Укотре (і ще з більшою неохотою, ніж раніше) Америка збирається в похід – вести збройні дружини в пустелі Межиріччя. 1991 року Джордж Буш-старший зібрав коаліцію, щоб вигнати посланих Саддамом Гусейном іракських загарбників із Кувейту. У 2003-му під прикриттям нібито глобальної війни з тероризмом він вторгся в Ірак, звільнив його від Саддама, але забуксував у потоках крові; аби взяти насильство під контроль, знадобилися величезна відданість американських військових і нестандартне мислення. Тепер Барак Обама, який із великими труднощами вивів американський контингент із Іраку в 2011 році, оголосив нову кампанію зі «знешкодження й цілковитого знищення» джихадистів, що вирвались із Сирії і дійшли до воріт Багдада.
Вороги сьогодні – це особливо жорстока компанія із сунітів-фанатиків, убивць і маргіналів, які величають себе «Ісламською державою» («ІД»). Остання є відгалуженням «Аль-Каїди», але перевершила останню як у політичних амбіціях, так і в жорстокості. І до того ж оголосила велику частину Сирії та Іраку «халіфатом». Про цей давно мертвий ісламський інститут покійний лідер «Аль-Каїди» Усама бен Ладен лише мріяв у своїх месіанських виступах.
Через пристрасть «ІД» до кривавих видовищ, натхненного кровопускання й відрізання голів на камеру для поширення в інтернеті, жорстоке переслідування релігійних меншин і (принаймні про це говорять) рабство жінок та дітей від неї дистанціюється навіть «Аль-Каїда». Ідеолог джихадизму абу Катада, якого колись називали правою рукою бен Ладена в Європі (Британія видала абу Катаду Йорданії, де його судять за звинуваченнями в тероризмі), називає «Ісламську державу» «машиною вбивств і руйнації», а її бойовиків – «пекельними псами». Обезголовлення двох американських журналістів показало Заходові лише часточку жахів, які творить ця організація.
Читайте також: Чимала плата. Британія перед викликами ісламізму
«ІД» примудрилася досягти того, що було важко уявити на Близькому Сході: об’єднала навколо спільної мети найзапекліших ворогів. Такі несхожі між собою європейці й курди, сирійський режим і чимало повстанців, які воюють проти нього, Туреччина, багато арабських держав, а також уряди Ізраїлю й Іраку – всі вимагають втручання Америки. Навіть Іран, не дуже втішений поверненням США до театру дій, з якого їх так намагався витіснити, негласно погодився на тимчасову спілку з «великим шайтаном».
10 вересня Барак Обама пообіцяв «очолити широку коаліцію для знищення цієї загрози тероризму», що має означати систематичні повітряні удари по «ІД», які допоможуть іракським військам і в разі потреби Сирії.
Перетворити тимчасовий політичний блок на послідовну кампанію – завдання не з легких. Інтервенції в Афганістані та Іраку показали, як збройні сили Заходу здобувають швидкі перемоги спочатку, але не вміють гарантувати стабільну політичну систему для підтримання безпеки опісля. Ускладнити ситуацію може те, що Обама (навіть залучаючи до цієї місії сотні нових солдатів) наголошує: Америка «не втягуватиметься в нову наземну війну».
Від «Баасу» до хаосу
Міць «ІД» свідчить про політичний обвал, що стався в багатьох місцях на Близькому Сході: від знищеної американцями баасистської диктатури Саддама Гусейна до розколотого сирійського режиму Башара Асада внаслідок повстань Арабської весни. «ІД» водночас і результат, і головна причина протистояння між сунітами та шиїтами. Ця лінія розламу тягнеться від Бахрейну до Лівану й лише поглиблюється.
Іще взнаки далися безвладдя й цинізм. «ІД» ніколи не закріпилася б у місті Ракка на північному сході Сирії, якби Асад не відмовився його обстрілювати (дарма що без будь-яких докорів сумління вбивав мирне населення деінде, намагаючись розгромити менш радикальних супротивників); так він хотів показати себе єдиною альтернативою найстрашнішим джихадистам. А влітку «Ісламська держава» не здобула б контролю над великими територіями Іраку (включно з Мосулом, другим за величиною містом країни), якби не систематична маргіналізація сунітів шиїтським урядом Нурі аль-Малікі.
