У Луганську тепер міняють згущене молоко на светри і їздять на «раритетних» автівках. А ще помирають від браку медичної допомоги, хоча мають світло, газ і воду абсолютно безплатно.
ТРАНСПОРТ
Трамваї та тролейбуси в Луганську не їздять ще з літа. Але активно запускаються чутки, що рух ось-ось відновлять. Маршрутки перестають ходити на дві-чотири години раніше, ніж у мирний час, і їх поменшало.
На вулиці з’явилися старі автівки, власники яких не змінювали радянських чотиризначних номерів на українські. Це ті машини, які ще тоді, при розпаді СРСР, не стали переоформляти, бо господар мав уже новіший автомобіль. Тепер ними їздять насамперед тому, що такий транспортний засіб навряд чи відберуть на блокпосту бойовики.
Близько третини машин мають наліпки на номерних знаках, починаючи від простого заклеювання українського прапора до великих написів із назвами самопроголошених республік або підрозділів бойовиків. Найпоширеніші – блакитно-синьо-червоний прапор із гербом і написом «ЛНР» замість українського. Їх, як правило, клеять звичайні жителі. Цікаво, що в багатьох бойовиків таких наліпок на номерах немає. «Купив собі, але досі не прикріпив, – розповідає місцевий мешканець Сергій. – Хто знає, що через місяць буде. Може, все по-старому стане. Може, доведеться виїжджати в Україну, а наклейка, кажуть, погано віддирається».
Читайте також: Війна за «ЛНР». Єфремов проти Козіцина
Щодня, навіть майже щогодини можна бачити військові вантажівки. Вони курсують містом у всіх напрямках із увімкненими аварійками, дуже шумно, без глушників, ігноруючи червоне світло світлофора, що не може не викликати тривоги. Складається враження, що це робиться свідомо, аби місцеве населення відчувало священний жах перед військовою потугою «еленерівців».
ТОВАРИ ТА ПОСЛУГИ
Якщо хтось скаже, що Донбас замерзає і «бідним стареньким влаштовують геноцид», цьому не варто вірити. Наприклад, у Луганську в більшості мікрорайонів, навіть тих, які піддавалися масованим обстрілам улітку, давно вже є і світло, і газ, і вода. Як твердять місцеві мешканці, майже все подається з території, контрольованої українськими військами. Розповіді бойовиків про те, що вони вже під’єдналися до російських мереж і РФ надаватиме їм послуги ЖКГ, як і майже всі їхні обіцянки, лишаються суто декларативними.
Цікаво, що вся комуналка абсолютно безплатна, адже платити фактично нікому. ЖЕКи функціонують за принципом того ж таки бартеру – сантехніки нерідко виконують роботу за їжу.
Супермаркети працюють на половину чи на чверть потужності, асортимент невеликий, жодних ласощів, українських товарів більше, ніж російських. Неабиякою незручністю стало цілковите зникнення платіжних терміналів. Ось типова розмова на підвищених тонах між цивільною жінкою та чоловіком у військовій формі біля каси магазину того дня, коли заблокували всі грошові операції в зоні АТО:
– Що я можу вдіяти? Це я відключив термінали?
– Так робіть щось! Ми ж за вас голосували.
Читайте також: Остання тисяча ярдів
Парадокс, але поповнювати мобільні телефони через термінали, що стоять у супермаркетах, можна. Чому – це питання радше до українських мобільних операторів, які й далі спокійно тут працюють.
Готівки в людей дуже мало, особливо після відмови України виплачувати пенсії, зарплати та здійснювати соціальні виплати на контрольованих бандформуваннями територіях. Тому в хід іде старий добрий бартер. Люди почали обмінюватися речами як на базарах, так і в інтернеті. У Луганську типовими стали такі оголошення: «Обменяю памперсы на детскую смесь» або «Отдам две банки сгущенки за свитер».
Реклама тепер існує тільки у формі роздрукованих на аркушах написів: «Мы открылись». Білборди обірвані. Ті, що лишилися неушкодженими, стосуються переважно «виборів» 2 листопада.
освіта та МЕДИЦИНА
У Луганську бойовики намагаються всіляко вдавати, що життя триває, діти мають ходити до школи, а студенти – до університетів. Щоправда, всі виші, окрім Луганської державної академії культури і мистецтв, керівництво якої зайняло сепаратистську позицію від самого початку конфлікту, переїхали до Сватового та Старобільська. Як і значна частина викладацького складу та ректорату. Тому студенти та викладачі, які залишилися на окупованій території, фактично в підвішеному стані – псевдоуніверситети нібито існують, але реальних занять там майже немає. Більшість студентів відправлена на практику, що на ділі означає цілковиту бездіяльність. Школи також працюють через одну. І їх робота під великим питанням, адже незрозуміло ні що, ні кому викладати.
У Луганську гинуть не тільки від обстрілів. Тепер люди стали частіше помирати, коли вони просто опиняються на лікарняному ліжку. До кризової категорії належать пенсіонери, ті, хто має хронічні захворювання, особливо серцеві. «Прихопило серце, – розповідає пенсіонерка Галина Сергіївна. – Телефоную в швидку дізнатися, їздять вони взагалі чи ні. Сказали, 
що бензину немає. Відвозив зять. Виявилося, тиск піднявся до 220».
Читайте також: Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками
«В один день помер 50-річний знайомий, у якого були проблеми із серцем, – каже 30-річний Олексій. – Сестра-пенсіонерка потрапила до лікарні в комі. Якби тоді ще з кимось щось трапилося, це була б остання крапля».
«За останні півроку померли батьки, – розповідає студентка Ольга. – Обоє хворіли. Живу тепер із бабусею. Якось їхала автобусом до Луганська. Попереду сиділа делегація з бабусі й двох дідусів. Старенька кілька разів за дорогу вибухала плачем. Та так, що чули всі. Вона їхала до подруги в лікарню. Боялася, що прощається з нею назавжди».
До такого стану пенсіонерів доводить те, що вони нарешті починають розуміти справжній стан речей. Коли на вулиці щодня з’являються військові й про спокій кажуть тільки по телебаченню, складно уявити щасливе майбутнє дітей та онуків. Як наслідок – вибухова кількість хворих. Через недостатнє медичне забезпечення зростає й смертність. Адже, наприклад, у Луганську працює лише кожна третя аптека з дуже обмеженим асортиментом. А якщо ще згадати, що багато лікарів високого класу виїхало звідти, то ситуація з медичним забезпеченням дедалі більше нагадує катастрофу.
Слід розуміти, що життя бодай із натяком на комфорт існує тільки в Луганську, в невеличких шахтарських містечках немає фактично нічого. І саме вони найбільше потерпають від окупації.