Домовитися про зустріч із місцевими волонтерами не так і легко – вони весь час або в зоні АТО, або на закупівлях, у госпіталях, вивозять поранених і розшукують полонених… Серед них підприємці, лікарі, науковці, студенти, робітники, люди різного віку і смаків. Декого з них знає вся Україна, декого – лише Харків, а когось – тільки бійці на передовій. Тиждень поспілкувався з кількома харків’янками, які допомагають фронту.
Ольга Клочко, підприємець:
Моє волонтерство почалося, як у багатьох, із Майдану… Була просвітницька робота тут, у Харкові. Я розказувала нашим людям, за що стояв Майдан, за що він був розстріляний… Потім почалася війна, і ми стали підтримувати хлопців, які нас захищають. У Харкові багато волонтерів, але ми рідко бачимося, бо немає часу спілкуватися – треба робити справу. Утворилася невелика команда однодумців, серед них моя подруга Галина Нестеренко, сестра Таня, наші діти. Не маємо ніяких волонтерських посвідчень, зате стільки есемесок від хлопців зі словами подяки… Там, на фронті, нас завжди чекають справжні Воїни, і для нас вони Герої!
Коли повертаєшся із зони АТО, тебе тут усе дратує, наче потрапляєш у якийсь інший вимір, інший світ, де немає болю від втрат… І розумієш, що справжнє тільки там, коли тобі кажуть «дякую», яке йде від усього серця… Це якась незрозуміла війна. Наче все зрозуміло – там ворог. Але чому тоді керівництво не піклується про захисників держави? Вони сміливі й мужні, а наші можновладці їх кинули. Хлопці не хочуть воювати з таким командуванням. Вони не можуть зрозуміти, чому ведуться якісь закулісні ігри, чому віддаються недоречні накази, чому немає боєздатної військової техніки, чому гуманітарка лежить на складах, у штабах, чому забезпеченням армії, вивезенням поранених, порятунком полонених опікуються волонтери? Неможливо знайти виправдання Іловайську, Веселій Горі, Побєді, Дмитрівці… Наближається зима. Чи хтось там, у теплих кабінетах, думає про наших хлопців? Але якщо політики розраховують, що зламають бойовий дух українського воїна, то вони помиляються! Бо в хлопців є величезна підтримка. Це і справжні офіцери, які заслужили повагу та довіру солдатів. Це і волонтери, які просто збираються і їдуть до них… Це і Харків, і вся Україна. Ми не дамо образити жодного з них!
Читайте також: Діалог із реальністю
Галина Нестеренко:
Чому Харків став центром волонтерського руху? Чесно кажучи, я сама здивована. За останні роки він тривожив мене своєю байдужістю. Зараз зустрічаю своїх знайомих і з радістю дізнаюся, що вони теж волонтери… Мабуть, те, що Харків усе ж таки прифронтове місто, робить людей небайдужими. На початку, коли поранених стали везти в наш госпіталь, люди мені телефонували й розказували: «Ось знову пролетів вертоліт над Салтівкою, і знову, і знову».
Враження від війни в мене неоднозначне… З одного боку, я бачу там правду! Оголену правду! Зустрічаю там мужніх людей, добровольців, які зачаровують, радують! Вони для мене як бальзам на зранену душу… З другого – безтолковість командування. Я розчарована в президентові – не розумію, що він робить! При такому класному тилу, при таких потужних волонтерах!
Зовсім незрозуміла і якась нелюдська ситуація з полоненими, які після звільнення проходять через Харків. Коли ці хлопці повертаються додому, на Волинь, Житомирщину, місцеве командування наклеює на них ярлики зрадників. Найбільший цинізм – говорити цим хлопцям: «Яка тобі зарплата за серпень? Ти ж у полоні був». Більшість тих солдатів із села. Вони не можуть і не вміють себе юридично захистити. Так от Харків забере всіх. Кожного з них! І нікого не дасть образити! І ще… Я впевнена, що найбільша наша проблема, всіх нас, українців, що ми боїмося, не хочемо або не вміємо, не навчилися казати правду!
Ірина Корольова:
Я людина глибоко віруюча, і для мене волонтерство – можливість дотримувати Божих заповідей і власних переконань. Якось один із представників «Громадської варти Харкова» запропонував нам узяти участь в акції «За єдину Україну» в Барвінковому. Все було так натхненно: ми співали пісні, прикрашали місто нашими прапорцями. До мене підійшов Вадим Приходченко: «Поїхали з нами на блокпости, взнаємо, що там треба нашим хлопцям». Приїхали і бачимо молоденьких хлопчаків у кросівках, джинсах, звичайних футболках… Ці незабутні маленькі окопчики – спальні місця «класу люкс»… Почали складати список найнеобхідніших речей: потрібні були і одяг, і взуття, і засоби гігієни, їжа, вода. Це тепер ми досвідчені й знаємо, що необхідно нашим воїнам-захисникам. А тоді розгублені й до глибини душі вражені важким і, вибачте, жебрацьким матеріальним станом нашої армії. Але, знаєте, була якась вперта впевненість, що здолаємо ці труднощі. Розказала прихожанам нашої церкви про побачене на блокпостах. Спочатку люди зібрали близько 4 тис. грн на потреби бійців, а потім я збилася з ліку, скільки разів ми їздили під Слов’янськ. Це стало способом життя… Зберуть люди в церкві 4–5 тис. грн (коли більше, коли менше) – й одразу ж закуповуємо необхідне. Бабусі, у яких мінімальна пенсія, віддають останні гроші.
