У. Т.: Під час судових процесів у Югославському трибуналі ви були старшим адвокатом обвинувачення у справах проти Фатміра Лімая, Ісака Мусліу, Гарадіна Бали, Милана Мартича і Драґомира Милошевича. Яких доказів причетності згаданих осіб до міжнародних кримінальних злочинів бракувало найбільше? Як їх вдалося зібрати?
– Так, я працював і для трибуналу над Югославією, і в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі. Югославські справи дуже різняться між собою. В деяких просто фантастичне багатство доказів, а в деяких треба їх шукати й шукати. Найпереконливіші докази такі. По-перше, записи телефонних розмов. Це дуже сильний аргумент, адже ми чуємо відверту розмову людей, зафіксовану в мить, коли відбувалися ті чи ті події, які цікавлять суд. Саме ці докази відіграли серйозну роль у низці тодішніх процесів.
По-друге, важливою категорією доказів є свідчення учасників. Ідеться про людей, що були наближені до командирів. Багато з того, що трапилося всередині мілітаризованих угруповань, повстанських груп і т. ін., до великої міри є секретом. Свідки, що стали жертвами їхніх діянь, зіткнулися лише з наслідками планів. Планування, віддавання наказів, організація злочинів та кримінальна активність зоставались у таємниці. Сучасні військові злочинці засвоїли урок Нюрнберзького трибуналу й тепер дуже пильно стежать за тим, щоб їхні діяння зберігались у цілковитій таємності. Таким чином, бажання свідчити, коли воно виникає в осіб, що були близькі до виконувачів керівних функцій і навіть брали участь у скоєнні інкримінованих останнім злочинів, є надзвичайно важливим.
По-третє, до найцінніших доказів належать документи. Знайти офіційні папери, де чорним по білому написано про скоєння карного діяння, практично нереально. Однак можна натрапити на інші, котрі свідчать про побудову роботи тієї чи тієї організації, спосіб віддавання команд тощо. Інколи вони дуже зашифровано вказують на конкретні міжнародні кримінальні злочини.
МКС не має жодних важелів, щоб примусити свідків говорити. Спрацьовує не судовий тиск, а низка інших причин. Хоч як це дивно, багато хто з них боїться чуток, їх заїдають докори сумління. Іще один мотив – звинуватити когось іншого, довести, що твої діяння сталися з чужої волі й наказу. Буває, хтось прагне себе захистити. Для когось такі заяви – питання честі, бо він не думає, що на його совісті щось лихе, і йому кортить розповісти про свою участь у певних подіях. Дехто вважає, що за мовчання буде покараний судом.
У. Т.: Чи можна використати Югославський трибунал як модель для розслідування й засудження міжнародних кримінальних злочинів, що сталися останнім часом в Україні?
– Після Югославського діяли трибунали щодо Руанди, Сьєрра-Леоне та ін. Особливо проблематично було вести процеси, коли йшлося про воєнний конфлікт, унаслідок якого певна держава зникала. 1996 року створили, а 2002-го ратифікували Римський статут. За його моделлю МКС у Гаазі займається всіма видами судових процесів щодо різних міжнародних кримінальних злочинів – незалежно від того, в якій країні вони мали місце. Але для поширення його юрисдикції на якусь країну остання повинна ратифікувати Римський статут або звернутися до Радбезу ООН. Україна його поки що не ратифікувала, хоча це може бути для неї виходом, якщо вона бажає, щоб події на Майдані, в Криму та на Донбасі розслідував МКС. Наразі я не бачу можливостей, щоб Рада безпеки ООН виносила на розгляд Гааги міжнародні кримінальні злочини, скоєні в анексованому Криму. Адже Росія її постійний член із правом вето.
У. Т.: Які є типи доказів у доведенні міжнародного кримінального злочину? Хто цим має займатися? Спеціалісти з МКС? Уповноважені особи національного рівня?
– Збір доказів для міжнародних судових процесів – це завжди величезне випробування. Чому? А тому, що такі суди не мають власних поліційних служб тощо. Слідчим, уповноваженим збирати докази, завжди доводиться покладатися на співпрацю між державами. Інколи їхній діалог є вдалим, інколи не надто. Іще один істотний момент: міжнародні кримінальні злочини було скоєно на різних територіях у час збройних конфліктів, воєн, повстань. Тому людям важко свідчити й надавати докази. Соціальний порядок, поліція в таких місцях докорінно зруйновані, звичайна процедура здобуття доказів і свідчень є неможливою. Подекуди минають роки від моменту події, перш ніж слідчі здобувають реальний доступ до відповідних доказів.
