Поганою, проте дуже поширеною українською традицією стало нарікання на все вред. Браком фінансування, поганими умовами праці тощо. У нас легко пояснюють і виправдовують що завгодно: від лінивства та безгосподарності аж до казнокрадства. Утім, в історії чимало прикладів, коли наші співвітчизники в значно гірших умовах досягали завдяки наполегливій праці справді подиву гідних результатів. Такі історії не поодинокі, й одна з них стосується появи першої української енциклопедії.
«Гей, пане! Ба, ци є в нас така книга, що в ній є все?» У далекому 1927 році із цим запитанням до Василя Микитчука, колишнього офіцера УГА, а на той час діяча товариства «Рідна школа», звернувся місцевий житель в одному із сіл Коломийщини. Як згодом признався сам активіст, йому не хотілося розчаровувати допитливого чоловіка, й він, кривлячи душею, відповів, що роботу над таким виданням уже почато. Чи то несподівана, але така доречна цікавість селянина, чи то не зовсім правдива відповідь запалили Василя Микитчука ідеєю видати українську енциклопедію.
Як освічена особа він в умовах міжвоєнної Галичини, мабуть, чудово усвідомлював, що реалізувати мегапроект буде вкрай складно, адже без державної підтримки на той час зі слов’ян таке змогли зробити лише чехи та поляки. Утім, озброївшись Шевченковими словами «На те й лихо, щоб з ним биться», ветеран визвольних змагань узявся за створення української енциклопедії.
Згідно із законами жанру керівництво тогочасних провідних українських наукових та культурно-просвітницьких інституцій Галичини сприйняло низову Микитчукову ініціативу вельми стримано, ба навіть байдуже. Тож довелося розраховувати на вельми обмежені можливості, власні й кількох однодумців: видавця Івана Герасимовича, професора Івана Раковського, директора коломийського кооперативного банку «Покутський союз» Івана Пашкевича, учителя Степана Кордуби та кооператора Михайла Берлада. За найскромнішими розрахунками, щоб розпочати роботу над укладанням енциклопедії та закупити матеріали, треба було зібрати щонайменше $10 тис. (наприкінці 1920-х близько $2 тис. коштував добротний міський особняк). Попередню згоду фінансово підтримати починання дали більш і менш відомі громадські діячі Галичини. Хоча, коли настав час зробити внесок у фонд УЗЕ, помітна більшість «меценатів» знайшла поважні причини відмовитися від обіцянок. Отож-бо, як згадував Василь Микитчук, за наполяганням дружини та дітей, котрі схвалювали ідею видання української енциклопедії, він продав у Коломиї батьківську хату й переїхав на орендовану квартиру, а виручені кошти вклав у фонд. Лише так вдалося зібрати $3,4 тис. і почати упорядницьку роботу.
На жаль, фінансові труднощі були аж ніяк не єдиними у процесі випуску УЗЕ. Можна лише дивуватися, як не зневірилися й не розчарувалися ініціатори шляхетної справи, коли у відповідь на 30 тис. розісланих рекламних проспектів майбутньої енциклопедії, друк якої гарантував банк «Покутський союз», видавництво одержало аж… 34 замовлення. Не оминали редакцію УЗЕ й інші, традиційні при втіленні таких масштабних проектів проблеми: необов’язковість автури, складнощі у виробленні послідовної редакційної політики, інтриги в середовищі редколегії, необґрунтоване подорожчання друкарських послуг тощо.
Колектив знаходив належні рішення, здавалось би, в безнадійних ситуаціях. Так, після невдачі з розсиланням проспектів УЗЕ було вирішено відрядити до міст і сіл Галичини студентів-кольпортерів, які особисто агітували священиків, учителів, селян передплатити енциклопедію. Ця зміна рекламної політики дала позитивні результати: передплатниками зголосилися стати 5 тис. осіб. Щоправда, згодом, коли попередні замовлення треба було підтвердити фінансово, охочих поменшало вдвічі й через це загальний тираж УЗЕ становив 5 тис. примірників. Зрозумівши, що професор Іван Раковський не впорається з редагуванням таких обсягів матеріалу сам-один, видавничий комітет переконав допомогти в цій роботі знаного філолога, ректора Українського педагогічного інституту в Празі Василя Сімовича, а той, своєю чергою, із середовища еміграції в Чехословаччині залучив понад два десятки висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань, що гарантувало належний науковий рівень видання.
