбі з російським імперіалізмом ми були і є по один бік барикади.
У. Т.: Північнокавказький фактор у житті сучасної РФ – це пороховий льох чи локальна загроза? Як ви оцінюєте події в Грозному і Махачкалі на початку грудня 2014 року. Це реакція чеченців та дагестанців на тиск і терор РФ чи потрібно радше говорити про акції російських спецслужб?
– Решта регіонів Росії, зокрема й республіки Північного Кавказу, на мій погляд, вийдуть із її складу тільки тоді, коли вона сама їх відокремить від себе. Свого часу так СРСР відокремив від себе середньоазіатські республіки, лідери яких благали Москву залишити їх у союзній державі. Що стосується Чечні, то тут ситуація зовсім інша. Багаторічна Кавказька війна, як і дві останні російсько-чеченські, мала запеклий і безкомпромісний характер. Росія виграла першу Кавказьку війну завдяки перевазі своїх матеріальних та людських ресурсів. Проте перемога ця не була і не є стратегічною, і мали рацію ті російські історики XIX сторіччя, які воліли використовувати термін «замирення Чечні».
Читайте також: Уявні спільноти і реальні трагедії
Так, на якийсь час Росії вдалося за допомогою найжорстокіших репресій замирити Чечню. Спалахували повстання, в окупованій Чечні розгорнувся рух абреків (окремих народних месників), проте РФ тримала регіон під військово-поліцейським контролем. Та варто було вибухнути революції 1917 року, як Чечня знову стала потужним центром національно-визвольного руху. Була створена незалежна Горська Республіка, яку визнала низка східних і західних держав. Оскільки з-поміж усіх сил, втягнутих у громадянську війну, тільки більшовики обіцяли народам Північного Кавказу національну незалежність, чеченці, як і чимало інших кавказьких народів, підтримали їх. На думку багатьох істориків, саме опір чеченців та інгушів, який Дєнікін назвав «жахливим», не дав змоги останньому завершити свій переможний наступ на Москву і розгромити більшовиків.
Коли чеченці зрозуміли, що більшовики їх надурили в питанні національної незалежності, від початку 1920-х до початку 1940-х років у Чечні безперервно спалахували збройні повстання. Для їх придушення ще в 1920-х використовувалися не тільки піхотні та кавалерійські дивізії, а й артилерія та авіація. У 1944-му вайнахів депортували до Центральної Азії, але в окупованій більшовиками Чечні ні на один день не припинялася боротьба повстанських загонів та абреків. Останнього з таких абреків, Хасухана Магомадова, вбили 1976 року.
Криза і подальший розпад СРСР негайно відгукнулися в Чечні створенням, а точніше відтворенням, незалежної держави – Чеченської Республіки, трохи пізніше перейменованої у Чеченську Республіку Ічкерія. Росії довелося розв’язати дві багаторічні геноцидні війни, щоб розгромити чеченську державність та окупувати нашу країну. Проте юридично знищити цю державність Кремлю не вдалося: у Західній Європі існує та успішно функціонує уряд ЧРІ, який я маю честь очолювати.
Цей короткий історичний екскурс і був відповіддю на ваше запитання: Північний Кавказ загалом і Чечня зокрема лишаться для Росії джерелом кровопролитних воєн і в кінцевому підсумку детонатором її розпаду доти, доки в Москві не усвідомлять, що необхідно визнати державну незалежність Чеченської Республіки Ічкерія. Інакше Чечня, як і весь Північний Кавказ, будуть для Росії не просто пороховим льохом, а її могильником як імперії.
Щодо партизанських рейдів на Грозний і Махачкалу, то це лишень окремі епізоди війни, яка з різною інтенсивністю триває на Північному Кавказі ось уже майже 25 років.
У. Т.: Чеченці брали й беруть участь у воєнному конфлікті в Сирії. Серед них є ті, хто підтримує «ІДІЛ». Віднедавна ця організація стала публічно заявляти про свої інтереси на Північному Кавказі. Чи справді північнокавказькі народи хочуть увійти до складу халіфату й підкорятися Абу Бакр аль-Баґдаді? В інтернеті можна знайти інформацію, що Рамзан Кадиров віддав наказ про ліквідацію лідера «ІДІЛу». Очевидно, його в цій організації щось не влаштовує?
– Терор, розв’язаний Росією проти чеченців, а потім і проти всіх народів Північного Кавказу, не міг не викликати у відповідь найекстремальніших форм опору. Протягом усіх 25 років боротьби за свою свободу ми не отримували від світової спільноти жодної підтримки: ані матеріальної, ані політичної, ані моральної. Гуманітарні та міжнародні правозахисні асоціації регулярно публікували звіти про жахливі звірства російських окупантів на чеченській землі, про масові цілеспрямовані вбивства мирного населення, про застосування всіх видів забороненої міжнародними конвенціями зброї включно з хімічною та снарядами зі збідненим ураном, однак чеченці, які стежили за реакцією світового співтовариства, чули у відповідь на ті доповіді чергову відмовку, що «це внутрішня справа РФ».
Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію
Попри перемогу чеченських Збройних сил та ополченців у Першій російсько-чеченській війні, така позиція офіційних урядів світу дала широкий простір різним емісарам, які прибули до нас із країн Сходу, для проповідування серед молоді екстремістських конфесійних вчень. Їх позиціонували нам як «чистий іслам», але фактично вони були спрямовані на підрив чеченської державності зсередини. Частина цієї молоді (багатьох із них уже можна назвати зрілими людьми), захоплена радикальними релігійними ідеями, влилася до повстанського руху в Сирії. Однак я дотримуюся твердої думки, що та війна не наша, і про це заявляв у багатьох своїх інтерв’ю та виступах. Чеченці в Сирії, а тепер і в Іраку своєю кров’ю платять за абсолютно чужі нам військово-політичні проекти, що подаються для залучення найпасіонарнішої мусульманської молоді в обгортці релігійної риторики.
Що стосується заяв Рамзана Кадирова про те, що він нібито наказав ліквідувати Абу Бакра аль-Баґдаді, то це мені нагадує тактику деяких викладачів радянських часів: вони брали гроші з багатьох батьків, чиї діти вступали до вишів, але пальцем об палець не вдарили, щоб допомогти їм. Якщо абітурієнт успішно складав вступні іспити, залишали гроші собі, запевняючи батьків, що це все завдяки їхнім зусиллям. Якщо ж провалювався, повертали, розводячи руками, мовляв, нічого не вийшло. Так і Рамзан Кадиров: якщо аль-Баґдаді загине, він не забуде натякнути, що то справа рук його людей. А якщо ні, то просто перестане з часом торкатися цієї теми.
У. Т.: Наскільки міцний союз Путіна і Рамзана Кадирова і якою мірою Кремль контролює останнього? Це справді друзі та ідейні соратники, якими їх бачить широкий загал, чи є те, що може їх посварити?
– Хоча ми ретельно відстежуємо ситуацію в Чечні, зокрема й взаємини Путіна з Кадировим, я не торкатимусь усіх «таємниць мадридського двору». Скажу лишень, що, попри всі вірнопідданські декларації Кадирова на адресу Росії і вихваляння Путіна, відносини між ними далекі від дружби і щирої співпраці. Останній узяв на озброєння щодо Чечні стару як світ колоніальну стратегію плекання на завойованій території «нової еліти» (її можна назвати колабораціоністською або компрадорською). Ця еліта повинна бути не тільки відірваною від свого народу, а й різко йому ворожою, щоб залежати виключно від влади метрополії. Багато хто не розумів, що гасло Путіна «чеченізація війни» і було тією методикою, за допомогою якої він створював ту «нову еліту». Про її ставлення до чеченського народу я вже казав вище, коли йшлося про кадировців.
Читайте також: Про що ми мовчимо в окупації
Сьогодні Кадиров і його найодіозніші поплічники, руки яких по лікоть у чеченській крові, не мають у світі жодного притулку чи заступництва, крім як у Росії. Зазначу, що на дуже багатьох колег і помічників Кадирова порушено кримінальні справи, які можна розконсервувати в будь-який момент. Це робиться для того, щоб вони завзятіше служили московському господареві. Але чеченці ніколи не забувають і не прощають завданого їм зла, якщо винний не має пом’якшувальних обставин та щиро не розкаюється. Люди в Чечні терплять і чекають, не бажаючи підставляти під смертельний удар свої сім’ї, перетворені кадировцями на колективних заручників. До речі, у Росії за ініціативою чеченських маріонеток скоро, ймовірно, також узаконять практику колективної відповідальності.
У. Т.: Чи можна припускати, що відхід Путіна від влади в будь-якій можливій формі потягне за собою зміну нинішніх регіональних лідерів Північного Кавказу, зокрема й чеченського? З якого ресурсу може оновитися північнокавказька владна еліта і чи має вона принаймні схематичний образ майбутнього, куди Чечня, Дагестан, Інгушетія тощо можуть рухатися далі?
– Кадиров і Путін пов’язані кривавою пуповиною, мов ті сіамські близнюки. І тільки-но влада останнього звалиться або навіть серйозно похитнеться, це миттєво позначиться і на ситуації на Північному Кавказі, і на Кадирові особисто. Не сумніваюся, що саме агресія Путіна проти України стане причиною його падіння. Недарма Кадиров, розуміючи, наскільки тісно пов’язана його доля з долею Путіна, виявляє таку багатослівну метушливість щодо України.
У. Т.: Оцініть нинішню стадію російсько-української війни. Чи є в України шанс (попри всі труднощі) вигнати військових і найманців РФ зі своєї території і не дати перетворити Донбас на зону замороженого конфлікту або сіру зону, як-от Південна Осетія чи Абхазія? Що ще українцям потрібно зробити для перемоги?
– Усе залежить від самої України і від волі українців до боротьби. Вам слід знати, що тільки стійкий всенародний опір може врятувати ситуацію і відкинути агресорів за межі країни. У нинішній ситуації для України надзвичайно небезпечно жити так, начебто ніякої війни не відбувається. Вважаю, що сьогодні є гостра потреба оголосити у вашій країні воєнний стан із відповідним посиленням законів і перестати грати з противником у наступ-відступ. В України достатньо сили, щоб перемогти терористичний непотріб у східному регіоні та російських інтервентів.
Але коли нинішній стан невизначеності триватиме ще якийсь час і люди не побачать результатів, то неминуче станеться психологічний перелом, тобто український народ змириться з тим, що значні території країни втрачено. Політики в Києві робитимуть мляві заяви, такі самі як у Грузії, про права на Крим і східні області, але фактично вони стануть російськими. У чеченців є така приказка: «Війну можна зупинити тільки війною». Я бажаю Україні якнайшвидшої перемоги!
