На війну
Мій приятель на псевдо Кобра працював у кафе «Правий сектор» у Львові, якраз біля мого дому. Там і познайомились. Одного разу сказав, що вирушає на Схід у Добровольчий український корпус (ДУК), і я попросився з ним. 2 серпня вже був на базі «Правого сектору». Мамі пояснив, що їду на Чернігівщину збирати буряки. Тільки коли повернувся через місяць додому, признався, що був на Сході в ДУК. Як пообіцяв поїхати ще, мама заявила, що нікуди не пустить. Ніяк не можна було з нею домовитись, тож, коли мав уже їхати, прийшов до дому, вхопив сумку (вже була складена) – й на вокзал. Зателефонував аж із бази: «Мамо я на базі, доїхав нормально». Вона ще й досі проти того, щоб я воював. Навіть зараз, як приїжджаю додому, каже: «Тобі треба вчитися, то не твоя війна». Пояснюю їй, чому пішов, що не хочу, аби терористи «ДНР» і «ЛНР» дісталися до Західної України, а вона все твердить, що там є кому воювати, то можуть без тебе вирішити.
Зі знайомих лише кілька людей воюють. Один – в «Азові», двоє чи троє – в інших добровольчих батальйонах і трохи мобілізованих. Решта не хочуть.
Вишкіл і бойове хрещення
На базі пройшов п’ять днів курсу молодого бійця й подвійний курс парамедика. А взагалі вчуся на кухаря. Зараз у нас там кондитерська справа, а я на війні. Коли на базі набирали добровольців у Піски, зголосився. Поїхало нас туди чоловік 16. Побув два дні в селі, аж тут шукають охочих їхати до аеропорту, змінити наших. Ну ми з Коброю і вирушили. Прибули на місце, а там лишилося п’ятеро бійців зі старої групи, щоб нам показати, де що є, щоб ми освоїлись. За п’ять днів вони поїхали, а нам прислали 20 свіжих людей, бо ми просили підмоги. Спочатку були там гранатометниками, Кобра стріляв, а я був другим номером. Але потім у медика 93-ї бригади за кілька днів по приїзді відкрилась виразка, він нічого не їв, лежав у підвалі в санчастині, а ми бігали надавати допомогу. На війні таких називають 400-ті. Це ті, що приїжджають і починають хворіти. Часто від страху. Тікають, придумують собі якісь болячки, відмазки.
Читайте також: Камікадзе на зв’язку
Іще у вересні, тільки-но прибули, шестеро пішли в бокс на свою позицію, змінити тих, хто там був. Це аж за старим терміналом. День минув нормально, а зранку вони дзвонять (зв’язку через рацію не було, тож мусили користуватися телефоном) і кажуть: «Нам, певно, кінець». Танк зніс другий поверх боксу, а тепер пішла піхота. Ми їм: «Тримайтесь, ідемо до вас». 16 осіб пішло їх забирати. На поміч іще БМП прибула. Її екіпаж відмовився їхати, а командир Артем, молодий пацан, сів і рушив сам. Коли БМП підбили, він виліз і відстрілювався разом із нами. Зрештою ми забрали всіх вояків і відступили назад у старий термінал. Там нам із Коброю дали РПГ, три снаряди і сказали чекати, чи щось виїде. Сидимо в трубі, чуємо: суне танк. По рації зверху хтось передає: «То свій, не стріляти». За ним – другий. Ми вогонь не відкриваємо, але потім Кобра висуває голову, а на танку сидить кулеметник і починає бити по нас. Тільки-но встигли впасти на землю – всі стіни в дірках. Відповзаємо до своїх. Один танк лишається, інший їде на злітну смугу. Я взяв РПГ і його підбив. А далі всі, кому не лінь, по ньому вдарили. Як підбили, то вилізли з танка два сєпари, але від стрільби рвонула БК, тож вони відбігли десь метрів на 30, там їх і поклали. Це мій єдиний танк. А в Кобри тільки в аеропорту чотири.