Читайте також: Володимир Василенко: «Злочини проти людяності не мають терміну давності»
Міжнародні кримінальні трибунали багато в чому покладаються на свідків, бо саме ця категорія людей досяжна й готова говорити. Наступне – це документи, відео, фотографії, результати судмедекспертизи та ексгумацій, медичні свідчення, записи телефонних розмов, електронні листи тощо. Вибудувати міжнародний кримінальний процес лише на даних свідків важко, їх потрібно підкріплювати речовими доказами.
МКС може збирати докази лише тоді, коли є дозвіл держави. Надані урядом чи громадянським суспільством теж годяться для суду в Гаазі.
У. Т.: Від моменту масових розстрілів мирного населення на Майдані, катувань і вбивств окремих осіб минуло близько семи місяців. Які з доказів скоєних там міжнародних кримінальних злочинів загублено назавжди?
– Інформація щодо цього передається на рівні чуток. Справді, кажуть, що низка доказів зникла. Знищено якісь документи, щезли речові докази, знайдені на місцях. Так трапляється дуже часто.
У. Т.: На яких стадіях нині перебувають подання до Гаазького суду з України? Чи були вони взагалі і якщо так, то які? Ідеться лише про події Євромайдану чи про більший масштаб включно з анексією Криму та війною на Сході України?
– Щодо подій на Майдані є подання українського уряду до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Нині МКС проводить так зване попереднє розслідування, намагається встановити, чи існують усі необхідні докази в цій справі, які можна передати до провадження. Він аналізує всі відомі факти на предмет того, чи підпадають вони під категорію міжнародних кримінальних злочинів відповідно до Римського статуту й чи займається цими випадками судова інстанція в Україні, бо МКС починає розгляд справ лише тоді, коли за них не взявся жоден інший суд. Уже було зроблено запит до офіційного Києва щодо необхідної інформації, а також отримано її від представників громадянського суспільства. Нині офіс прокурора в Гаазі визначає на основі доступних доказів, розпочинати процес чи ні. Рішення щодо цього ще немає.
Читайте також: Гаазький трибунал отримав юрисдикцію для розслідування подій в Україні в період Майдану
Розслідування стосовно Криму й Донбасу поки що неможливі, бо повноваження МКС не поширюються на Україну через нератифікацію нею Римського статуту. Він не проводить розслідувань на територіях, не охоплених його юрисдикцією.
У. Т.: Наскільки реально в умовах анексії та бойових дій зібрати докази злочинів проти людяності в АРК й на Сході? Джерельна база, наявна сьогодні щодо Майдану, зібрана українськими правозахисниками та іншими громадськими активістами, одначе аж ніяк не вітчизняними правоохоронцями. Навіть якщо докази буде знайдено, де гарантія, що це спричинить судові провадження, адже на Росію юрисдикція МКС не поширюється теж?
– Збирати докази в умовах реальних бойових дій надзвичайно важко й небезпечно. Ті, хто думає про здобуття такої інформації, насамперед мають замислитися над особистою безпекою. Часто до потрібних місць просто не дістанешся через обстріли. У такі періоди люди сильно розділяються, стають дуже заполітизованими, і буває вкрай важко достукатися до них, щоб дізнатися правду. Коли хвилює політика, мало обходить правда про злочини, скоєні поруч.
Юрисдикція Гаазького суду справді не універсальна. Засудження й розслідування злочинів, скоєних у Криму та на Донбасі, залишається в руках українців і залежить цілковито від їхньої волі, тобто від того, чи захоче Київ ратифікувати Римський статут, а чи зробить до МКС таке саме подання щодо Криму й Донбасу, як щодо подій на Майдані.
Біографічна нота
Алекс Вайтінґ – координатор офісу прокурора Міжнародного кримінального суду в Гаазі. У 2010–2012 роках координував його розслідування й відповідав за контроль усіх справ. У 2002–2007-му обіймав посади адвоката обвинувачення і старшого адвоката обвинувачення в Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії в Гаазі. Був головним адвокатом обвинувачення у процесах проти Фатміра Лімая, Ісака Мусліу, Гарадіна Бали, Милана Мартича і Драґомира Милошевича. У 1995–2002 роках – помічник прокурора в офісі федерального прокурора США у штаті Массачусетс. Випускник Єльського університету, викладач Гарвардської школи права