Нащо це їм? Мабуть треба…
На днях, з аеропорту Бориспіль на Вільнюс знову вилетіла група з семи українських дітей. Всі вони з окупованих територій: з Донецька, Луганська і один з Криму. За кілька днів полетить наступна група. Вони будуть цілим класом вчитися в одній з вільнюських шкіл впродовж року, на повному забезпеченні. Головний спонсор – Литовська держава, але залучені також і кошти благодійників. З України також запросили вчителів, щоб викладати всі необхідні предмети. Цю групу дітей відбирала Дніпропетровська адміністрація. Наступну групу формують у Маріуполі. Литовське посольство просило знайти тих, хто найбільше потребує, тих, кому найважче через погані матеріальні умови, тощо. Хтось з повних сімей, хтось з неповних, в когось загинули рідні. «Що зможемо забезпечимо українською, – каже литовський посол Пятрас Вайтєкунас, – що не зможемо, російською. Як захочуть, то зможуть підучити литовську мову. Дуже раді, що вони до нас їдуть, постараємось бути гостинними господарями. Думаю, що посмішок на обличчях в них буде трохи більше.»
«Посміхніться, ви їдете в красиву, добру країну», – звернувся до дітей посол, вловивши сум і тривогу в дитячих очах.
Сумувати їм справді є чого. Війна повиганяла з дому. Десь там, за лінією фронту, залишились рідні. Чим все закінчиться і коли, незрозуміло. Їх історії доволі типові. Історії біженців, що шукають спокою і безпечного місця де можна пережити зло, яке раптом впало на голову, щоб потім обов’язково повернутися.
«Я поїхала з мамою з Донецька на початку вересня, – каже дівчинка Яна, «хорошистка» в школі, – і почала жити в Дніпропетровську. Бабуся дідусь і прадідусь залишились в Донецьку.» Як почалися бойові дії, дівчинка була місяць в таборі, а коли повернулась в липні в Донецьк, то жила в бабусі. Їх район не бомбили, але чути було вибухи і бабуся не випускала дівчинку з дому. «За бабусю дуже страшно, каже Яна, – вона просто не може виїхати через прадіда. В мене весь клас, 30 учнів, виїхав, тільки двоє залишилось. Якщо все нормально не закінчиться, то будемо в Дніпропетровську, але дуже б хотілось повернутися в Донецьк, в рідне місто.»
Схожа історія і в Яниної землячки Наталі. «Ми переїхали в Дніпропетровськ 15 серпня, бо почалась війна. Спочатку жили в знайомих на дачі, потім зняли квартиру. В Донецьку залишився мій дядько, бабуся, дідусь, брат, всі рідні. В дядька є свій бізнес, він вирощує нутрій і не може лишити. Бабуся з дідом не працюють, бо поки нема роботи.» Звичайно мріє повернутися до дому, але наразі дуже щаслива що їде в Литву. За кордоном дівчинка ще не була, «для мене це подія».
Читайте також: Щось навзамін
Артур з Луганська, який також опинився в Дніпропетровську, розповідає, що спочатку все було гарно: брат народився, зробили ремонт, закінчив курси фізико-математичної школи. «Думав піду в 8 клас, а тут почали стріляти і бомбити. Ми всі разом приїхали в Дніпропетровськ, але місяць назад тато поїхав назад, бо сказали, що коли не прийде на роботу, він на залізниці працює, то його звільнять. Поїхав і три дні тому приїхав мене провести і на день народження брата. В Луганську вже все добре, каже хлопець, – люди повертаються. Мій друг з маленьким братом вернувся. Ще стріляють, але місто вже не бомблять, а в Донецьку бомблять. Світла в нас дома ще немає, а в бабусі два дні тому включили. Тато з мамою вже купили білети і в суботу поїдуть в Луганськ.» Артур зізнається, що в майбутньому хоче стати даішником. «Даішники грошей багато заробляють. Звичайно доведеться начальству віддавати половину, але все одно залишається багато.
