Хоча очолювати Республіканську партію – завдання не з легких, багато політиків хотіли б спробувати. Конгрес 114-го скликання, який склав присягу 6 січня, так просякнутий амбіціями, що їх, здається, відчуваєш на дотик. Лідери республіканців, організатори, голови комітетів, навіть керівники бунтівних фракцій – усі прагнуть використати щойно здобутий партією контроль над Сенатом і Палатою представників, щоб попсувати життя Бараку Обамі й просунути популярну серед електорату консервативну політику. Що ж до номінації кандидатів на президентські вибори 2016 року, то більш ніж десяток високопоставлених республіканців уже тупцюють біля стартової лінії з палаючими очима. Партія не монолітна, але енергійна, і там достатньо охочих перебрати лідерство.
Отож-бо видно разючий контраст між республіканцями й Демократичною партією. Остання залишається потужною силою в американській політиці навіть після проміжних виборів 2014-го, в яких вона втратила контроль над Сенатом і має найменше від 1946-го мандатів у Палаті представників. Але на дворічну фінішну пряму президентства Обами вони виходять як армія без верховного командувача, ба навіть генералів, за котрими рядові кинулися б у бій.
У Конгресі лідерам демократів Сенату й Палати представників, як і багатьом їхнім заступникам, уже за 70. Обоє вони швидше вмілі тактики, ніж мислителі, здатні надихати послідовників. Жодного з них не назвеш людиною майбутнього. Чимало губернаторів-республіканців по всій країні діють як захисники консервативних ідей, перетворюючи свої штати на лабораторії зі зменшення податків та скорочення держапарату. Що стосується демократів, то дуже небагато очільників штатів із їхньої політсили таким чином домінують у політичному житті на місцях. Найпомітнішому з них, губернаторові Каліфорнії Джеррі Бравну вже 76.
Гілларі Клінтон домінуватиме як кандидат від своєї партії на президентських праймериз, якщо (й коли) заявить, що йде на вибори. Наразі її присутності майже не видно, а тим часом немає ані конкуренції за те, кого від демократів висунуть у 2016-му, ані чіткого лідерства у політсилі. Якщо вона не братиме участі у президентських перегонах, незрозуміло, хто її замінить. Декотрі схильні мріяти про сенатора Елізабет Воррен, борця з акулами Волл-стрит і популістку, що займає лівоцентристську позицію у своєму штаті Массачусетс, який, своєю чергою, міститься в лівоцентристській частині загальноамериканського політичного спектра. Воррен каже, що не висуває своєї кандидатури на президента (вона говорить про це у теперішньому часі). Це свідчить, що вона тверезіше за своїх прибічників оцінює власні шанси: холодна виборча математика підказує, що їй не перемогти на загальнонаціональному рівні.
Взаємини Барака Обами з Демократичною партією що далі, то складніші. Після невдалого 2014 року, коли здавалося, що неприємності сиплються на президента градом, республіканці перетворили проміжні вибори фактично на референдум із питання компетентності глави держави. Демократи в деяких консервативних штатах навіть дистанціювалися від нього (втім, даремно: здебільшого вони все одно програли). Але відтоді пророцтва про те, що з Обамою більше не рахуватимуться не справджуються. Американський лідер скористався своїми виконавчими повноваженнями, щоб захистити мільйони мігрантів від депортації і почав поступове зняття блокади (надзвичайно дієвої) з Куби. Він окреслив подальший курс, і це може в майбутньому визначити його президентський спадок: від нових правил захисту довкілля до глобальних торгових угод. Республіканці намагатимуться зірвати чимало його планів. На заваді йому стоять і світові події. Проте, наскільки дозволяє посада, Обама сам формує порядок денний.
Отже, його навряд чи можна назвати президентом-невдахою, як пророкували критики. Одначе він залишається неефективним лідером Демократичної партії. Почасти через те, що в нього та однопартійців різна мотивація до дії. Обама хоче залишити по собі пам’ять. Демократи прагнуть виграти наступні вибори. Як нещодавно зізнався лідер Білого дому в інтерв’ю Національному громадському радіо, політику на кшталт зняття ембарго з Куби президенту «відверто… легше» проводити наприкінці терміну. Обама дуже зацікавлений у всьому, що здатен схвалити підконтрольний республіканцям Конгрес. Сюди можна зарахувати, наприклад, дві заплановані угоди про зони вільної торгівлі: одну – з азійсько-тихоокеанськими державами, другу – з Європою. Республіканці й дехто з демократів-центристів хочуть домовлятися. Ліве крило Демократичної партії та профспілки така перспектива жахає.
Частково закінчення ери Обами – це момент політичної ясності, яка показує дивну, «договірну» природу його стосунків із власною політсилою. Обама не став кандидатом від своєї партії лише пояснюючи, якою вона має бути. У 2008 році він здобув президентство, запропонувавши нову, пострасову, постпартійну форму політики, підкріплену прикладом власної біографії та блискучими виборчими технологіями. Його переобрали на другий термін у 2012-му після створення «обамівської коаліції», що об’єднала молодь, бідноту, кольорових, гомосексуалістів, міських хіпстерів, незаміжніх жінок та багатих лібералів. Інші політики-демократи пішли вслід за ним, принагідно нарікаючи, що президент розчаровує своєю відстороненістю і впертим небажанням ризикувати.
Порушення правил хорошого тону
Стосунки між Обамою і конгресменами-демократами ще ніколи не були такі натягнуті, як зараз. Незвичним порушенням правил хорошого тону після виснажливих виборів 2014-го стало відверте невдоволення правої руки Гаррі Ріда, лідера демократів у Сенаті, Білим домом. Під час грудневої бюджетної кризи Ненсі Пелосі, очільниця демократів у Палаті представників, обурювалася готовністю президента домовлятися з республіканцями.
Ветерани політики радять не метушитися. «Президенти завжди втрачають підтримку з наближенням виборів наступника», – каже Том Дешл, який очолював демократів Сенату в 1995–2005 роках. Гілларі Клінтон, висунувши свою кандидатуру на виборах, стане альтернативним центром влади, який набиратиме вагу. А якщо вона не балотуватиметься, «то є ще цілий список людей, котрі тільки чекають нагоди», заспокоює Дешл і пропонує як приклад двох дуже різних представниць верхньої палати – Елізабет Воррен і Кірстен Джиллібранд (молодший сенатор від штату Нью-Йорк і політик, що за рівнем прагматизму не поступається Клінтонам, але не має їхнього досвіду).
Інші демократи не такі впевнені, бо вважають, що проблема не лише в кадрових питаннях. «Трохи незрозуміло, хто зараз керує Демократичною партією», – каже конгресмен, який не бачить ані «вогника» в Обамі, ані «якоїсь енергії чи запалу» в лідерах у Конгресі. Інакше кажучи, демократи відчувають брак керівництва, тому що партії не вистачає великих переконливих ідей. Можливо, хтось іще заповнить цю порожнечу. Але потрібно, щоб це сталося чимшвидше.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com