«ІД» виросла, отримала краще озброєння та фінансування і стала жорстокішою за решту терористичних організацій. Підраховано, що вона заробляє близько $1 млн за день від продажу нафти й викупу в неї заручників. За останніми оцінками розвідувальних служб, «Ісламська держава» разом із союзниками має в розпорядженні до 30–45 тис. бойовиків, приблизно третину яких вважають добре вишколеними. Вона мобілізувала новобранців із-за кордону швидше, ніж угруповання в інших конфліктах, – почасти завдяки полегшеному доступу в Сирію з території Туреччини. Оцінки кількості іноземних громадян різняться, але в країні їх може бути 12 тис. (можливо, 3 тис. із країн Заходу). Переважно їх приваблює в «ІД» більше «крутизни», грошей, а віднедавна й успіхів порівняно з угрупованнями-конкурентами (на кшталт офіційного відгалуження «Аль-Каїди» «Джабхат ан-Нусра»).
Читайте також: Битва за Сирію. Як сирійські селяни стали бойовиками, а джихадисти хочуть вкрасти революцію
«Ісламська держава» виросла із залишків іракської «Аль-Каїди», тимчасово придушеної рухом «Cахва» (Рада пробудження), започаткованим при підтримці США серед сунітських племен у провінції Анбар у 2007–2008 роках. «ІД» поглиблювала розкол, організовуючи теракти проти шиїтів у Багдаді за участю терористів-смертників. А ще вчиняла напади на в’язниці: як-от у липні 2013-го, коли в результаті штурму скандально відомої «Абу-Граїб» та ще однієї тюрми було визволено близько 500 ветеранів іракської «Аль-Каїди», зокрема багато колишніх командирів.
До великої міри своїм успіхом «ІД» завдячує тій команді, яку зібрав лідер групи абу Бакр аль-Баґдаді. Чимало з них – з екс-командування армії Хусейна, що приєдналося до опору після заборони служити в лавах збройних сил, яку практикували Америка та кілька іракських урядів поспіль.
Земля двох воєн
Війна «ІД» прокотилася від одного кінця іраксько-сирійського кордону до другого. Зробивши місто Ракка своєю базою, організація показала, що має більший апетит до війни з іншими угрупованнями повстанців, ніж режим Асада. Після захоплення Мосула 10 червня й розгрому іракських військ «ІД» захопила величезний арсенал завезеної американцями зброї: бронетранспортерів, артилерії, протитанкових і зенітних ракет, бронемашин Hummvee та без ліку боєприпасів. Із таким підкріпленням вона зачистила провінцію Ракка від залишків сирійських частин. Три тижні тому бойовики «ІД» захопили військовий аеродром «Аль-Табка» після боїв, які стали чи не найбільшою і найкривавішою поразкою сил режиму Асада від початку повстання три роки тому.
Досі «ІД» поєднувала стратегічну витримку, здатність планувати непрості операції одночасно в Сирії та Іраку й гібридну війну, що складається із прийомів тероризму та повстанської боротьби й традиційних методів ведення бойових дій, а також спроможність керувати цими процесами. Серед розроблених нею тактичних прийомів – ослаблення цілей супротивника артилерійським вогнем або створення «дірки» в обороні при допомозі смертників-шахідів із наступною масовою атакою на бронемашинах Hummvee, обладнаних зенітними гарматами, які наступають, здається, звідусіль водночас. Її агресивність, швидкість, вогнева міць і готовність зазнавати втрат у поєднанні з добре відомою жорстокістю до будь-яких полонених, наганяє жах на неприятеля і змушує його втікати з поля бою.
«Аль-Каїда» чаїлася в тіні й шукала способу завдати удару по Америці та Європі, яких називала «далеким ворогом». На відміну від неї «ІД» поки що зайнята (на думку розвідувальних служб) «ближнім». Це мало втішає, оскільки «Ісламська держава» загрожує дестабілізацією значної частини й так неспокійного Близького Сходу. Її успіхи можуть надихнути інших: у Нігерії бойовики «Боко харам» узяли на озброєння тактику «ІД» в захопленні й утриманні територій.
Своєю жорстокою ідеологією, відданістю «пропаганді ділом», високою організацією, цілими взводами бойовиків – громадян західних держав, ненавистю до Америки й рішучістю стати лідером світового джихадизму «ІД» обов’язково рано чи пізно поверне зброю проти «далекого ворога». Здатність цієї організації притягувати іноземців як магнітом – особливо радикалізовану мусульманську молодь із Європи – посилює страх Заходу, що деякі ветерани-бойовики захочуть повернутися додому і планувати власні теракти. Небезпека таких «самотніх вовків» стала очевидною після вбивства чотирьох осіб у травні в єврейському музеї Брюсселя. У французькому громадянині алжирського походження Мегді Неммуші, якого підозрюють у тероризмі, колишні французи-заручники впізнали одного зі своїх наглядачів у Сирії.