Читайте також: «Укропи» та «правосеки» проти «ватніків» і «сепарів»
А потім стали прибувати поранені в харківський госпіталь. Спочатку нас не пропускали, мовляв, військовий об’єкт, але наші священики о. Віктор та о. Геннадій таки домовилися, що потреба в духовній підтримці не менша, ніж в одязі, їжі та воді, бо захищати Україну пішли зовсім юні воїни, а тут страшні поранення, кров, смерть побратимів… Без підтримки ближнього як можна впоратися з цим болем?!
Ось так зовсім незнайомі люди стають тобі ріднішими за рідних… Неможливо переоцінити їхню місію… Немає слів, щоб виказати їм вдячність… Вражає те, що в Харкові люди самі організувалися й створили такий потужний волонтерський рух, який підтримують власними силами. Згадати совєцькі добровільно-примусові ініціативи. Суботники, паради, на яких доплачували: якщо знамено несеш, то 10 рублів, якщо транспарант, то 5. Ці засідання в актовому залі всього колективу до чергової річниці революції з вислуховуванням панегіриків «високоморальним» «строітєлям комунізма». Буремні 1990-ті принесли нове гасло: «Гроші вирішують все!». Ми всі винні в тому, що мовчки погоджувалися і приймали це. І ось тепер настав катарсис – суспільство готове жертвувати грішми, часом, силами, щоб урятувати тих, хто героїчно пішов на передову. Тих, хто без перебільшення готовий віддати і віддає життя за свободу свого народу. Фронт дуже близько до нас… Просимо Господа не допустити ворога на харківську землю і зберегти життя та здоров’я наших світлих і героїчних захисників – бійців української армії.
Євгенія Духопельнікова, веб-дизайнер:
У Харкові не менш потужна волонтерська діяльність, ніж у Києві, бо ми перебуваємо занадто близько до фронту. Але, на відміну від Дніпропетровська, у нас немає жодної підтримки міської влади. У Дніпрі багатьма речами опікуються Коломойський, Філатов, обладміністрація. У Харкові ж усе робиться руками простих волонтерів. Коли почалася війна і до нас повезли поранених, коли наших військових стали відправляти на фронт, який поруч, ми, мабуть, першими зрозуміли, наскільки все серйозно, бо бачили все на власні очі. Так, у нас є якийсь відсоток проросійськи налаштованих громадян. Але, чесно кажучи, трагедія Луганська і Донецька змінила думку багатьох. Сюди приїжджають люди з Донбасу і розказують, що принесли їм російські війська. І люди стають більш проукраїнськими, вже не мають бажання кликати Росію. Зараз небагато знайдеться сміливців вивісити триколор… Усі ми тут добре знаємо, що всі ці кольори змішуються в один – червоний.
Є дуже багато тих, хто хоче, але не знає, чим допомогти. З п’ятьма пачками сигарет не поїдеш на фронт, а більше дати не можеш. І ось я своє завдання вбачаю в тому, щоб зібрати таку невелику, але щиру допомогу й передати до лав нашої армії.
Починала свою волонтерську діяльність ще за Майдану, а під час війни постійно повідомляю в офісі, що їду після робочого дня щось відвезти бійцям. І люди одразу ж стали давати по 100 гривень, щоб я купила щось іще. Виявилося, таких дуже багато. А коли постійно цим займаєшся, то вже знаєш конкретно, де, кому, що потрібно і як це дістати.
Читайте також: «Не загинути за Україну». На війну вирушила друга група бійців «Січі»
Люди думають: волонтерство – це справа для героїв, а я маленький, слабкий, я не зможу. Хоча насправді ти можеш. Будь-яка людина може купити в секонді теплу флисову кофту й віднести її для наших військових, а кожна така кофта – це один зігрітий солдат.
Ось зараз я передала кілька аптечок від київських волонтерів для хлопців із 92-ї бригади. Це підшефні мого друга, колишнього колеги, який написав у ФБ, що є така проблема, але він не має змоги її вирішити. І з’ясувалося, що я можу чимось допомогти. Це все якась мережа друзів. Хтось комусь подзвонив, хтось щось знає, у когось щось є. Так і виходить, у нас же маленька країна. Подумаєш, 40 млн. З одного боку, це ніби багато, а з другого – усі всіх знають, усі друзі друзів, а кого не знали, то познайомилися за останні півроку.
Зараз маємо чітко усвідомлювати, що при владі залишилися ті самі люди, які в найкращому разі просто неефективні. Тому немає часу сидіти й чекати, коли керівництво почне виконувати свої обов’язки, зробить те, за що ми сплатили податки на утримання армії. Отже, маємо просто брати і самі робити.
…Моя сім’я виховала мене українкою. Дідусь був дуже цікавою людиною – сам родом із Росії, але ніколи не мав імперського шовінізму. Потрапив у Харківський військовий шпиталь, залишився, вступив до військового університету. Я завжди пам’ятатиму, як він наголошував, що наша країна – Україна. Нам ніколи й на думку не спадало, що ми не вчитимемо української або не любитимемо землі, на якій живемо… Тепер наші чоловіки її захищають. І весь тил повинен їм допомогти! Хлопці, ми вас любимо! Тримайтеся!