Найважчий бій був 3 жовтня, коли загинули хлопці. Зранку терористи почали наступати. Прийшов Моторола, ніби здаватись. Полковник із кіровоградського спецназу каже: «Беремо в полон, не стріляти». Наших п’ять бійців із «Правого сектору» вийшли його брати, а він у них – гранату Ф1. Вони хто куди сховались і, слава Богу, нікого не зачепило. Минуло 5 хв, виїхало два танки й почали обстрілювати наші позиції. Того дня зранку нас було 35 осіб, а увечері залишилось 12. Двоє 200-х, решта – 300-ті. Загинули Каспер і Скельд.
Того дня я вперше пожалкував, що поїхав до аеропорту. Тоді ж таки вперше надавав медичну допомогу. Був такий Муха, йому осколок поцілив у ногу. Якраз розгорівся бій, стріляють, осколки летять, стіни падають, у мене руки просто тремтіли. Перев’язав і потім трохи освоївся. Зупинився, опанував себе. Адреналін був сильний, усього трусило. Тоді я побачив, як двоє з наших померло…
У нас після 3 жовтня майже щодня були втрати. Вони били з танків і артилерії, тому майже всі поранення осколкові.
Потім, коли приїхав на базу, дізнався, що нас прозвали «кіборгами».
Страх і смерть
Страх є завжди. Не розумію тих, хто каже: «Я не боюся». Це дурість – не боятися. Ті, хто так говорить, вони просто себе і своїх побратимів наражають на небезпеку. Уперше мені стало дуже страшно, коли нас обстрілювали. Піхоти майже не було, працювала важка техніка, два танки Т-72, перезарядка в них 4 с. Один із-за ангара, другий біля готелю. Виїхав із-за рогу, влупив і сховався, потім – другий. Отак по черзі заїжджали-виїжджали. Це жахіття почалось о пів на одинадцяту й закінчилось о дев’ятій вечора.
Коли по тобі стріляють, шок великий, боїшся вилізти, бо впевнений, що вб’ють. Але навіщо ти приїхав? Треба все-таки наважитись підняти голову й подивитися на ворога. А може, він перезаряджається, може, кудись в інший бік цілить. Першого сєпара точно знаю, що вбив гранатою. Ми були вдвох із Коброю і їх двоє. А другий заліз під наш підбитий танк, Кобра мусив обійти його через сусідню кімнату і з тилу розстріляв.
Читайте також: Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас
Коли в нас когось поранили чи вбили і триває обстріл, тобто неможливо підійти, ми все одно намагаємось якось забрати тіло. Своїх не лишаємо. А був випадок в аеропорту, коли нас палили, горіло все, військові якраз були в правій частині і, як почали тікати, навіть не оглядалися, хто з ними біжить. Тоді їх троє згоріло живцем. Два обвуглені тіла ми забрали, а на третього впав стенд і від нього мало що зосталось…
Вороги
У сєпарів набагато краще озброєння. Більше важкої зброї. На кшталт РПК, підствольники в кожного. Але вони ходять без бронежилетів. Я не бачив жодного сепаратиста в «броніку». Не знаю чому, але касок теж не носять. Одягаються переважно «по гражданці». В аеропорту помітив тільки двох у формі. Це просто люди зі зброєю, наркомани. На власні очі бачив, як на злітну смугу супроти БТР вибіг сєпар із пістолетом…
Аеропорт у деталях
Я був у старому терміналі. Приміщення будували ще за Хрущова: цегла й бетон. Новий не дуже знаю. Роздивлявся його тільки раз, і то ввечері. Зараз тримаємо оборону саме в ньому. А він, як на мене, страшніший. Бетонні перегородки між поверхами й колони, бетон і арматура. Ну ще перекриття з гіпсокартону, котельня ніби нормальна.
Коли нещодавно «Правий сектор» покидав аеропорт, вони були у старому терміналі. Я питався, що там іще залишилося, бо нас вибили цілком із правої частини в ліву. Перша з них доволі велика, а друга мала. Казали, там усе згоріло. Вони нас так бомбили, що підпалили й підірвали всі боєкомплекти військових. Там просто вже ніде тримати оборону. Підвал, де ми колись спали, завалило сходами зверху. Його ще перед тим були підпалили, згоріли медикаменти, речі й документи деяких хлопців. Зараз працювали «Рапіра» й САУ. Саушка б’є танковим снарядом 152 мм й таку дірку робить у стіні, що крізь неї хоч бетеером їдь.
