З усіх персонажів різдвяного вертепу три мудреці чи не найцікавіші. Вони принесли блиск і таємницю в історію, яка інакше стала б майже сумною: народження в небезпеці, непривітний господар, обшарпані ясла, неотесані пастухи… Не дивно, що більшість дітей Заходу, що грають в шкільних різдвяних виставах, між персонажами зі святого сімейства і пишними гостями зі Сходу без вагань обирають ролі останніх в оксамитних шатах, коронах з золотої фольги і з коробочками з-під серветок, напханими коштовностями.
Поет Т.С. Еліот щонайкраще постарався розвіяти блиск мудрих волхвів:
Холодно нас приймали,
Найгірша була пора року
Для подорожніх – і далека була дорога:
Розбиті шляхи й негода…
…гасли нічні вогні, не було де сховатись,
Ворожі міста і селища непривітні,
А в селах брудних дерли з тебе три шкури:
Важко нам довелося.
Проте нічого з цього не вийшло. Дивовижні гості стайні завжди мали пишний вигляд, на диво охайний після такої дороги. Найкращі Царі, напевно, у Лонгфелло:
У кармазинових шовкових шатах,
Оздоблених дзвіночками й гранатами,
Тюрбани ж – як мигдалеві сади в цвіту.
Похмурі чи пишні, ким були ці персонажі: волхвами (точніше, давньоперськими вченими зороастрійської традиції, хранителями святого вогню Ормузда, знавцями астрономії, медицини, магії і астрології) чи царями Тарсу, Сави, Саби і східних країв, за пророцтвом Псалму 72? У Євангеліє від Матвія їх названо грецьким словом маги (magoi), що означало мудреців загалом. У Матвія вони проголосили, що побачили зорю, яка сходила. Це схиляє шальку терезів на користь припущення, що вони були астрономами, а саме так уявляла їх рання церква.
Якщо ці мандрівники були волхвами, то найбільш непрямий доказ – «Книга Сета», яку приписують святому Іоанну Златоусту (четверте сторіччя) – говорить аж про 12 волхвів, які чекали появи зорі на міфічній горі десь у Персії, покоління за поколінням, ще відколи Адам на старості знайшов там прихисток. Із собою він вже мав дари: золото, ладан і миро, власне, прихоплені з Едему. І тому, що дарів було три (і символізували вони відповідно царя, Бога і смертного, позаяк смолисте миро використовували для намащування тіла після смерті), то кількість мандрівників теж скоротили до трійки шукачів, які змогли знайти шлях через пустелю.
До цієї версії схиляються сучасні дослідники, які чимало чорнила пролили, з’ясовуючи паралелі між зороастризмом і християнством (по суті, принципи Добра і Зла) і вишукуючи конкретну точку на «Сході», звідки прибули волхви – найімовірніше, десь на кордоні між Іраном і Афганістаном, а можливо, в Індії – по Шовковому шляху. Проте все ще неможливо достеменно встановити, що це були за вчені; і набагато легше відмахнутися від них як від чисто міфічних персонажів, разом із волом і віслюком, як це зробив колишній архієпископ Кентерберійський Роуен Уїльямс.
Так само важко сказати, яке саме небесне явище мали побачити мудреці. Можливо, це був спалах наднової; можливо, збіг Юпітера і Сатурна в сузір’ї Риб у 7 році до н.е.; а можливо, комета, позаяк часто говорилося, що промені зорі переливалися і колихалися, як птах у польоті. В елліністично-римському світі комети віщували смерті або нещастя, а не народження. Тим не менше, волхвам було повідомлено (за Книгою Сета), що одна особливо яскрава зоря провістить народження дитяти; і маги Матвія знали, що це була царська зоря. Один із сучасних дослідників волхвів Мартін Ґілберт розвинув теорію про те, що самі мудреці уособлюють три «зірки», що зустрічаються в одному сузір’ї – за його версією, Сатурн, Юпітер і Меркурій, і що пояснення їхньої присутності у главі 2 Євангелія від Матвія слід шукати в астрології.
.jpg)
Їхні перші слова, «Де народжений Цар Юдейський?», пролунали з туману, плутанини і паніки
Однак ані у середньовіччі, ані потім, на різдвяних листівках, версія історії з волхвами не набула особливої популярності. На мозаїці VI століття з Равенни (на фото) вони мало не востаннє показані у вигляді вчених – як і належиться, убогих, вбраних у вузькі штани і фрігійські ковпаки, які носили перси. «Люди думають, що вони були волхвами, – каже Йоан Гільдесгаймський, чия написана в середині XIV ст. «Історія трьох царів» вважалася тоді останнім словом у цьому питанні, – бо зоря сяяла так яскраво, і вони подолали шлях так швидко [за 13 днів від Різдва, прибувши 6 січня, на день Богоявлення]. Але вони помилялися». Автор додав, що подорожували вони так швидко почасти завдяки божественному сприянню, а почасти – тому що їхали верхи на дромадерах, «які можуть бігти дуже прудко».
