Частково це було правдою. Ці клани таки вміли розділяти й володарювати. Гнів жителів депресивних шахтарських містечок вони майстерно спрямовували проти таких самих безправних роботяг із Західної України, а поки ті з’ясовували стосунки між собою в інтернеті, за їхніми спинами спокійно вели утилізацію донецької індустрії. Однак розуміймо, що донецькі й луганські чиновники з Партії регіонів, котрі переконували свій електорат, що Донбас – особливий край, який має право посідати в Україні домінуюче становище, найчастіше й самі перебували в полоні стереотипів.
Донецький сепаратизм зародився куди раніше, ніж Партія регіонів, яка його популяризувала. Мова не про «Донецько-Криворізьку республіку», існування якої не помітив ніхто, крім більшовиків, що її вигадали, та донеччанина Володимира Корнілова, який написав про неї книжку. У складі СРСР Донбас не виявляв ніякого помітного прагнення до відокремлення. Паростки сепаратизму стали пробиватися в шахтарських регіонах лише наприкінці 1980-х, напередодні розпаду Союзу. Але й тоді це явище мало насамперед економічне, а не національне коріння.
Фундаментом донецького сепаратизму стала солідарність шахтарів. Саме в їхньому середовищі зародилося популярне твердження про те, що «Донбас годує всю країну». У 1920–1930-х роках ця професія була героїзована, гірників офіційна пропаганда зображувала справжніми атлантами, на чиїх плечах трималася економічна могутність усієї країни. А оскільки основним вугледобувним регіоном СРСР тоді був Донбас, то його жителі, певна річ, переповнювалися почуттям власної значущості. Це про них казали «шахтарі – гвардія праці», це тут установив свій знаменитий рекорд Стаханов, це Донбас був названий «серцем Росії» на відомому радянському плакаті.
Читайте також: В окупації: як живе Луганськ під бойовиками
Пафосні газетні передовиці про гірників Донбасу були актуальні аж до кінця 1970-х. У той час регіон досяг пікових показників вуглевидобутку, які йому вже ніколи не судилося повторити. Після відкриття величезних нафтових родовищ у Сибіру паливно-енергетичні галузі промисловості СРСР почали переорієнтацію з вугілля на нафту й газ. Змінились і пріоритети капіталовкладень. Упродовж двох десятиліть фонд вугледобувних підприємств Донбасу практично не оновлювався, шахти працювали без реконструкції. У 1980-х вугільна промисловість УРСР стала невідворотно деградувати, і до кінця десятиліття галузь уразила криза, наслідком якої стали масові страйки.
Протестували сотні тисяч осіб. Шахтарі вимагали не тільки збільшення зарплати, а й поліпшення постачання продуктів та промтоварів. Кінець 1980-х був часом тотального дефіциту, і жителям Донбасу здавалося несправедливим, що їхньому регіонові-годувальнику бракує всього. Місцеві шахтарі були доти впевнені, що саме вони і є економічна сила радянської імперії.
Шахтарське невдоволення вдало використовували агітатори з Народного руху, переконуючи населення УРСР, що республіка є економічним локомотивом Союзу й тягне за собою відсталі регіони. Ці слова знаходили відгук у гірників, котрі теж були переконані, що «гнуть спину, поки в Москві жирують». Вони не вимагали регіональної автономії для Донбасу, однак зажадали більше економічної самостійності для УРСР, щоб гроші залишались у республіці, й домоглися відповідного закону. Невдовзі на референдумі 1991 року із цих економічних міркувань вони проголосували за незалежність України. Досі цю підтримку представники патріотичних сил розцінюють як сплеск національної свідомості, однак трудівниками рухав зовсім не патріотизм, а бажання не годувати зайві роти.
Читайте також: Війна за «ЛНР». Єфремов проти Козіцина
Буквально через два роки настрої на Донбасі радикально змінилися. Після розвалу СРСР процвітання так і не настало, а економічна криза кінця 1980-х змінилася жахами початку 1990-х. У 1993 році в краї знову спалахнув масовий страйк, і цього разу шахтарі знову зажадали регіональної самостійності, тільки вже від Києва. Як і 1989-го, вони були переконані, що годують дармоїдів. Тільки тепер об’єктом невдоволення стали не народи Середньої Азії та москвичі, а населення Західної України й кияни. Одним з організаторів страйку став Юхим Звягільський, який уміло маніпулював шахтарською лавиною і паралельно переконував владу, що допоможе залагодити конфлікт. На хвилі протестів він переїхав до Києва і обійняв посаду першого віце-прем’єра. У підсумку завдяки йому вдалося поступово погасити пожежу. При цьому політичні вимоги щодо регіональної самостійності Донбасу так і не було задоволено.
Однак донецькі еліти ідею не залишили і не переставали розхитувати ситуацію. У 1994 році одночасно з виборами до Верховної Ради в Донецькій та Луганській областях відбулася подія, яку одні називали «місцевим референдумом», а інші – «дорадчим опитуванням». За законом провести референдум було неможливо, тому офіційною визнали другу назву. Опитування включало чотири пункти, перший із яких стосувався державного устрою України. Жителів Донбасу запитували, чи згодні вони на федерацію, а також на державний статус російської мови.
Організацією цього заходу в Донецькій та Луганській областях займались «обласні комісії з дорадчого опитування громадян», що виконували рішення депутатів облрад. «Референдум» був передвиборним ходом. На 1994 рік в Україні припали не тільки парламентські, а й президентські електоральні перегони, а на самому Донбасі обирали також і очільників областей. По закінченні виборів про результати «референдуму» більше не згадували. Складно стверджувати, наскільки достовірні вони були, однак за федералізацію на Донбасі тоді проголосувало 80% жителів.
Читайте також: Донецьк і духи капіталізму
Пізніше сепаратистські гасла ще не раз лунали під час численних шахтарських страйків у 1996–1998 роках, проте жодних осмислених форм більше не набували. А після того як у 2002-му Віктор Янукович уперше обійняв посаду прем’єр-міністра, донецькі клани й зовсім перестали розігрувати карту сепаратизму, вирахувавши, що незабаром приберуть до рук усю Україну й шантажувати Київ немає сенсу. Після кар’єрного злету Януковича сепаратистська агітація різко пішла на спад, ба навіть навпаки, змінилася певною патріотичною риторикою. Регіональні еліти були цілком згодні любити Україну, що жила б за правилами донецьких. Але вже після провалу Януковича на виборах 2004-го регіональний сепаратизм знову дістав потужний поштовх.
На жаль, за весь час центральна влада в Києві так і не вжила заходів для боротьби зі збудниками вірусу сепаратизму на Донбасі. Підсумком цієї бездіяльності й стали трагічні події 2014-го.