За цей час він пережив стільки, що вистачило б на цілу книжку. Руслан жартує, що за його історією можна знімати кіно, хоча влітку йому було не до жартів. Лише дивом чоловікові вдалося врятуватися від смерті.
«Я брав участь в усіх проукраїнських мітингах у Донецьку від самого початку, коли ще тривала, як я її називав, «війна прапорів». Дуже добре пам’ятаю перші сутички в Донецьку. Коли вбили Діму Чернявського, ми теж були поруч. Чесно кажучи, коли почалася бійка, просто встигли втекти звідти, тому обійшлося без травм. Що здивувало, то це люта агресія. Я не розумів, звідки вона в людях. Таку злість треба ж у собі накопичити…
Ми влаштовували автопробіги за єдність України. Причому для нашого маленького містечка кількість автівок була велика – кілька десятків. І ніхто не реагував на це агресивно, хоча в нас були українські прапори, ніхто на нас не кидався. Потім з’явився офіс «ДНР», почалися бої у Слов’янську, Маріуполі. Тоді я зрозумів, до чого все йде. Взяв родину, деяке майно й вивіз із міста, а сам повернувся.
У нашому містечку довго було відносно спокійно. Я вів напівпідпільне життя. Пересувався вулицями тільки увечері.
Мене взяли за день до того, як усе ж таки вирішив виїхати. Вже валізи з речами стояли. Схопили просто на вулиці. Гадаю, хтось із виконкому побачив мене й зателефонував бойовикам. Під’їхали дві автівки, з них вийшли озброєні люди, поклали мене на землю, дали по нирках. Я, звісно, не чинив опору.
Привезли до міського відділка міліції, надягли браслети. Там базувалися бойовики. Вони не приховували, що приїхали зі Слов’янська. Працювали з ними й наші менти, приблизно 30% перейшли на бік «ДНР». Дехто з них мене давно знав, ще зі школи, й було дивно та навіть дико, коли знайомі люди раптом перетворилися на ворогів і катів. Мене звинуватили в тому, що я шпигую, що знімав їх на телефон, та цього, звичайно, не було.
Повели на допит. Казали, нібито їм відомо, що я «правосєк» і створюю в місті партизанський рух. Не знаю, звідки вони це взяли. Звісно, у мене була проукраїнська позиція, ходив із прапорами, але не більше. Там були два страшних вояки метр шістдесят зростом, але дуже люті. Я потім помітив таку тенденцію: що менший зріст, то більше жорстокості й неадеквату.
Обіцяли: якщо розкажу, хто мій командир, які накази дістаю, то відпустять мене, але зізнаватися не було в чому. Тоді сказали, що передають мене до Донецька в СБУ і там я заговорю точно: «Раз ти, сука, нє хочєш разговарівать, познакомішся с Мясніком».
Посадили в автозак, оббитий зсередини жерстю. Повезли разом із якимось хлопцем. Приїхали ми ближче до вечора. Мене замкнули в карцері. Зовсім без світла, цілковита темрява. Там сиділи двоє хлопців, як я зрозумів, дуже побиті. Один постійно стогнав, йому було погано. Він був пожежником, але так і не розказав, за що його забрали. Сидів уже тиждень майже без їжі.
Вночі в коридорі почули якісь голоси, і тоді хлопці стали хвилюватися. Гадали, що це перезміна, мабуть, зараз почнеться. Потім і справді відчинилися двері й до камери зайшло якесь страшне чмо. Коротеньке, потворне, косооке, з кривими зубами. Позивний Мяснік. Став називати прізвища й питати, чи знаю таких. Я нікого не знав. Він пішов, і хлопці видихнули. Сказали, що мені дуже пощастило, бо зазвичай із заручниками відбувається «нічна розмова».
Читайте також: Як шукати зниклих безвісти
Потім я почув, що це таке. Усю ніч лунали нелюдські зойки. Когось по коридору тягли. Вони завжди чомусь били людей ночами. Або тому, що нікого з начальства не було, або перед ними завдання таке стояло…
Цей Мяснік діставав задоволення від тортур. Бив усіх, відпрацьовував удари на людях. Якось, розповідали, годину гамселив якогось чоловіка за мародерство. Закатував до смерті.
