Через холодні вітри, слизькі дороги й ледь тепле сонце можна подумати, що січень не найкращий час для відвідин Латвії. Але цього року бути латвійцем зовсім незле, бо ця двомільйонна балтійська країна щойно перебрала головування в Раді Європейського Союзу і її уряд насилу стримує хвилювання.
Кожні півроку керівництво перебирає інша держава ЄС, що дає змогу впливати на певну частину політичної та законодавчої роботи в Євросоюзі. Для маленьких країн на кшталт Латвії це рідкісний шанс погрітися в променях уваги. У час свого головування Рига хоче зосередити увагу Європи на трьох пріоритетах: конкурентоспроможності, цифровому єдиному ринку та зовнішній політиці. Така роль, може, й не дає особливого простору для фантазії, до того ж тепер передбачає менше повноважень, ніж до того, як Європейська рада глав урядів призначила постійного президента. Але на Латвію варто звернути увагу, бо вона має що сказати із приводу двох проблем, котрі стоять перед Європою в 2015 році: як запустити механізм зростання і що робити з Росією.
Читайте також: Екс-міністр культури Латвії Сарміте Елерте: путінська Росія сподівається на політичний реванш у межах колишнього СРСР
На тлі економічних пригод Латвії, що мали місце в останнє десятиліття, Іспанія, Ірландія та Греція видаються мало не взірцево розсудливими. Після вступу до ЄС у 2004-му латвійці кілька років розкошували, поки темпи щорічного зростання трималися на позначці вище ніж 10% за рахунок свіжих грошей. Але разом із фінансовою кризою 2008-го прийшло гірке похмілля. Знехтувавши рекомендаціями МВФ та інших ліквідувати прив’язку національної валюти до євро і провести девальвацію, латвійці натомість почали жорстоку програму «внутрішньої девальвації», намагаючись підвищити конкурентоспроможність за рахунок урізання заробітних плат і цін. Втративши доступ до ринків капіталу (і прийнявши $10,5 млрд фінансової допомоги від МВФ та ЄС), уряд прописав країні велетенську дозу суворої економії, що за чотири роки сягнула 17% ВВП.
Відтак почалися негаразди. Обсяг виробництва у 2007–2009 роках упав на чверть, безробіття сягнуло 21%. Латвійці скористалися безвізовим режимом із ЄС і почали шукати роботу за кордоном; після 2005-го населення зменшилося на 200 тис. Але у 2010 році після переобрання уряду зростання повернулось, і віднедавна Латвія може похвалитись однією з найжвавіших економік Європи – почасти завдяки сильному експорту. Торік Валдіс Домбровскіс, учений і прем’єр-міністр, який привів економіку до відновлення, був винагороджений тепленьким місцем: посадою європейського комісара з питань єврозони та соціального діалогу.
До 2014 року Латвія не входила до єврозони, тож її режим суворої економії видавався державам із євро другорядним на тлі економічних баталій, що спалахували поміж ними у 2010–2012-му. Але зрештою вони вдало використали приклад Латвії у своїх інтересах. Прихильники суворої економії – як доказ, що затягування пасків згодом дає вигоду. А їхні супротивники – для демонстрації тих нещасть, які спричиняє урізання бюджету. Під цим перехресним вогнем інколи не звертали уваги на те, що маленька відкрита економіка не завжди може служити прикладом для масштабніших і більш закритих. «Ми не можемо запропонувати жодних очевидних істин, – каже Альф Ванаґс, директор Балтійського міжнародного центру досліджень економічної політики. – Ми самі собі викопали яму, і ми з неї вилізли».
У минулому дехто в Латвії (яка все ще залишається четвертою серед найбідніших держав ЄС) нарікав на поблажливість до заможніших проблемних країн-членів, яким ЄС постійно дає гроші. Але сьогодні Рига не має наміру повчати партнерів по єврозоні, перебуваючи у провідній ролі. Натомість пріоритет – домогтися ухвалення пан’європейського інвестиційного плану, запропонованого Єврокомісією. Але, як натякає голова парламентської комісії з європейських справ Занда Калніня-Лукашевіча, її країна радо поділиться своїм досвідом, «якщо хтось виявить цікавість».
Більше наполегливості можна чекати від латвійської зовнішньої політики. Наприкінці травня Рига прийматиме саміт шести держав Східного партнерства: України, Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії та Азербайджану. Започаткована 2009 року, ця програма мала на меті наблизити всю шістку до ЄС за допомогою угод про вільну торгівлю і т. ін., але виявилося, що її технократичні методи мають геополітичні наслідки. Під час попереднього саміту у Вільнюсі наприкінці 2013-го тодішній президент України Віктор Янукович збурив хвилю протестів серед співвітчизників, коли під шаленим тиском РФ відмовився від Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС. А далі була анексія Криму Росією і вторгнення в Східну Україну.
Читайте також: Юкка Ріслаккі: «Брехати про Україну може бути складніше, ніж про країни Балтії»
Дехто в Європі стомився від нескінченних проблем східних сусідів, а чиновники Євросоюзу так чи так уже піддають ревізії свої стратегічні підходи. З огляду на такий скептицизм латвійці (які завдяки історичному досвіду окупації, боротьби та порятунку в ЄС дуже співчувають тим, хто залишився за бортом) вважають своїм обов’язком не допустити згасання інтересу. Одним із результатів може стати лібералізація візового режиму. Крім того, латвійський міністр закордонних справ Едґарс Рінкевічс вважає, окрім того, що можна зробити конкретні пропозиції Білорусі, де він помітив слабкі сигнали пом’якшення режиму Аляксандра Лукашенки.
Жити з росіянами
Для третини населення Латвії російська – рідна мова, і на тлі вторгнення Росії в Україну дехто побоюється, що наступним трюком Кремля стане агітаційна робота серед такої великої меншини. Поки що тривожних сигналів мало, хоча торік латвійська влада тимчасово заборонила один російський телеканал за трансляцію «мілітарної пропаганди». Страх перед відновленням напруженості між мовними групами в Латвії, навіть якщо він перебільшений, може спонукати владу взятися за проблеми інтеграції, які вона надто часто ігнорує.
Це стало б позитивним наслідком війни, що дуже розхитала Балтійський регіон. Зокрема, анексія Криму збудила в народній пам’яті спогади про радянську окупацію держав Балтії в 1940 році. Сьогодні Латвія та її сусіди можуть розраховувати на гарантії безпеки НАТО, надійність членства у ЄС і місце за євростолом. Те, що нині діється дещо південніше, чітко демонструє, чому вони так наполегливо цього домагалися.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com