Удар у живіт. Болючий, із «відтяжкою», із провертанням кулака десь під ребрами, потім – над пупом… Розплющую очі. Прокидаюся. Болить серце. Не хочу нічого бачити. Нехай ліпше буде ніч: мовчання, тиша і сни… Мені не потрібно нового дня. Я неспроможна його прожити.
Сімсот тисяч ударів у живіт. Півтора мільйона. П’ять мільйонів… Хто їх рахує? Хто вони взагалі такі, оті люди, що не мають більше сили існувати? Хіба треба їх жаліти? Зважати на них… Ні. Вони з Донбасу. І саме тим завинили.
Відгородимо, замінуємо, проклянемо й забудемо. А «притомних» та «патріотичних» вивеземо. На щастя, їх небагато. А потім – уперед, уперед. До реформ. До світлого завтра. Небесна сотня – наша плата за гідність. Крим – за євроінтеграцію. Донбас – за приборкання російських апетитів.
Жаль, але не жаль. Заради майбутнього, яке ніяк не настає, не шкода нічого.
Тим більше вони самі винні…
Frequently asked questions
Не хочу починати новий день, бо не маю вже шкіри, легенів, ніг. Не можу дихати, ходити, слухати. І розмовляти, здається, теж.
Однак мушу. Зобов’язана говорити, бо мої друзі і я є стороною конфлікту. Але доки ми не купимо у військторзі АК й танки, не станемо вбивцями, нас не помітять і не посадовлять за стіл переговорів. Отже, маємо заплямувати руки кров’ю? Чи є ще шанс у слів?
Читайте також: Біль запілля
Спробуймо ще раз у форматі frequently asked questions:
«Розуміємо, що серед вас є якісь там патріоти, але чого ви самі не відбили ту злощасну ОДА?»
А ви узялися б це робити? Скажімо, якби Кабмін, де засідав товариш Азаров, захопили люди, що кричали б: «Геть олігархів та крадіїв!»? Ви пішли б рятувати Миколу Яновича? Чи МВС, у якому забарикадувався б Захарченко? ГПУ з начинкою із Пшонки? Хто з нормальних людей побіг би на допомогу тим, кого справедливо було названо крадіями?
Чи згодні ми, що жити так, як жили люди копанок, не можна (хоча тепер їхнє існування ще довго залишатиметься таким самим)? Що їхнє право на соціальний протест було беззаперечним? Інша річ, що цей процес був підступно каналізований проти України…
Але хто у тверезому розумі й при пам’яті поспішив би на поміч Азарову, Захарченку чи Пшонці? Є такі?
«Чому ви не взяли в руки зброю, не захистили міста, як кияни на Майдані? Ми ж змогли!»
Особливо пишно проростає Ложь там, де є не вся правда. Кияни, кажете? Тільки вони й більше ніхто? Троє загиблих на Майдані були з Донбасу. Знаємо про це? Пам’ятаємо? А інших, хто їхав до столиці? З різних міст і сіл держави… Забули?
Україна захистила Київ. Україна. Не кияни. Тож не треба…
Читайте також: "Спецзона" України. Що ми втрачаємо на Донбасі
Про Одесу й Запоріжжя – так само. Бо весь березень міліція Донбасу продавала чи наділяла задарма зброю «мірним протєстующім». Прокуратура в регіоні, помітна частина СБУ – всі ці люди чекали на російські зарплати й погони. Чималий такий загін із 17 тис. осіб. Винятки були. Їх убивали й катували першими. А решту ніхто не звільнив із посад донині. Вони залишаються передовим батальйоном вторгнення РФ. Тому «велкам ту» Новоазовськ, Тельманове, Старобешеве. Далі – скрізь.
Скрізь, де до сьогодні збереглися ті самі міліціонери та прокурори, завтра з’явиться будь-яка «НР». Хоч Харківська, а хоч Запорізька. Чекайте. Топаза звільнили за клопотанням прокуратури. Вони вже йдуть до вас. Бо «реформи», за які беруться політики, будуть такі самі успішні, як люстрація, котрою вони переймалися півроку тому…
«Ну гаразд. Але ж більшість із вас проголосувала на референдумі 11 травня?»
Убивчий аргумент. Ага. А звідки знаєте, що більшість? Вам повідомила таке «ЦВК ДНР», підрахувавши бюлетені за дві години, «нє отходя от каси»?
Ні? Вам показали на телебаченні? Вітаю вас, «люди телевежі». І що ж ви там розгледіли? Божевільні черги? Ніде правди діти: було таке. Але якщо замість тисячі дільниць відкрити сотню, то вони вишикуються. Штучні, красиві. Принаймні зранку. Черги для пенсіонерів, полум’яних активістів і тих, хто з похмілля.
О 12-й черг уже не було. О 15-й дільниці переважно стояли пусті. Увечері, о 18-й, їх просто зачинили.
Знаєте, ми телефонували журналістам, пропонуючи їм проїхатися містами ще і ще. У відповідь: «А навіщо? Ми сюжети вже відзняли…»
Вони не сюжети відзняли, а затаврували наші міста й села. Донбас апріорі винний і дурний. Не вартий ані часу, ані сил, ані стратегії боротьби.
Усі побачили: регіон проголосував за казна-що.
Читайте також: Колючий дріт як реальність
Намагаючись вийти із зони темряви, ми провели опитування. За що, власне, ставили галочки на бюлетенях ті, що прийшли зранку? Цікавенні були відповіді. Більш ніж половина віддали голоси за те, щоб «Київ нас почув і дізнався, що ми – проти». Проти чого, незрозуміло. Такий собі крик дитини про допомогу… Приблизно третина вважала, ніби наступного понеділка прокинеться в РФ. Решта – свідомо чи ні – підтримала незалежність «ДНР».