Взагалі на війні висипаюся за 2 години і 22 години на ногах. Звик. Їсти раз за день мені вистачає. Зранку кава чи чай, потім дванадцята-перша – ми в аеропорту їмо сухпайок чи тушонку розігріваємо, увечері чай і печиво із сухпайка. Все. Останні три дні не мали води, тобто вона була, але її не вистачало. Заощаджували. Коли воду тільки привезли, то могли двічі-тричі за день чаювати. А під кінець ліміт був, бо туго. Раз за день попили і все. В аеропорту 400 мл води – це максимум. Із їжею був напряг. Військові позносили всі харчі під стіну, туди поцілив снаряд, усе загорілося. Більша частина була знищена. Потім до нас їхала колона, яка везла продукти, воду, боєприпаси і нарвалася на засідку. Змушена була повернутися, бо мала трьох поранених.
Дорога до аеропорту – це поле і трохи «зеленки» збоку. Терористів ми звідти можемо вибити, але оборону зайняти – ні. Там ніде сховатися. Вони знають, куди бити, і товктимуть прямою наводкою. Це не має сенсу. А в Пісках хоч між хатами є де сховатися.
Сенс захищати аеропорт
Якщо ми здамо аеропорт повністю, це буде крах. Вони садитимуть літаки і відповідно закидатимуть техніку. На злітку ще легенько можуть сісти і літак, і гелікоптер. В аеропорту можна поставити мінометні розрахунки й бомбити Піски. Тиждень інтенсивної стрільби: саушками, «Рапірами», мінометами по Пісках. І навіть якщо ми там стоятимемо на смерть, то просто не витримаємо. Наша артилерія теж не в змозі буде це відбити.
Піски
Донедавна частина Пісок належала сєпарам, але тепер повністю під нашим контролем. Обстріли весь час. Більшість уночі. Коли видно спалахи, легше вести коректування. Плюс вночі паляться буржуйки і можна використовувати теплонавідні заряди. Нещодавно, вперше в історії цієї війни, їх було застосовано. Стріляли з танків. Перше потрапляння було в буржуйку оунівців, друге – у нашу швидку. А це означає, що палити вже більше не можна. Взагалі обстріли часто ведуться тільки по тих будинках, де палиться. Вони вже не розбирають, чи там військові, чи мирне населення, просто стріляють. Думаю, що військові якось адаптуються до цієї ситуації, а от як далі житимуть місцеві? Їх у Пісках ще понад сотня лишилася. Хоча щодень менше і менше. У нашу ротацію одного пораненого вивезли, нарвався на міну. Тоді ж, під мінометним обстрілом, виїхала сім’я з дітьми. І бабуся з дідом, бо в їхню хату снаряд поцілив.
Читайте також: Ми повернемося до Луганська
Людей переважно вивозять родичі, але коли треба, то й ми. Надаємо місцевим усю допомогу: як медичну, так і банально ділимося їжею, одягом і всім, чим треба. Вони не показують до нас свого негативного ставлення. Багато хто вже змінив свою думку і не кричить за Расєю.
Звичайно, серед них можуть бути коректувальники. Місцеві знають усі ходи. Але все-таки не думаю, що пенсіонери здатні вести коректування. Вони на землі, а так це дуже важко робити, треба бути великим спецом. Тим паче якщо ти перебуваєш біля місця падіння і не видно, звідки стріляли. Аби коректувати вогонь, необхідно бачити місце пострілу і місце падіння, щоб можна було змістити ліворуч чи праворуч, далі чи ближче. По карті також не поцілиш. Ця позиція має проглядатися з якоїсь висоти, але краще з місця пострілу.
Їжі в Пісках вистачає. Одного разу навіть варили суп з усього, що було. Вийшов досить непоганий, навіть за домашніми мірками. Деколи дуже довго смажимо на мангалі картоплю, бо процес часто переривається мінометним обстрілом і доводиться втікати в сховок. Місцеві якось принесли нам качку чи курку за якусь там медичну допомогу. Хто має можливість, то й сам собі щось купує. Але переважно все від волонтерів: і їжа, і спорядження. Скажу так: якби не волонтери, то ні армії, ні добровольчих загонів не було б.
