Першим (і найкраще) це відчув Мирослав Слабошпицький, чиє «Плем’я» стало, без перебільшення, хітом міжнародних фестивалів 2014 року. Так і чую обурений хор, мовляв, до чого тут політика, фільм-бо дуже сильний і без усілякого Майдану. Наче й так, а не зовсім. Картина Слабошпицького зроблена вельми експресивно, але з такою купою всіляких фахових огріхів, що жодне професійне око їх не пропустить. Історія підлітка з інтернату для глухонімих, котрий знайшов там своє перше кохання й заради нього перетворив місцеву інтернатівську мафію на купу закривавлених трупів, не дає позбутися відчуття, що автори з тобою фліртують. Здається, немовби для режисера найголовніше зацідити мерщій глядачеві під груди, щоб той захлинувся власним «Ой, матінко!». Автори будь-що потребували нової, незаяложеної, свіжої форми. І знайшли її, знявши мовчазний фільм, де всі спілкуються жестами. Герої, що видають пристрасні монологи на пальцях, цікавіші, ніж їхні побратими, котрі заявляють те саме голосом. Далі, як то кажуть, тиша. На наступний, другий рівень, за яким уже не форма, а зміст, Слабошпицький не вийшов, однак устиг зачепити світову кіногромадськість іще першим.
Умри, але більш слушного моменту для виходу в світ, ніж той, що випав «Племені», не вигадаєш. Відлуння Майдану ще довго буде чутне на планеті й супроводжуватиме цю кінострічку, прихильність до якої першим виявив Каннський фестиваль, нагородивши її одним із престижних призів.
Цікаво, що поряд із «Плем’ям» серед головних фаворитів фестивального руху опинився російський фільм «Клас корекції» дебютанта Івана Твєрдовского – картина також про аутсайдерів, також про підлітків і також зліпок зі світу здорових дорослих. Незважаючи на прохолодне ставлення до Росії у світі, цей кінотвір став рекордсменом за кількістю міжнародних призів, завоювавши їх аж 30. Хоча навіть порівняно із «Плем’ям» робота молодого режисера досить незграбна й має всі відтінки фальшивої жалісливості.
Іноді здається, ніби кіносвіт стомився від справжніх емоцій: йому знову хочеться таких картин, аби й на мізки не надто тиснули, й душу не краяли – лишень полоскотали б та й годі. Щоб нібито все до ладу й професійно, щоб міцно було збито, і не присікатися ні з якого боку, і щоб нещасть не бракувало. І щоб усі півтори-дві години, котрі фільм іде, можна було від щирого серця жаліти вбогих і скривджених.
Це таке повернення в дитинство – ну не треба нам великого мудрагельства, дайте чистих і якомога простіших емоцій. У цьому два багатьма рисами схожі фільми, що стали фаворитами міжнародного кіножиття, і їхні так само подібні щасливі долі є дуже показовими. Знову заживають популярності навіть серед професіоналів стрічки, що не наштовхують на складні асоціації та глибокі думки, зате легко, зовсім по дотичній зачіпають горішні шари мозку. У 1975 році кінокартина Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі» (драма-притча про незломлений людський дух), поклавши початок кіно про аутсайдерів за медичними показаннями, дала імпульс для появи безлічі сюжетів про хворих. У цих фільмах запроторені до лікарень/інтернатів/божевілень люди опинялись у світі, що був обмежений чотирма стінами, але за всіма параметрами нагадував «волю». Не край бути великим мислителем, аби простежити аналогію і дійти втішного висновку, що дух віє де захоче.
Відтоді минуло майже 40 років – і ось нове народження жанру. Тільки якщо колись воно виявилось одкровенням, то нині радше нагадує повторення пройденого.
Власне, під знаком спрощення й почався цей рік: фаворитом «Оскара» та володарем головної статуетки став фільм Стіва Мак-Квіна «12 років рабства». Успіх стрічки виявився вражаючим: кіноакадеміки визнали її найкращою, критики всього світу проспівали дзвінку осанну, призи міжнародних фестивалів у певний момент було просто не злічити. Похвальні відгуки яскріли різноманітними поясненнями успіху, головне з яких було: «Так, як показав рабство Мак-Квін, ніхто ще не показував». І якби ж так говорили тільки ті, хто з огляду на юний вік не бачив «Хатини дядька Тома», де погані білі дискримінують і експлуатують хороших чорних… Але раптова ніжність до Мак-Квінової картини охопила й інші вікові категорії, з чого доводиться робити маловтішний висновок: люди знову потягнулися до простих емоцій. Адже й критики, й кіноакадеміки теж здебільшого люди. Просто більш досвідчені й обізнані.