Отакої… Чи прилаштували ми оті матеріали до центральних каналів або ж газет? Ні. Чому? Бо нікого вони не цікавили. Таврування Донбасу тривало.
Нині думаю, що власне це й було стратегією. Коли судити за результатами.
«А де ви усі зараз? Змирилися? Співпрацюєте з агресором? Присягнули «ДНР»/«ЛНР»?»
О! Це моє улюблене запитання. Де ми? Лежимо мертві й невпізнані під Іловайськом. Студенти, лікарі, бізнесмени… Ті, що пішли визволяти Донбас. Весь. Включно з Донецьком та Луганськом. Не дійшли. Загинули в підлому котлі. І ніхто не може поховати полеглих із почестями. Ба навіть назвати прізвища. Адже тут їхні батьки. Родини, діти, друзі… Вони оплакують своїх героїв фактично без сліз. Потай.
Хочете собі такого досвіду?
Є ще й інші відповіді на запитання, де ми зараз, чому мовчимо… Бо хтось – у підвалах місцевого НКВД, хтось – серед волонтерів, годує безпомічних, хтось свідомо партизанить, хтось намагається вести переговори з «міністрами», щоб дістатися до зруйнованих об’єктів (труб чи теплотрас), хтось відбиває атаки на університет, хтось лікує поранених заручників…
А назвімо їхні прізвища. Це буде яскраво, позитивно, красиво і слугуватиме патріотичному піднесенню. Ось тільки потім усіх цих людей закатують. І не виміняє їх ніхто. Адже вони не військові. «У списках не значаться». І не значитимуться.
Іще ми зараз є серед біженців. Тут – різні особистості з різною мірою втрат. Кремезний чоловік, якого викупили з НКВД-гестапо, вже другий місяць мовчить. Якщо хтось плескає в долоні, він падає на підлогу й затуляє голову руками. Його забрали, бо знайшли у квартирі український прапор… У мене сотні таких історій. Насправді їх більше. Втрачений дім – найнижчий щабель горя…
Серед «поверненців» нас також багато. Старі хворіють. Недугами приманюють дітей. Ті їдуть зі своїми синами й доньками. Так, заручники. Так, «живий щит». Але гроші й милосердя чужих швидко закінчуються. А для держави нас немає. Дякувати Богові, є волонтери.
Чимало людей, які повертаються, розуміють, що вони просто сильніші за тих, хто цього не робить. Адже знають, що в таборах біженців займають місце інших – тих, кому воно потрібніше. Для декотрих «репатріантів» не є порожнім звуком клятва Гіппократа. Інші їдуть рятувати школу чи університет. У малого бізнесу – свій гачок: обладнання, кредити, податки… Це зрозуміло? Чи «лугандонцям» відмовлено в наявності «всєго чєловєчєского»?
Тоталітарні практики
Кров і плоть нашого суспільства – це не тільки гідність та демократія. Погане минуле теж тримає нас міцно.
Перш ніж створювати гетто, Гітлер системно пояснював спільнотам, що в їхніх бідах винні євреї. І якщо виселити тих за інженерні споруди, то буде всім щастя. Є сенс нагадувати, як жителі України в роки Другої світової здавали своїх сусідів? Як за руку приводили єврейських дітей, жінок? Як грабували потім їхнє майно та бились за квартири? Як писали листи до нацистських комендатур?
Ми воліємо пам’ятати про те, як рятували. Хочемо проростати деревами в саду «Яд-Вашем». Про пекло для інших, котре створювали, пам’ятати не кортить. Країна невивчених уроків? Країна, заражена радянською системою, котра перед тим, як узятися за цілі народи чи соціальні верстви, теж цілеспрямовано доводила, що вони зрадники й несповна люди, а кров їхня піде на добриво для реформ… Чи для революції. Яка різниця?
І от воно – знову. Гетто. Добриво. Вони самі винні, бо такими вродились. Їхній президент – Ірод, отож мають відповісти. Геть з України!
Я ловлю те «геть!» своїми відкритими обіймами. Відчуваю потужний удар. Затуляю лице руками. Хочу щезнути. Не бути. Не чути. Не прокидатись.
Нехай буде ніч. Довга-довга. І більше нічого. Бо ми не маємо права існувати, а отже, не існуємо.
Ми зраджена й ніким не визнана сторона конфлікту.
…Роздумуючи над купівлею танків, міркуємо, куди слід ними дістатися. До Києва, Страсбурга, Брюсселя, Москви?
Скільком ми повинні вкоротити віку, щоб дістати дозвіл на голос та думку?
Хто має стати нашими жертвами? Деенерівці? Еленерівці? Мешканці Банкової? Грушевського? Журналісти центральних каналів? Звичайні «мирні»? Може, варто вбити самих себе? Але ж хто почує мертвих?
Немає відповіді. Тільки – щоранку – удар у живіт.
Моя подруга каже: «Ті, хто думає, що з ними вчинять інакше, глибоко помиляються. Просто ми були перші, кого зраджено. Завтра зрадять інших. Може, віддадуть їхнє місто в пекло, може, призначать прокурором ґвалтівника, а головою ОДА – маніяка, може, зіллють у ще якийсь новомодний гібридний спосіб… На цьому шляху ще ніхто не зупинявся…»