Потім був такий випадок: привели полонених хлопців із замотаними очима. Одному з них «ополченець» заради інтересу стрільнув у ногу з «калаша». Стояли ржали, а він кров’ю стікав.
Наступного дня дійшла до мене черга для допиту. Допитували двоє. Чітко грали в хорошого і поганого поліцейського, намагалися розговорити. Запитували, хто мій куратор. Потім розповідали про звірства української армії: як у Слов’янську хлопчика розп’яли, як жінку прив’язали до танка й тягали по дорозі, як по фронту їздить бронемашина з холодильником і забирає органи в поранених солдатів… Довго розказували, я так і не зрозумів навіщо. Розмовляв із ними дуже обережно, бо знав, що розстрілюють і за менші «гріхи», ніж у мене.
Далі мене перевели з карцеру, стало вже трохи легше. Посадили у спільну камеру, там було 15 осіб. Спали на картонках. Світло було. У туалет ходили в баночки. Були зміни, коли можна було попроситися в туалет, а були такі, які били, коли ти щось із камери просив.
Сиділи там разом жінки й чоловіки. Причому чотири людини із самої «ДНР». Потрапили туди за доносом. Одна жінка зі Слов’янська, працювала у виконкомі. Її взяли за те, що комусь по телефону сказала, що на Донецьк, мабуть, нападатимуть, звинуватили у шпигунстві. Сім днів провела в камері без допиту. Я запитував: як так, це ж 37-й рік, і вони відповідали, що Ігор Іванович – дуже грамотна людина, що він у всьому розбереться.
Ще там були бізнесмени. Їх майже не допитували і не били. Просто тримали певний час, щоб вони вважали за щастя віддати гроші й, вийшовши на волю, поїхати звідти. Був один такий, що допомагав «ДНР», возив на блокпости цигарки, їжу. Їхав якось із перегаром за кермом. Вони побачили, що бухий, і забрали автівку, хоча раніше він їм два місяці жратву доставляв. Став сперечатися – кинули в камеру. Сидів уже дев’ять днів. Ще один, теж прибічник «ДНР», підійшов до блокпоста, запитав, які плани далі, чи наступатимемо на Київ. Його взяли як шпигуна. Був також невдаха – косив удома траву для кролів увечері, побачив, що хтось ходить по двору. Кинувся до нього, а то «деенерівець».
І його забрали за напад на солдата! Били дуже. Синяк на півтіла, нога почорніла.
Були й патріоти України. Одного хлопця забрали за коментарі в інтернеті. Він тиждень пробув у карцері, потім перекинули до нашої камери. Сидів 15 діб. Пізніше привели ще двох: жінку й чоловіка з «Батьківщини». Далі їх забрали на допит і катували. Ми чули їхні крики. Там узагалі щоночі хтось кричав.
Одна жінка сиділа за проукраїнську позицію, її здав чоловік, із яким вона не хотіла зустрічатися. Дуже охайна, мала бізнес. До неї приїхали в офіс, влаштували обшук. Конфіскували гроші, комп’ютери. В одному з ноутбуків знайшли в історії браузера, що переглядала новини про батальйон «Донбас», про Семенченка. Цього виявилося достатньо, щоб звинуватити в тому, що вона націоналістка. Пообіцяли розстріляти. Мені було дуже її шкода. Жінка ніяк не могла повірити, що таке відбувається в Донецьку.
Читайте також: Не маємо права кидати
Настрої в усіх, звісно, були кепські. Усі гадали, розстріляють їх чи ні. Полонені з «ДНР» казали, що за український прапор у Слов’янську розстрілювали. Але втішали, що в Донецьку такого не буде.
Годували погано: каша з морквою, хліб, але ніхто й не їв, їсти там не хотілося. Тільки воду пили. Була дуже погана вентиляція, бракувало кисню.
Далі почалося найстрашніше. Мене викликали на допит і сказали, мовляв, знають, що я нібито підтримував українських солдатів у Криму й відмовляв їх переходити на бік Росії після того, як там почалася окупація. Там справді один мій знайомий служив, спілкувалися з ним по телефону, коли все почалося.