До речі, той-таки «Оскар» вивів у лідери за статуетками високотехнологічний фільм Альфонсо Куарона «Гравітація». Зокрема, в кишеню мексиканця пішла й нагорода за найкращу режисуру, хоча заслуга його як режисера звелася переважно до дотепної маніпуляції Сандрою Буллок у складних умовах іграшкового Космосу. Навряд чи заслуги самої актриси тут менші, але лаврами увінчалася таки не її голова. А це свідчить про деяке зрушення в уявленнях про функцію режисера взагалі.
Отак і розпочався цей рік – із визнання найкращим фільмом щирого й простісінького, як очі дитини, фільму про рабство, а найкращим режисером – постановника великої комп’ютерної гри, якою виявилася «Гравітація». Такий старт не обіцяв нічого доброго.
І ніби зніяковівши через надто легковажний початок року (хоча «Оскар» ніколи й не вирізнявся особливою вдумливістю), найбільші міжнародні фестивалі Берлін, Канни та Венеція почали обдаровувати призами кінематограф підвищеної заплутаності. Насамперед на Берлінале нагородили «Золотим ведмедем» мало кому зрозумілу китайську кримінальну драму «Чорне вугілля, тонкий лід», із якої всім найдужче запам’яталася сцена катання поліцейського на ковзанах. Шанувальники в картини теж знайшлися, але їхніх зусиль не вистачило, щоб пояснити цей дещо сумнівний вибір берлінського журі.
Каннський фестиваль вирішив згадати про інтелектуальну складову мистецтва й віддав свою «Золоту пальму» тригодинний драмі турецького режисера Нурі Більґе Джейлана «Зимова сплячка» – подорожі закрутами людської душі з допомогою Тарковского, Чєхова, Достоєвского, фільму, де сувора краса зимової гірської Туреччини перемежована довгими розмовами персонажів про сенс життя, існування Бога і своє місце серед цих категорій. Західна публіка, не обтяжена знанням Чєхова та Достоєвского, прийняла цей фільм тепло радше завдяки імпозантній зовнішності головного героя, чудовим краєвидам, постійно присутній ліричній музиці та вічному пієтетові перед загадковою слов’янською душею, котра сяє віддзеркаленим тут світлом, заломленим у бентежній душі головного героя – колись актора, а нині господаря загубленого в горах готелю.
Каннський фестиваль іноді любить вручати чільні нагороди таким фільмам – не надто прозорого сенсу, який швидше бачиться навмисно і стильно зіжмаканим, галантно поступаючись місцем красивій недомовленості на тлі чудових пейзажів. Але, може, це й добре: в сучасному кіно її деколи так бракує…
При цьому турецький фільм, що отримав найпрестижніший приз кіносвіту – «Золоту пальму», зроблений в абсолютно традиційній манері, без залучення жодних формальних шукань. Потраплення його поміж найкращі стрічки 2014-го свідчить не так про високу якість сучасного кіно Туреччини, як про непорушність інтересу до зрозумілої історії, доступного викладу, відкритості режисерських прийомів. Мабуть, у мистецтві та його сприйманні є стовпи, які навіть не варто намагатися зрушити чи поміняти. Простота – один із них.
Зрозуміло, мова не про примітив, а про ту виразність думок, із котрою режисер береться за картину й котра витримає будь-яку, навіть найхимернішу форму. Як це, наприклад, відбувається у шведа Роя Андерссона з його картиною «Голуб сидить на гілці в роздумах про буття». Цей кінотвір із пишною та безглуздою назвою став одним із найпомітніших фільмів року, що минає. І не тільки тому, що переміг на Венеційському фестивалі, а й тому, що сумна абсурдистська комедія скандинавського класика при всіх викаблучуваннях і дивацтвах, властивих кіноматографові абсурду, є відшліфованим, вивершеним у сенсі думки філософським продуктом. Нова картина неквапного Андерссона, який, маючи за плечима вже 71 рік, зняв лише п’ять фільмів, – мозаїка з коротких смішних історій різних людей (починаючи з горе-комівояжерів і закінчуючи Карлом IX), і ці історії, лунаючи щораз голосніше і трагічніше, в підсумку складаються в масштабну епічну фреску, під якою можна написати одне коротке слово: «Пекло». Химерна форма викладу, обрана постановником (не вперше – це його улюблена манера оповіді), є оправою, в якій сяє алмазне ядро авторської думки. А вона про граничну абсурдність нашого буття, яку людина сама культивує і яка призводить насамкінець до справжнього пекла на землі.