Читайте також: Підмога Франції
Мало хто з аналітиків вважає, що обезголовлення журналістів зі США, які змусили Обаму оголосити про свою стратегію, насправді були спробою виманити Захід назад до регіону. Це могло стати відплатою за перші авіанальоти американців і засторогою, щоб їх не продовжували. Або просто «декларацією безкарності», на думку Джессіки Льюїс, колишньої розвідниці з Америки в Іраку, яка працює в Інституті досліджень війни у Вашингтоні.
Члени «ІД», які з’являються в соціальних медіа, сприймають перспективу активізації Сполучених Штатів зі змішаним почуттям захвату і страху. Попри всі свої успіхи, ця організація також має багато слабких місць. Альянс радикальних джихадистів і колишніх баасистів може не витримати тиску й дати тріщину. А ще в «ІД» параноїдально бояться спротиву місцевого населення, що частково пояснює жорстоке витіснення меншин та поміркованих сунітів із захоплених територій. Якщо вона хоче створити якусь «державу», їй доведеться тепер обороняти територію протяжністю близько 740 км від Багдада до Алеппо. А коли сили «ІД» наступають, їм треба їхати відкритими дорогами переважно через рівнину, де важко сховатися від нападу з повітря.
Ті кілька ударів із неба, яких уже завдала Америка (наразі близько 150), дещо порятували єзидську меншину, дали змогу гірше озброєним силам курдської самооборони пешмерга відбити наступ «ІД» поблизу Кіркука й разом з іракськими силами зберегти контроль держави над греблями в Мосулі й Хадіті. За підтримки американців іракські війська та шиїтське ополчення зняли облогу міста Амерлі, де живуть туркмени-шиїти. Масивніша повітряна кампанія могла б знищити велику частину бронетехніки та важкого озброєння, які забезпечили мобільність і вогневу міць «ІД» під час захоплення іракських територій.
Наземна підтримка
ВПС можуть стримати «Ісламську державу», та лише сухопутними операціями реально вигнати бойовиків із захоплених ними сунітських міст і не дозволити їм повернутися. Але чиїми силами це зробити? Бійці-пешмерга відомі своєю безстрашністю, однак без підтримки американців із повітря не втримали б своєї регіональної столиці, міста Ербіль. Західні країни нині поспіхом озброюють курдів, але ті навряд чи виходитимуть далеко за межі свого напівнезалежного анклаву. Шиїтське ополчення не надто відрізняється від бойовиків «ІД». Навіть радикальний проповідник цієї конфесії Муктада аль-Садр мусив нещодавно відмежуватися від жахіть, які чинять нібито лояльні до нього бойовики-одновірці; було повідомлено, що вони вбили та обезголовили кількох сунітів і спалили житлові будинки під час боїв за Амерлі.
Щоб покінчити з «ІД», потрібно насамперед домогтися співпраці ображених племен іракських сунітів, для яких це угруповання якщо не захисник, то принаймні зручний союзник проти уряду прем’єра-шиїта й безлічі шиїтських ополченців. Під тиском як Америки, так і Ірану конфліктного й дискредитованого Малікі замінили на Гайдера аль-Абаді, який минулого тижня заручився підтримкою парламенту для створення нового уряду. Але щоб розвіяти підозри сунітів, самих лише нових облич буде недостатньо. Зрештою, Малікі таки призначав міністрів-сунітів; тим часом Абаді – родом із партії «Дава» (Малікі її очолює). «Ми й далі воюватимемо пліч-о-пліч з «ІД», бо втратили так багато бійців під час правління Малікі», – каже бойовик на ім’я Тагсейн із міста Карма в іракській провінції Анбар.
Повторити «Сахву» буде непросто. По-перше, в регіоні немає великої американської присутності (окрім певної кількості бійців військ особливого призначення), яка могла б захистити від убивць незалежно суніти вони чи шиїти. Та й у будь-якому випадку Абаді розмірковує про іншу модель: із силовими формуваннями в кожній провінції, фінансованими державою. Чи будуть такі сили бодай трохи ефективніші за безталанну іракську армію, невідомо. Науковий співробітник Інституту Брукінґса (США) Майкл О’Генлон стверджує, що приблизно на рік за кожним іракським батальйоном слід закріпити американські «допоміжні команди сил безпеки» чисельністю по 10–20 осіб. Кілька тисяч солдатів сил особливого призначення, які працюватимуть разом із іракцями, можуть виявитись потрібні для проведення достатньо ефективних ліквідаційних рейдів, щоб усунути найбільш затятих бойовиків «ІД» з поля бою.