Насправді теорія про волхвів не прижилася з простих причин. Середньовічний люд знав, хто такі царі, а от щодо волхвів вони були непевні; єдине, що було відомо – це те, що вони були язичниками, сповідували вчення Валаама і зналися з демонами. Не годилося допускати чортівню до різдвяного вертепу, навіть якщо новонароджений Ісус міг покінчити з нечистю одним помахом крихітного рученятка. Волхви асоціювалися з Персією, про яку начитані європейці, можливо, щось трішки знали; східні ж царі відкривали набагато фантастичнішу географію, туманну далечінь десь за кількома різними варіантами Індії аж до берегів Великого океану, де картографи позначали ріки і гори вже так, як їм забагалося, домальовуючи тут і там то верблюда, то дракона, то султана в тюрбані, що самотою сидів у наметі. Що далі на схід на цьому континенті, де докупи мішалися всі заморські географічні назви, то отруйніші і дивовижніші траплялися там звірі, дерева були густішими, а пустелі – ширшими. Те, що хтось наважився на подорож із такого місця на краю світу, щоб знайти новонародженого Ісуса, було набагато цікавіше за коротку поїздку з Близького Сходу. А ще цікавіше було б вважати, якби ці мудреці були не надто мудрі, а нерішучі і роздратовані, як це часто буває з монархами.
Бо схоже, такими вони і були. По-перше, твердив Йоган Гільдесгаймський, вони були не ставними чоловіками, а дрібними, кволими і худими. Так, визнавав він, це дивно; але що далі на схід, то частіше зустрічаються такі люди. Царі вирушили в подорож поодинці, бо владарювали у 
віддалених одна від одної країн, і зустрілися лише в Єрусалимі.
На щастя, кожного вела яскрава, мов лампа, зоря; але якби вона не висіла прямо перед носом, як риба на волосіні (бо царі, не будучи астрономами, не вміли читати небесних знаків і потребували поводиря), то в них би нічого не вийшло. В одному вірменському джерелі сказано також, що їх вів янгол; наприкінці ХІХ ст. художник Едвард Берн-Джонс зобразив янгола, який іде з зіркою в руках. Коли ж царі прибули до Єрусалиму, зоря (чи зорі) зникла, і зійшов густий туман. Їхні перші, за Матвієм, слова, «Де народжений Цар Юдейський?», пролунали з туману, плутанини і паніки.
Вони потрапили в гостину до царя Ірода, який запросив їх на обід: зазвичай у розповідях фігурує смажений півень, який на честь справжнього царя в яслах встав і закукурікав. Ірод попрохав їх розшукати дитя і повідомити йому, і вони радо погодилися. На щастя, втрутився янгол і застеріг їх не робити цього. Тоді їм було наказано повертатися «іншою дорогою»; цього разу без зірки, без Божого керівництва, їм знадобилося два важких роки, щоб знайти шлях. («Тож бачите, – самовдоволено писав Йоган Гільдесгаймський, – яка різниця між божественним і людським діянням».)
Тому, мабуть, не дивно, що хоча царі й стали святими покровителями подорожніх, із ХІІ ст. вони були вже далеко не популярними, тому що їм самим пощастило в дорозі менше. Їхній день, 23 липня, у сучасних календарях узурпував Св. Аполінарій, який лікує подагру і сифіліс. Безпекою подорожніх опікується якраз Св. Христофор: саме його образки все ще вішають на дзеркало заднього огляду в автомобілях, поруч із вервицями і плюшевими гральними кубиками; а про волхвів і потенційну допомогу від них згадують царі вже тоді, коли спустило колесо, ви побачили поліцейський патруль на дорозі, або до лобового скла прилипла квитанція про штраф.
Миро на одязі
Імена і царства царів були загалом невідомі. Проте, за вимогами жанру, їм належало мати і одне, й інше. Тож їх назвали Мельхіор, Валтасар і Гаспар (або Каспар) – імена, які так і не прижилися, за винятком північної Європи періоду Високого Середньовіччя, а ще елітних районів західного Лондона наприкінці ХХ ст. Царювали вони, відповідно, в Аравії і Нубії, Годолії і Тарсі, звідки й дари: адже червона земля Аравії була просто всіяна золотом, ладан сочився з дерев Годолії, а в Тарсі подекуди не можна було й кроку ступити, щоб до одягу не прилипло миро.