Титанічні зусилля працівників видавництва «Рідна школа» та редколегії Української загальної енциклопедії не були марні. Наприкінці 1934-го – на початку 1935-го завершили друк трьох томів УЗЕ загальним обсягом 2030 сторінок «енциклопедійного» формату. Представницька автура налічує 138 осіб, серед яких незаперечні авторитети – знавці наук та мистецтва: Василь Біднов, Леонід Білецький, Ілько Борщак, Станіслав Дністрянський, Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Володимир Кубійович, Олександр Лотоцький, Станіслав Людкевич, Ісак Мазепа, Іван Огієнко, Ярослав Пастернак, Іларіон Свєнціцький, Володимир Січинський, Степан Смаль-Стоцький, Михайло Творидло, Осія Тіллеман, Микола Чайковський, Дмитро Чижевський, Левко Чикаленко, Олександр Шульгин, Вадим Щербаківський, Андрій Яковлів та ін. Загалом УЗЕ містить близько 34 тис. статей. У структурі енциклопедії подано окремий розділ «Україна», який охоплює понад 320 сторінок. Лише перелік статей цієї частини, відредагованої професором Василем Сімовичем, засвідчує широту погляду на українознавство: антропогеографія й демографія, антропологічні прикмети нашого народу, визвольні змагання, військо, гроші, фізична географія, геологія, демографія, друкарство, еміграція, етнографія, жіночий рух, земельне питання, історіографія, історія, клімат, книгознавство, кооперація, корисні копалини, мистецтво, міфологія, мова, музейництво, народне господарство, народна музика, науковий рух, освіта й культура, письменство, право, праісторія, преса, протестантський рух, церква, шкільництво тощо.
Укладачі УЗЕ, спираючись на досвід аналогічних чеських, польських та німецьких проектів, підготували універсальну енциклопедію, означення «українська» в назві якої вказує не так на мову видання, як на україноцентризм його змісту. Україніка УЗЕ має виразне соборницьке спрямування, вона з належною повнотою репрезентує весь національний простір: від Кубані на південному сході аж до Татр на заході. Це видання перше у вітчизняній історії, яке подає вельми детально опрацьовані її персоналії, а також численні статті, присвячені культурі та визвольним змаганням. Кольорові карти й ілюстрації, численні фото, таблиці засвідчують високопрофесійний підхід до друку.
Поява УЗЕ стала гіркою пігулкою для керівництва радянської України, бо викривала облудність і поверховість політики українізації. Коли Василь Микитчук запропонував Миколі Скрипнику під час його візиту до Львова замовити УЗЕ для бібліотек УСРР, той зверхньо відповів: «Наша держава видасть українську радянську енциклопедію на 50 томів, там україніки буде 10 томів. Ми не можемо користуватись енциклопедією, видаваною приватними колами, опрацьованою у вузькому, назадницькому, клерикально-буржуазному дусі». Тож немає нічого дивного, що згодом, запанувавши й на Галичині, більшовики знищили віддруковані аркуші УЗЕ (з них, за свідченнями Василя Микитчука, можна було зшити 3 тис. примірників накладу), а також готові кольорові вставки, карти, таблиці, переплавили гранки й кліше.
Однак енциклопедію було заборонено не лише на території тоталітарного СРСР: в «демократичній» Чехословаччині вона теж потрапила під табу. Причиною стало послідовне використання в статтях власних назв Закарпаття та Підкарпатська Україна, а не офіційної Підкарпатська Русь.
Через такі вкрай несприятливі суспільно-політичні обставини тритомник, попри його високий фаховий рівень та безперечно панукраїнську сутність змістового наповнення, не зміг подолати статус регіонального видання. Поява Енциклопедії українознавства ще дужче затінила в історії нашої культури непересічну роль УЗЕ, якій несправедливо відвели місце пасербиці: про неї найчастіше забувають, а коли зрідка й згадують, то радше для годиться. Однак своєю появою вона засвідчила нездоланну силу ентузіазму подвижників української культури, які невеличким колективом усупереч обставинам успішно реалізували амбіційний проект. УЗЕ стала своєрідною навчальною лабораторією, де здобули необхідний досвід автори та редактори майбутніх універсальних видань, зокрема незавершеної Української сільськогосподарської енциклопедії та капітальної повоєнної Енциклопедії українознавства. Важко переоцінити роль тритомника в розвитку термінології, розробці та апробації принципів передачі чужомовних власних назв. Історія його появи підказує повчальні висновки, що здебільшого актуальні й досі.