І з’ясувалося, що на мене теж донесли: один наш спільний знайомий написав у «ДНР», що я ворог Росії.
Я сказав, що хотів просто підтримати свого друга. Тоді він покликав вартового і наказав мене розстріляти. Той лаяв, казав, що нарешті подохну. Я попросив його зняти наручники, щоб перехреститися. Він не зняв. Сказав, щоб ішов по коридору. Клацнув затвором. Мені тоді стало так шкода дітей, що вони мене більше не побачать. Але вартовий не вистрелив. Почекав, потім став матюкатися й відвів назад у камеру. Я після цього довго не міг розмовляти. Люди в камері полякалися.
Тоді всім записав свою адресу й телефон дружини. Щоб, коли хтось вийде на волю, розказав їй, де сидів і що зі мною сталося. Написав прощальні слова, щоб ростила дітей та розповіла їм, який я був. Не вірив, що вирвуся звідти.
Потім мене ще з одним хлопцем забрали з камери, знову сказали, що везуть на розстріл, але повели на вулицю. Там чекав автобус, стояло ще 15–20 заручників. Нам оголосили, що присудили по 30 діб окопів. І повезли у Сніжне.
У Сніжному заштовхали в якийсь вольєр біля їхнього штабу. У ньому було ще осіб 25. Разом із нами майже 50. Спали на підлозі по черзі, місця не вистачало. Годували стерпно. Тутешнім було краще – їм приносили харчі рідні.
У полоні були різні. Багато наркоманів і пияків. Були й просто випадкові люди. Хтось вийшов у магазин і потрапив до рук патруля. Хтось сидів по доносу. Всі ми були раби, які мали копати траншеї. Тоді я добре побачив озброєнні формування. Бачив, що в них купа зброї, що вона вся нова, в мастилі, що техніка, у дуже доброму стані. Їздили постійно російські «Урали».
У нашому вольєрі була дуже погана атмосфера, багато гопників, волоцюг, злочинців. Був один реальний шизофренік, хворий місцевий дурник. Над ним знущалися всі, били, не давали їсти. Я казав охороні: навіщо ви його тримаєте, божевільного, його ж тут уб’ють. А мені відповідали, що він збирався розтяжки ставити. Доводилося з ним ділитися їжею, бо в нього все відбирали.
Ще один дід сидів – весь час кашляв. Усі вирішили, що він туберкульозник, змушували сидіти в кутку, кричали на нього, якщо він намагався ходити, їсти не давали. Я запитав, чи він хворий насправді. А він каже: «Так, а ти що думаєш, інші не хворі? Такі самі!».
Ночами було дуже холодно. Це ж степи. Усі в шортах і футболках, вночі спали в обнімку, усім скопом. Потім в одного хлопця, якого дуже побитим із Донецька зі мною привезли, раптом почалися конвульсії. Ми стали кликати фельдшера. Спочатку охоронці не хотіли нікого присилати, кричали нам, щоб ми стулили пельки. А в того бідолахи піна з рота. Лікаря таки привели. Він зробив укол, побитого кудись забрали. Наступного дня сказали, що повезли до шпиталю, але він, швидше за все, помре, бо в нього надірвана печінка.
Наступного дня мене та ще кількох хлопців повезли вантажити трупи «ополченців» у морг. Це було страшне видовище. Там було дуже багато тіл, лежали без холодильників. Ми забрали звідти 12 трупів, тих, кого впізнали та ховали рідні. Тіла дуже спотворені вибухами, обгорілі, з відірваними частинами. Мене одразу знудило, нічого не міг вдіяти. Сморід страшний. Жіночка, яка там працювала, сказала, що за один день зазвичай їх надходило кілька десятків. Але були дні, коли сотня й більше.
Потім приїхав так званий покупець і нас стали розбирати по різних пунктах на роботу. Мені «пощастило» – я потрапив до Степанівки. Це те селище на кордоні, де все потім було цілком зруйноване. Там запеклі бої точилися.