Зброя
Зі зброєю туго. Не маємо її. Комбат наш домовлявся з військовими і брав у них стволи під свою відповідальність, під розпис. Зброї не вистачає. БК (боєкомплекти) хлопці дають. Підходиш, треба патрони на 5,45 – вони дають. Треба гранати – дають, треба ВОГ – дають. А коли зброю, то кажуть, що й самі не мають. У мене зараз трофейний РПК (ручний кулемет Калашникова), у Кобри трофейний ПКМ (кулемет Калашникова модернізований). Те, що дістали в бою. І все.
У нас був міномет «Васильок». Його склали з двох поламаних, забраних у сепарів. Коли «Васильок» був, то сепаратисти не спали. Тепер він поламаний, але є гармата «Рапіра» та міномети. Тільки «Рапіру» ти так не зможеш тягати. Вона навісом не вдарить. Якщо навіть б’є, то хіба що на дуже далекі відстані.
Як притягли ті «Рапіри», 1949 чи 1959 року, вони були ще всі в мастилі, законсервовані. День відчищали їх, перш ніж стріляти. Маємо ще рушницю протитанкову часів Другої світової.
Робота
У Пісках є медики армійських бригад, а викликають завжди «Правий сектор». Не знаю чому. Але солярки давати не хочуть. Із бензином усе нормально, на генератор вистачає, а от із соляркою проблема. Коли САУ поцілила в хату, оунівців був один 200 і один 300. Померлого вже не мало сенсу транспортувати, не було кому надавати допомогу. Як стався вибух, він навіть не прокинувся, помер швидко, а мертвих ми зазвичай зранку переправляємо. Уночі везуться тільки важкі 300-ті, які потребують негайної допомоги. Взагалі поранені бійці не турбують нас уночі. Уже зранку, коли можна спокійно їхати без зайвих загроз для життя, вони повідомляють, що поранені. Тому ми швидко доправили пораненого, зв’язалися по рації з ОУН, відзвітували, що все нормально, «відвезли, живий», вони нам подякували й спиталися, що нам треба. Думали БК, але ми попросили солярки. Приїхали наступного дня – вони нам 25 л залили.
У такому темпі, як ми їздимо, – в екстремальних умовах, з пробуксовками, ґрунтовою дорогою, різким перемиканням передач – на один виїзд до лікарні Красноармійська і назад спалюється до півбака.
Зараз хворіють переважно на грип. Але це не проблема. Хто прийшов воювати за Україну, то грипом не цікавиться. Я от ще в аеропорту занедужав: нежить, кашель ще досі. Приїхав на тиждень додому, думав, полікуюся, висплюсь, але не вдалося.
Сприйняття війни
Війна змінила. З’явилося нове бачення всього. Колись увімкнув новини, послухав, кажуть якусь дурницю, вимкнув. А зараз як приїжджаю додому, то обов’язково стежу за новинами. В інтернеті, по телевізору – всюди дивлюся. Бо, коли я вдома, не знаю, що там коїться, а мушу знати. Змінилося бачення політиків. Їхали в машині, чуємо, по радіо президент каже, що військові на 80% забезпечені, мають теплий одяг і решту. Слухаю й думаю: це коли вони таке мали? Чи, може, їм тільки завезли, чи якраз тільки вирішили, що вони повинні мати? У мене знайомий у 80-й львівській, десантник, ще донедавна в перемотаному скотчем черевику ходив. Я йому дзвоню і кажу, що в новинах повідомили, ніби ви все маєте, нове обмундирування, все по вищому класу. А він: «Нічого ми не маємо, то, напевно, тільки на словах і на паперах».
Коли приїхав з аеропорту до Пісок, здавалося, що я вже наполовину вдома. На базі було відчуття, що майже вдома, а коли потрапив 14 жовтня додому, подивився на Львів – а він як мурашник. Усі якісь байдужі, «війна на Сході, до нас не дійде». Якщо всі казатимуть «це не моя війна, коли прийдуть, тоді я візьму автомат», тоді, думаю, коли вже до тебе постукають, ти вже нічого не зробиш. Буде пізно щось робити.