Така чіткість задуму, що була високо оцінена журі Венеційського фестивалю, взагалі-то стала рідкістю для європейського кінематографа. І шанують її, як засвідчив цей рік, здебільшого представники старшого покоління режисерів. Одним із найприкметніших фільмів 2014 року стала нова картина патріарха світового кіно, зачинателя французької «нової хвилі» Жана-Люка Ґодара «Прощавай, мово!». У ній – квінтесенція скорботи сучасної людини за почуттями без крику, думками без балаканини, спілкуванням без слів. Двоє людей. Чоловік і жінка. Два світи, роз’єднані мовчанням. І собака, який намагається їх заново з’єднати, помирити. Чи вийде? Все-таки стара гвардія класиків не тільки в строю, а й у впевненому авангарді.
Хто не бачив, неодмінно подивіться останній фільм Алена Рене «Любити, пити і співати». Незабаром після прем’єри цієї картини на Каннському фестивалі французького класика не стало: він пішов, доживши до 92 років і знявши наостанок ні на що не схожий фільм-мюзикл про смерть. Про ту, якої в 92 вже не бояться, на яку чекають і яку можна поплескати по плечу, коли вона прийде. «Воно й для інших приклад гожий…»
Можна, звісно, скільки завгодно сміятися зі Шпенґлера, котрий провістив присмерк Європи ще майже 100 років тому, а вона – помилуйтеся лишень – не просто на місці, а й жива Андерссоном і Ґодаром, Трієром і Дарденнами, Вайдою і Сокуровим. Одначе Шпенґлер мав на увазі не безпричинне загнивання: він передрікав ослаблення та поступове зникнення цієї геополітичної структури на тлі бадьорого посилення присутності й ролі нових варварів. Ними мислитель вважав Азію, Латинську Америку й навіть (лячно подумати) самісінькі Сполучені Штати. Коли він писав свій знаменитий «Присмерк Європи», про Голлівуд іще не чули.
Певно, зараз десь ТАМ Освальд Шпенґлер потирає руки: «Ну що я вам казав?».
Коли переглядати європейське кіно в масі, конвеєром, то виявляєш загальну закономірність: про загальнолюдські проблеми режисери сказали, здається, все. Настав час переходити до окремішнього. Питання сексуального самоототожнення, посилений інтерес до «проблем низу», подолання фройдистських комплексів у стосунках мати – син, батько – дочка… Європейське кіно почувається ніби під власним мікроскопом. Один із найуспішніших його цьогорічних фільмів «Я, знову я і мама» французького режисера Ґійома Ґальєнна присвячений тому, як герой дві години вичавлює із себе матір. Молодий чоловік так її любить, що вже не завжди розуміє, де власне він, а де вона. До того ж мама хотіла народити дівчинку й, очевидячки, забула сказати синові, що він хлопчик. Герой проробляє важкий і вдячний шлях від дівчатка до хлоп’ятка. В іншій картині, а саме «Новій подружці» Франсуа Озона, герой, навпаки, проробляє настільки само важкий і вдячний шлях від хлопчика до дівчинки. І навіть узявши до уваги всю витонченість і дотепність, із якими зроблені обидва кінотвори, не позбуваєшся відчуття, ніби це одна стрічка. Просто в різних варіаціях, із різними артистами й авторами. А суть та сама. Таке діється щораз частіше й частіше з кінематографом Європи: іноді здається, ніби кіно цього невеликого шматка суходолу вже давно замкнулося на собі самому, а всі фільми вступили в інцест. Обов’язкова сексуальна самоідентифікація, неодмінний скелет у шафі, захований там яким-небудь татусем, що згрішив із донечкою, або ж молодим педофілом, неминуче топтання сімейних цінностей і алкоголізм усіх персонажів. Андерссон, Ґодар, іноді Трієр, що випірнають із цієї лінивої течії, не впливають не тільки на загальний клімат, а й на локальну температуру. До речі, Трієр у «Німфоманці», останньому фільмі, злостиво й метафорично висміяв усі ґанджі сучасного європейського обивателя, прикривши сміх багатим порнографічним памфлетом.
