У. Т.: Чи відходить чинний парламент від традиції вирішувати питання в кулуарах?
– Зараз частково зберігається певна інерція. У нас багато представників політичних сил, які мали досвід роботи в парламенті попередніх скликань, і це наклало свій відбиток на нинішню Раду. Особливо це відчувалося після виборів, коли потрібно було починати працювати над коаліційною угодою. Як ви пам’ятаєте, тоді Петро Порошенко запропонував свою коаліційну угоду, Арсеній Яценюк надав власний варіант. Але коаліційна угода – спільний документ, тож треба починати переговори й разом розробляти проект. Власне, це був наш перший досвід спільної роботи: вийти з кулуарів, сісти за стіл і спробувати знайти спільні цінності і довіру. Бо коаліція формується не в результаті підписання документа, а завдяки довірі одне до одного. Таким чином ми намагаємося виводити політичний і законодавчий процес у сферу публічності.
У. Т.: Як зробити законотворчий процес більш публічним?
– Це буде непросто, бо є інертність депутатів. Перше, що треба зробити, – запустити повноцінну роботу комітетів. Вони мають повернутися до повноцінного обговорення текстів законопроектів. Дебати повинні відбуватися із залученням зацікавлених сторін, депутатів, професійного середовища, громадськості. Депутати мусять розуміти, що вони відповідальні за рішення, яке приймають. Це один інструмент публічності. Другий – повноцінне друге читання в сесійній залі. Тоді можна буде побачити і лобістські ініціативи, і державницькі речі. Тому так важливо повернути нас до повноцінного відкритого законодавчого процесу.
Читайте також: Як подолати дефіцит якісних кадрів у державному секторі
У. Т.: Як до списків керівників комітетів потрапили депутати, які голосували за закони від 16 січня? Адже була домовленість, згідно з якою ці люди не мали входити до керівництва.
– Дійсно, була позиція кількох політичних сил проти включення цих людей до керівництва будь-яких органів Ради. Це була позиція коаліції, яка зрештою була реалізована. Формально процес відбувався згідно із Регламентом: кожна політсила відповідно до квот подавала свої кандидатури до керівництва. І на підставі цих пропозицій сформували ті списки, які ми побачили під час голосування.
У. Т.: Тоді як можна уникнути боротьби за ці посади?
– Треба переглянути закон про комітети, переглянути Регламент Верховної Ради і забрати адміністративні повноваження в керівників комітетів. Залишити їх лише модераторами засідань комітетів. І тоді втратиться значущість цих посад. Тоді ми зможемо зменшити кількість комітетів, буде втрачена потреба боротися за ті посади, це стане просто невиправданим. Впливати на лобістські чи будь-які інші процеси стане неможливо. Утім, треба розуміти: якщо ми приймемо ті зміни, їх не застосують до нинішніх депутатів, хіба що буде дуже сильна політична воля. Це радше стосуватиметься Ради наступного скликання. Вважаю, це обов’язково потрібно зробити.
У. Т.: Подейкують, що ваше місце в парламенті мало належати іншій людині…
– Висунення моєї кандидатури на посаду віце-спікера стало результатом роботи над коаліційною угодою. Всі засідання групи, а їх було 11, з її підготовки модерувала я. І потім колеги сказали, що логічно, аби я була представлена в керівництві Верховної Ради. Рішення ухвалили спонтанно, навіть не дискутували. Пропозиція була сприйнята як належне. Все дуже просто, не було жодної інтриги.
Читайте також: Це страшне слово «реформи»
У. Т.: Наразі є нарікання на люстраційний процес. Зокрема, у суддівському корпусі. Що необхідно змінювати?
– Якість суддівського корпусу – це питання національної безпеки. Значна частина суддів у вищих судах прийшли на посади з подачі Андрія Портнова (екс-радник Віктора Януковича. – Ред.), і вони досі зберігають до нього лояльність та перебувають під його контролем. А фактично під контролем держави-агресора. Сподіваюся, вдасться переконати коаліцію повністю перепризначити суддівський корпус за новими критеріями і внести відповідні зміни до Конституції. Думаю, це займе близько півтора року. Ми маємо кадровий резерв, є відповідні процедури. Що більше стандартизуємо формальні процедури, то швидше це вдасться зробити.
У. Т.: Яка найбільша проблема нової Ради?
– З новими людьми, як і зі старими, проблема одна. Ми забули, що таке парламент і чим він має займатися. Його завдання не блокування трибуни. Нормальна робота депутата – це підготовка законопроектів та відстоювання своєї позиції відповідно до власної передвиборчої програми. Ми забули, що таке повноцінне засідання комітету, парламенту. Люди, особливо нові, які зайшли в Раду, ніколи не бачили того процесу зсередини. А він завершився років 10 тому. Мені трохи простіше. Я в цих стінах із 1996-го, спершу була помічником народного депутата й застала робочий процес таким, яким він мав бути. І постійно працювала або в парламенті, або поряд із парламентом, або поряд із парламентаріями. Це дає змогу розуміти природу речей, скажімо, чому ми маємо таке ставлення до законодавчого процесу.