Поки нас везли, я вперше побачив війну. Спалену техніку, воронки від снарядів, розбомблені блокпости, обгорілі хати, чиїсь речі на дорогах. Поруч постійно чулися обстріли, тривав бій на Савур-Могилі. Нас називали «робокопами», бо ми були рабами й змушені копати. Кожна рота взяла собі кількох полонених для робіт. Мені пощастило, що потрапив до більш-менш нормальних людей. Бойовики провели нам інструктаж, як ховатися від мін, як не загинути під час обстрілу, куди бігти, де бомбосховище. Казали так: почув постріл – чекай 10 секунд, якщо чуєш свист, отже, летить до тебе, падай де стоїш, ховайся в будь-яку щілину. Обстрілювали нас багато, тож ми постійно ховалися від осколків. Смертність серед «робокопів» зазвичай приблизно 30%, але в нас нікого не вбило. Гірше було в Маринівці, там дуже жорстко бомбили.
Ми копали окопи там, де вони думали, що наступатиме українська армія. Укріплювали напрямок. Працювали по 14–15 год на день. Годували нас так само, як і бойовиків. Під вечір починалися судоми, лопати не могли тримати.
Порівняно з Донецьком було людське ставлення. Потім я зрозумів чому. Коли нас передавали до Степанівки, ніхто не повідомив, за що нас спіймали, там не знали, що я проукраїнський активіст. Сказав, що мене забрали за те, що спіймали п’яним на вулиці, як і більшість полонених. Тож нас вважали майже своїми. Більше не знущалися, не били. Дозволяли відпочивати.
Читайте також: Батальон «Азов»: Реальну небезпеку становить п’ята колона
Ми жили в не гірших умовах, ніж бійці «ДНР». Взяли собі в хаті ковдри та щось підстелити. Переодяглися. Все село стояло пусткою. Корови вешталися вулицями. Люди всі втекли, лишилися тільки дві бабці.
У Степанівці стояли бойовики зі Слов’янська, які звідти відступили зі Стрєлком. Був поміж них один дезертир із PСУ, із Миколаєва, хлопці з Донецька, з Єнакієвого. Спостерігаючи за ними, я зрозумів, що приблизно 60% з них – це низькокваліфіковані робітники, люмпен-пролетаріат, до 25% – уркагани, ще 15% – більш-менш освічені, інтелігентні люди.
Потім мені знову пощастило. Бойовикам знадобився кухар. Вони запитали, хто вміє готувати, і я сказав, що вмію. Мене взяли кухарем, тож більше не копав окопи на передовій. Були думки, як би втекти до наших, вони стояли поруч, але це було дуже небезпечно. Кругом були розтяжки.
Звісно, бойовики нікого з «робокопів» не відпускали. Я розмовляв з іншими полоненими, і вони розповідали, як їм дали 15 діб робіт, а працюють вони вже по 40. Відпускали тільки тих, за кого платили викуп рідні. Мене бойовики постійно вмовляли брати зброю та воювати. Казали, що маю про це подумати, бо треба захищати свій край від «хунти». Обіцяли платити 20 тис. рублів щомісяця.
Що мене дуже здивувало – їхня впевненість у тому, що вони воюють із фашистами. Якась фанатична віра. Усі вони вірили в історії про розп’ятих хлопчиків, розповідали, як вирізали весь Красний Лиман, як усіх зґвалтували та вбили у Слов’янську. Усі вони не сумнівалися, що то правда.
Пам’ятаю, як вони пішли «брати укрів». Їх не було цілий день. Повернулися злі, матюкали командирів, хотіли бити ротного. Потім я дізнався, що одна їхня рота повністю загинула. Наші ніби відступили, залишили їм висоту. Вони зайшли, а там окопи по 30 см завглибшки, бліндажі накриті тоненькими гілочками. Муляжі. А висота пристріляна. І там усіх накрило артилерією. Трьома снарядами вбило понад 60 бойовиків за кілька секунд.
Я добре виконував свою роль кухаря. Вони ставилися до мене непогано. Навіть по-дружньому. Тому, коли мій термін сплив, просто пішов до командира й попросив, щоб відпустив мене. Мене вивезли до Сніжного і просто висадили там на вулиці. Без документів, без грошей. Як я потім виїжджав із міста – то окрема довга історія. Але нарешті виїхав через кілька днів.