Як царі вони могли принести набагато більше дарів. Волхви могли мати з собою лише один невеликий, компактний подарунок; але у Матвія мудреці мали цілі скрині скарбів. В іспаномовному світі за давньою традицією волхви – це ніби діди-морози, які приносять без ліку грошей і солодощів. Насправді, за словами Йогана Гільдесгаймського, царі принесли з собою всі коштовності, залишені в Азії Александром Великим, і все багатство, вивезене з Соломонового храму в Єрусалимі. Вінценосні мандрівники з сучасних різдвяних листівок бредуть через піски без багажу і супроводу; але в середні віки кожен знав, що коли подорожує король, навіть якщо це переїзд із одного палацу до іншого через полювання, роботу або забиту каналізацію, то з собою він бере всіляке добро, скарбницю, ліжка, собак і всю челядь. Деякі художники натякали на цю величезну свиту, зображуючи, як та товклася, стримуючи коней, по краях полотна; деякі меценати веліли зображати себе в ролях конюхів чи сокольників царів. Почту було стільки, каже Йоган Гільдесгаймський, що не всі могли знайти місце в Єрусалимі і мусили отаборитися за містом, як готове до облоги військо.
Через усю цю метушню царі, здається, забули про власне дари (за винятком хіба золотого яблучка, яке колись належало Александрові і було піднесене Мельхіором, але негайно розсипалося на порох – адже символізувало яблуко Єви з Едемського саду). У «Книзі Марко Поло» (ХІІІ ст.) новонароджений Ісус теж зробив царям подарунок у відповідь: відкривши з нетерпінням по дорозі додому ту скриньку, царі побачили там камінь. Обурившись, вони викинули його в криницю, і вона спалахнула; царі якось виловили камінь, привезли додому і поклонялися йому.
Проте природа дарів важила менше, ніж те, що царі представляли весь неюдейський світ, що прийшов поклонитися Ісусові. Традиційно одного з них, зазвичай Валтасара, зображували смаглявим, і кілька століть він усе темнів і темнів, аж поки Ієронім Босх не намалював його чорним, як 
сажа, вбраним у осяйні ризи з білосніжної парчі. До того часу його вже вважали царем Ефіопії; чим темнішою ставала його шкіра, тим далі на південь зміщувалося його царство. Зазвичай його зображали тихим, мовчазним, десь на задньому плані – так, ніби жоден маляр у середні віки або на початку модерної доби не міг уявити негра, який не був би слугою. Царі уособлювали також різний людський вік: відповідно, їм було 20, 40 і 60 років. Найстарішого, з довгим білим волоссям і бородою, який з трудом вклякав, щоб першим піднести свій дарунок, зазвичай вважали Мельхіором; Гаспар же був рум’яний безбородий парубок (до речі, східної зовнішності).
А взагалі, сукупний образ царів зливився у звичайну людину; і в цій іпостасі вони перетворювалися на триєдиний символ людської боротьби, надії і нерозважливості. У своїй довгій подорожі через голу пустелю і багато століть вони поступово обростали рисами політиків, банкірів, шейхів у сонцезахисних окулярах, чиновників ОПЕК і рок-зірок. Вони несли із собою передвиборчі обіцянки, рахат-лукум, забуті бібліотечні книжки і барелі нафти. У часи суворої економії дарами ставали алюмінієві виделки, ароматичні трав’яні суміші і дитяча олійка. Зіркою в небі ставало цифрове табло з біржовими курсами (золота, ладану і мира), неонова вивіска готелю «Рамада» у місті Вифлеєм, штат Пенсильванія (п’ять зірочок), а часом НЛО. І вони постійно збивалися з дороги; незважаючи на зірку, часто діставали мапи, чухали потилиці під коронами і мріяли про супутникову навігацію. Попередження янгола повертатись іншою дорогою деякі коментатори відразу витлумачили як версію Гераклітового твердження про те, що не можна двічі вступити в нескінченний потік життя.
По морю в ночвах
Тому в царях легко побачити, можливо, прототип трьох безталанних мандрівників, які з’являються скрізь, де не глянь:
Три готемські мудрагелі
Вийшли в море в ночвах;
Якби ночви не діряві,
Казка була б довша.
Сонько, Дрімко і Позіхайко з дитячого віршика вирушають на дерев’яному черевикові, явно не придатному для мореплавства, ловити морські зірки – і засинають. Троє веселих валлійців ідуть полювати у день Св. Давида, хоча й самі не знають, на якого звіра:
Сказав один: «Чекаймо, хло’, тримаймо ніс за вітром,
А там, мо’, нападем на слід – а далі буде видно».