У. Т.: Щодо блокування трибуни. Скажімо, депутати голосують за склад Кабміну, там є кандидатури, які деякі політсили не задовольняють. Але постанова проголосована, невдоволені не можуть виступити. Що тоді залишається?
– Є два способи призначення Кабміну: або весь склад голосується в одній постанові, або голосуємо за кожного міністра окремо. Коли готувалася коаліційна угода, було прийнято рішення голосувати уряд однією постановою. Але проблема не в його складі.
У. Т.: А в чому ж?
– Програма діяльності уряду має передувати його призначенню. Фактично програма – це те резюме, на підставі якого урядовці наймаються на роботу. Ми не повинні обирати посадовців за принципом «подобається – не подобається». Нам потрібно розуміти, що вони робитимуть. І, можливо, потім не буде претензій до персоналій та пакетного голосування. Бо спочатку нам повинні показати, якими будуть дії команди. А те, як команду бачить прем’єр, – це його питання. Фактично все мало б розглядатися одночасно: і програма уряду, і сам уряд. Але український закон у нас ще з радянським «флером». Спочатку призначаємо Кабмін, а потім даємо йому 30 днів на підготовку програми діяльності. Спочатку призначаємо людей, а потім запитуємо: «Що ви робитимете?». Це ж абсурд. Тому ми плануємо змінити закон про Кабмін, щоб у майбутньому програму діяльності уряду розглядали перед його призначенням. Тоді не буде питань до особистостей.
Читайте також: Від уряду камікадзе до спільного підприємства
У. Т.: Як ви ставитеся до іноземців в уряді? Дехто закидає, що через незнання українських нюансів ці люди не зможуть нічого змінити.
– Міняти ситуацію завжди можна. І це не залежить від національності. Моя позиція – треба шукати фахівців серед своїх. У нас є фахові й добросовісні люди. Маємо вирощувати відповідальність, а не перекладати її на когось ззовні. Ми прийняли таке рішення, я щиро бажаю, щоб ці люди були успішними в уряді, але в майбутньому необхідно йти шляхом пошуку серед своїх.
У. Т.: Так сталося, що в Раді сформувалися дві опозиції. Перша – Опозиційний блок, друга – депутати разом із Бориславом Березою і Дмитром Ярошем. Яка з них реальна, на вашу думку?
– Ми сплутали всі поняття на світі. Перше – у нас є коаліція і меншість у парламенті. Опозиції як такої у Верховній Раді немає. Є строката меншість. Частину її становить Опозиційний блок, який себе так назвав й ідентифікує з опозицією, але не є нею. Опозиція в парламенті – демократичний інструмент контролю влади. Це ідеологічна конкуренція. У демократичних країнах перемога на виборах супроводжується мінімальним розривом, у суспільстві є стабільність. Опозиція там – це фактично завтрашня влада. І вона має ту саму інфраструктуру, що й коаліція. У них є альтернативний склад уряду, альтернативне бачення проблем. В Україні Опозиційний блок опонує не уряду, а українській державності. Друге – маємо групи, сформовані з мажоритарників. Вони не об’єднані ані спільною ідеологією, ані спільними інститутами, тим самим альтернативним урядом. І третє – маємо невеликі групи в парламенті, у яких, як на мене, вищі шанси здійснювати внутрішній контроль за діяльністю більшості. Там є державницьке, патріотичне середовище. Так, вони не входять до коаліції, але мають своє бачення проблем. Думаю, ми повинні пройти довгий шлях, перш ніж навчимося формувати коаліцію й опозицію так, як має бути в демократичному суспільстві. Без пропорційної системи, на мою думку, цього не досягти, як і без нормальної партійної системи.
У. Т.: Як щодо запровадження відкритих списків?
– У коаліційній угоді є положення про необхідність запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками. Нам узагалі потрібно змінити підхід до партій. Якщо подивитися на їхні статути й порівняти зі статутом КПРС, то це фактично одна й та сама «коза». Відомий вислів: яку б партію не будували, а все одно виходить КПРС. Партія мають бути побудована за іншими принципами, повинні існувати інші процедури прийняття рішень. У керівних органів мають бути взаємоконтролюючі повноваження. Скажімо голова партії не може контролювати фінанси. Процес прийняття рішень має бути прозорим. Це шлях, яким треба рухатися, щоб отримати повноцінні партії та політичну систему загалом.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Оксана Сироїд – народний депутат України VIII скликання (пройшла за списком «Самопомочі», № 4), заступник голови Верховної Ради. У минулому директор Української правничої фундації, експерт «Реанімаційного пакета
реформ». У 1996 році – помічник-консультант народного депутата Ігоря Юхновського. З червня 1998-го до вересня 1999-го – експерт із питань соціальної реформи проекту Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй. Із червня 2004-го до серпня 2012-го – національний менеджер проектів Координатора проектів в Україні Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Опікувалася проектами в сфері адміністративного права,
адміністративної юстиції, юридичної освіти та освіти з прав людини