З усіх помітних європейських режисерів, мабуть, лише братам Дарденн таланить піднятися до узагальнень, знімаючи цілком побутові сюжети. Їхня блискуча остання робота «Два дні, одна ніч», де Маріон Котійяр зіграла на голову вище за все, що в неї виходило досі, трохи нагадує п’єсу «Премія» з радянської давнини. Там пасіонарний бригадир (може, пам’ятаєте?) за ніч обходить усіх членів бригади, вмовляючи кожного відмовитися від премії: вона ж бо виписана несправедливо. Персонаж Котійяр, молода працівниця дрібного офісу, за два дні й одну ніч навідується до десятка товаришів по службі, прохаючи кожного відмовитися від грошової винагороди: якщо всі погодяться, керівництво може не звільнити героїню. Приватна історія стосунків нервової панночки з колегами по службі й роботодавцями обертається на притчу про гуманність і прощення, про те, що присмерк Європи доведеться відтермінувати. Один із найкращих фільмів року, що минає, «Два дні, одна ніч» став тихим, але виразним гімном людській душі, яка не псується від негараздів.
І все-таки скромні простори Старого світу здебільшого породжують певні свідчення того, що Європа стомилася. Їй стало нецікаво. Тому європейський кінематограф дедалі охочіше пускає у свою компанію вихідців із Туреччини, Азії, Латинської Америки. Нові члени компанії зазвичай починають із того, що намагаються творити кіно про інтеграцію власного народу в європейські умови. Потім, зрозумівши, що вона відбулася, зовсім гублять національну ідентичність, не набувши при цьому європейських навичок. Наприклад, німецький режисер турецького походження Фатіх Акин, який іще недавно обіцяв неабиякі надії і зняв такі картини, як «Головою бо стіну» та «Душевна кухня», де герої-турки метаються між даниною батьківщині історичній та новознайденій, припинив свої борсання й заповзявся фільмувати гладеньке голлівудське кіно. Його довгожданий фільм «Шрам» про геноцид вірменів знятий у найгірших традиціях американського гламуру. Тобто ті, хто приходить нині до європейського кінематографа, не тільки поступово затлумлюють уже наявне, а й свого особливо не приносять.
Надії світового кіно змістилися врізнобіч від Європи. По-перше, США, які, всупереч стереотипу, не тільки штампують голлівудщину, а й невпинно видають нові свіжі кінострави, нас точно не підведуть. Цього року, до речі, саме з Америки прийшло найбільш незвичайне кіно – формалістське, але дуже дотепне «Отроцтво» Річарда Лінклейтера, суміш гри й документалістики, вільне ненаписане життя в межах сценарію. Режисер упродовж 12 років по два місяці щороку знімав сім’ю: діти там справжні, а батьків грають Ітан Говк та Патрісія Аркетт. Малі дорослішають, перетворюються з пухкеньких крихіток на юнаків та дівчат, батьки люблять одне одного, потім байдужіють, розлучаються, а ми бачимо це на екрані живцем. «Отроцтво» вважають одним із головних претендентів на «Оскара», хоча, думається, американські кіноакадеміки віддадуть перевагу чомусь зрозумілішому. «Оскар» узагалі не любить шукань.
По-друге, не вщухають свіжі вітри з Китаю і Таїланду, запахло новим кіно з Індонезії, Сінгапуру та Малайзії. По-третє, виходять на перший план і дедалі більше змушують говорити про себе як про кінодержави Мексика, Бразилія, Аргентина, цілком упевнено почуваються студії Перу та Чилі.
І ставитися до всього цього треба спокійно. Національний кінематограф як категорія помер. Очевидну більшість фільмів створюють у копродукції, причому не двох-трьох країн, а п’яти-шести, а то й більше. Національний колорит відійшов. Зосталися надія на здоровий глузд та віра в глибину авторської думки.