Схожа історія і в Ярослава з Луганська. Два з половиною місяці як виїхав з мамою з міста. Війна, дорогі продукти, працювати немає де. Навіть не зрозумів як все почалося. «Зразу хоп і стріляють. Стріляли далеко від дому, але скло в вікнах все одно вибите. В Дніпропетровську живемо в далеких родичів, дали нам свою квартиру. Діти в школі відносяться нормально. В Луганську в мене друг залишився. Він там в школу ходить. Школи не всі, але працюють. Але все одно багато знайомих поїхало. Більше пів класу. Після Литви, як все буде добре, поїду в Луганськ, а ні, то будемо думати.» В тому що відбувається, хлопець переконаний, немає жодного сенсу …
Всі діти як один впевнені, що витримають цілий рік і не схочуть повертатися раніше. Майже всі їдуть за кордон вперше. «Відчуваю і радість і сум, – каже Микита з Донецька, – дуже важко розставатися з близькими, але перспективи є перспективи, летіти в Литву дуже цікаво і захоплююче. З нетерпінням чекаю літака.» «Звичайно буду скучати, – зізнається Яна, – але це для мене великий шанс пожити в Литві. Це велика можливість. Думаю скучно не стане. Мені дуже хочеться щоб все склалось. Хочу поспілкуватися з іноземними дітьми, подружитися з ними.» «Хочу подивитись рівень життя», – каже Ярослав, «хочу подивитись як живуть в Європі», – зізнається Артур…
Кілька днів тому литовці вже відпроваджували до Вільнюса іншу групу дітей, всього на тиждень. Дітей тих, хто воює на фронті, поранених, загиблих. Дітей, до яких в інший спосіб торкнулася війна. Їм вирішили влаштувати невеличкі канікули щоб трохи відволікти від всього і головне від болю. Це були інші діти. Принаймні за відчуттями. Ця поїздка стала можливою за ініціативи мами одного з хлопчиків, яку поранили під Іловайськом. Нині вона лікується в Литві. Хлопчик Іван сам з Одеси, каже, що дуже переживав за маму. Особливо після того, як не було з нею ніякого зв’язку і нічого про неї не було відомо. П’ять днів ні слуху ні духу. «Ми з татом хвилювались. Потім мама подзвонила з якогось чужого телефону.»
«Мій тато пішов добровольцем, – каже Влада з Житомирської області, – з 30-ю бригадою поїхав в зону АТО в Степанівку. Готувався кілька місяців, а пробув там тиждень і його поранили. Він зараз на лікуванні. Поранення не дуже важке.» Скільки знайомих чи батьків друзів пішло на війну, дівчинка не може сказати «може й багато пішло, всіх не знаю.» Серед її однолітків багато хто не вірить що війна посунеться далі.
Ще один Іван, але з Житомирської області з села Столишівка, зізнався, що коли тато пішов на фронт, то йому довелось його замінити. «Вся чоловіча робота на мені, – каже хлопчик, – ще сестра в мене є менша, доводиться забирати, відводити в школу.» «Батько попав під часткову мобілізацію, його забрали. Спочатку був в Новограді(Новоград-Волинській – Ред.), потім десь під Кримом, потім сорок кілометрів від Донецька. Його бригаду розбили, і він був змушений втікати. Звичайно, за тата переживав. Їх оточили, стріляли. Ми тоді не зідзвонювалися. Я перебував в літньому таборі і не все знав. Він зателефонував тоді, як все минуло. Звичайно, знову відпускати боюсь.»
Читайте також: Олеся Островська-Люта: «Як виявилося, багато моїх колег ніколи не були в Європі»
Литовці схоже добре знають навіщо везуть тих дітей аж так надовго. Малим, звичайно, потрібна допомога, але ще більше їм потрібно побачити, що світ не зійшовся лише на їх місті і людях, що їх оточують. Хай побачать, як живуть в Європі». Спілкування змінює, воно буває дуже корисним. Надто багато відчуженості залишається в тому регіоні, де вони живуть. Навіть війна, судячи з останніх результатів волевиявлення, там майже нічого не змінила в головах багатьох мешканців. І може якби не тільки в кількох десятків таких діток, а в кількох тисяч, була нагода поїхати і побачити, що можна жити інакше і світ не закінчується на совєцьких куфайках, та «братньому» російському народі, то й проблема наступного покоління вирішилася б сама собою. А коли б це ще й побачили їх батьки…
Можливо, це фантазія, тільки чомусь видається, що коли б ці люди, що нині вмирають за якісь міфічні новоросії чи спокійно на них споглядають, були б хоч на крихту причетні до своєї батьківщини України, а не до чийогось міфу, такої б катастрофи на Донбасі ніколи не сталося.
Литва маленька, всіх не потягне. Вона й так робить часом більше, ніж мусить робити. Але є ще й інша Європа, для якої наша війна також не додає комфорту. Може є сенс, тим хто вже нині думає як відбудовувати Донбас, і переймається примітивним умиротворенням, звернути свою увагу не лише в бік заводів, шахт та інфраструктури, а спробувати бодай на дещицю переформатувати свідомість тамтешнього населення, хоча б в такий спосіб, як це роблять литовці. Це, мабуть, була б найкраща гуманітарна допомога.