Що робити з Асадом
Воювати з повстанцями незмірно важче, якщо вони мають безпечну гавань. Будь-яка стратегія проти «ІД» повинна рано чи пізно забезпечити зменшення опорних баз угруповання у Східній Сирії. Але тут – найслабше місце у плані Обами. В Іраку він позначив обриси контрповстанської кампанії, де місцеві сухопутні сили працюватимуть у зв’язці з американськими ВПС. Щодо Сирії, то тут він говорить переважно про антитерористичну операцію, яка передбачає авіаудари на зразок тих, яких Америка завдає в Ємені та Сомалі по відомих мішенях: згадаймо операції зі знищення ватажка сомалійського руху «Шабаб» на початку цього місяця.
До певної міри така двовекторна політика відповідає реаліям. В Іраку є який-не-який уряд, що, попри всі свої недоліки, здатен попросити допомоги ззовні і який можна схилити до реформ. Тим часом сирійський режим Асада викликає не більше симпатій, ніж «ІД», й фактично погодився на експансію останньої. Крім того, Америка знає, що будь-яке рішення ООН на користь військового втручання в Сирії може заблокувати Росія, яка це вже робила раніше.
Проте рішучість Обами зміцнити сирійську опозицію, що не належить до «ІД», нечітка й дуже запізніла. На початку цього року дещо більш помірковані повстанці-суніти витіснили «Ісламську державу» з північно-західних провінцій Ідліб та Алеппо, але потім відступили й нині сидять, затиснуті між нею та проасадівськими силами. Обама навіть не натякнув, як він збирається домагатися «політичного виходу» із громадянської війни в Сирії, що зігнала з місця майже половину її 23-мільйонного населення і, за деякими даними, забрала принаймні 110 тис. людських життів (див. «Політичний вінегрет»).
Декому співпраця з Дамаском може здатися меншим злом, якщо вона принаймні убезпечить літаки коаліції від сирійських ракет. Але протиповітряну оборону Сирії годі назвати нездоланною перешкодою для західної авіації. Крім того, війська цієї держави дуже розсіяні, втомлені й деморалізовані. Асад, який належить до езотеричного відгалуження шиїтизму – секти алавітів, дуже розраховує на бойовиків-шиїтів, що прибули з Іраку й Лівану. Пряма чи непряма допомога диктаторові загрожує скомпрометувати Америку: її сприймали б відтак поплічника Ірану та шиїтів.
Усі ці труднощі свідчать про необхідність широкої підтримки: що більше союзників залучать США, особливо арабів і сунітів, то легітимнішою в очах останніх і решти світу бачитиметься війна проти «ІД». На щастя, Саудівська Аравія бажає допомогти підготовкою і забезпеченням сирійських бойовиків. Інші ще не сказали, якого сприяння можна очікувати від них.
Особливо важкою є дипломатична гра. Америка втрачає гегемонію на Близькому Сході; там різко загострилися протиріччя й посилилася нестабільність. На додачу до неврегульованих арабо-ізраїльського й турецько-курдського конфліктів ще більше поглибився розкол між сунітами й шиїтами через закулісну боротьбу між головними державами – захисниками цих двох віросповідань: Іраном і Саудівською Аравією.
В інших частинах регіону потрясіння Арабської весни змусили вцілілі режими (або відроджені – на кшталт єгипетського уряду військових) із набагато більшою недовірою поставитися до своїх традиційних західних союзників. Консервативні арабські правителі підозрюють Америку в змові задля підриву їхньої влади та недалекоглядному прагненні домовитися з Іраном щодо його ядерної програми й таким чином позбутися всіх нещасть у регіоні. Крім того, Туреччина й Катар, які підтримали єгипетських «Братів мусульман», вже не викликають довіри як партнери в інших арабських держав.
Довга війна
З огляду на комплекс військових і політичних проблем у цьому конфлікті Обама діє правильно, не визначаючи для місії конкретних часових меж (що він надто часто робив у минулому). Тим часом фортуна вже, схоже, відвертається від бойовиків. У Іраку «ІД» частково вичерпала свої сюрпризи та людські ресурси з лояльної етнічної бази. І якщо вона залишиться без магічної енергії інерції, то ризикує зникнути майже так само швидко, як з’явилась, принаймні існує така теоретична можливість.
І все-таки, щойно «Ісламська держава» спіткнеться (а то й раніше), усі ситуативні партнери, які нині об’єдналися проти цього угруповання, майже напевне почнуть сваритися між собою. Щоб завадити їм це зробити або принаймні зменшити шкоду від неминучих конфліктів, знадобиться підхід, який сягає за межі нинішнього протистояння. Може, Обамі й пощастить розгромити «ІД». Але джихадисти – це тільки огидний аспект масштабнішої проблеми, з якою йому не дуже хочеться мати справу. Полягає вона в тому, як створити достатньо привабливе майбутнє для Іраку та Сирії, щоб забезпечити згоду більшості громадян: сунітів, шиїтів, курдів та всіх решти.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com