Наприкінці 1880-х «троє в човні» Джерома К. Джерома пливуть вниз Темзою, тому що їм нудно і хочеться змін. Аж виявляється, що жоден із них не вміє не те що кермувати, визначати курс або проходити шлюзи, а й навіть відкрити просту бляшанку без шуму, ґвалту і кровопускання.
У середні віки була ще одна історія про мандрівних королів, які в розпал полювання натрапили на власні тіла в трьох могилах: одне, відповідно, щойно після смерті, інше розкладене, а від третього лишилися самі кістки. Популярна ілюстрація смерті зображала цих королів у пишних уборах, з соколами на руках, які затуляли носи з виразом жаху на обличчі. Можна сказати, що початкові три царі дивилися на свою власну смерть, підносячи миро в дар, а також кидали їй виклик (як всі люди) тим, що взагалі вирушили в подорож. Бо ж усякий початок – це ніби народження, усяке життя – подорож коли з мапою, коли навмання, і всяка подорож закінчується – принаймні, у цьому світі.
Брати, помічники, дотепники
Царі були так вдало дібрані, як за расою, так і за віком, що деякі літописці вважали їх братами, а не чужими. Цю можливість ще більше підкреслюють кам’яні барельєфи з міста Отен у Бургундії і з Лувра: всі троє лежать рядочком в одному ліжку, як качалочки, з коронами на головах (на фото) .
Звісно, як би там не було спочатку, але опісля їх поєднала дружба. По дорозі додому вони разом проповідували про Христа, разом прийняли хрещення (від святого апостола Хоми десь в Індії, де він застав їх у доброчесній старості), разом були поховані, і згодом їхні мощі були знайдені Св. Оленою, матір’ю Костянтина, і разом спочили в розкішній золотій раці, яка й досі стоїть за високим вівтарем Кельнського собору. Перед смертю вони збудували з каменю і дерева каплицю на горі і увінчали її золотою зіркою, яку обертав вітер.
Епізод із царями в ліжку, втім, дає ще більше інформації. Адже наскільки близькими вони б не були, це – три окремі персонажі. В Отені янгол показує (чи намагається показати) сплячим царям зорю. Одним пальцем він торкається Валтасара, який прокинувся, але дивиться не в той бік. Престарілий Мельхіор спить без задніх ніг. Між ними (якраз підхоже місце, щоб заховати жвавого неспокійного молодця) Гаспар підозріливо розплющив одне око. Тут маємо зачатки легенди трьох: перший, наступний, останній; мудрий, мудріший, наймудріший; старий, зрілий, юний; добрий, кращий, найкращий. На вітражі в Кентербері Мельхіор просить, Валтазар сперечається, а юний Гаспар не зводить погляду з зорі, цілком доречно намагаючись встановити, де ж вони є.
Це – класичне правило трьох. Один чоловік, часто найстарший або з вигляду наймудріший, проголошує або робить щось – це зав’язка, закладення моделі. Другий перепитує, ставить під сумнів або заперечує йому, одночасно підхоплюючи тему. А третій, зазвичай наймолодший (найменший, найбідніший, останній) руйнує модель і переграє їх усіх. Двоє перших можуть також накинутися на третього, від чого той здається ще нещаснішим бідакою, а тоді – раз – і відплачує їм з лихвою. Цей прийом з’являється у комічних тріо, в усіх анекдотах про англійця, ірландця і шотландця, і чи не в кожній казці про трьох синів або дочок. Там завжди третій здобуває кохання, знаходить скарб або перемагає, а брати чи сестри повертаються додому з порожніми руками.
Мабуть, саме тому, що їх можна так використовувати (а вони ще й поневіряються в мандрах, до того ж, трясуться на верблюдах), три царі й досі популярні, навіть у наш безбожний вік. Нікому не цікаві пастухи, хоча в середньовічній містерії їхній грубуватий гумор був часто зворушливим. Вони не були персонажами, до того ж, головне – їх точно не було троє.
А ті, кому не вистачає містичної значущості царів, можуть поміркувати над глибшим змістом «правила трьох». Адже трійка охоплює все: минуле, теперішнє, майбутнє; тут, там, скрізь; землю, море і повітря; позитивне, негативне, нейтральне; це, те й інше. У цих триєдинствах царі (а на їх місці міг бути якийсь Іваненко, Петренко чи Сидоренко) блукають у пошуках відповідей на запитання (так, ні, можливо) про таємниці, древніші навіть за таїну Отця, Сина і Святого Духа: народження світла, світанок життя і верховенство любові.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com