Процедура була до болю знайома. Нескінченні телефонні дзвінки, дипломатичні домовленості – і, зрештою, на саміті 28 лідерів Європейського Союзу 30 серпня в Брюсселі представлено результати: прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск здобув посаду голови Європейської Ради, а міністр закордонних справ Італії Федеріка Моґеріні стала верховним представником ЄС із закордонних справ.
Симпатики інколи називають рутинний процес розподілу найвищих посад у ЄС «делікатним танцем». Але це незграбне тупцяння більше нагадує піруети бегемотів із мультфільму Волта Діснея «Фантазія». Створені в межах Лісабонської угоди 2009 року, ці посади-близнюки мали зробити більш скоординованим процес ухвалення рішень у Європі, зокрема в її зовнішній політиці, та забезпечити Євросоюзові чіткий голос на міжнародній арені. Утім, відколи існують ці два крісла, в дебатах, що виникали довкола кандидатур на будь-яке з них, рідко враховували події за межами Брюсселя. І водночас питання реальних заслуг перекривалося розставлянням політично бажаних галочок.
Отож-бо цього літа дискусія відбувалася за таких умов: принаймні одну з посад мала обійняти жінка, а Партія європейських соціалістів заявила претензії на зовнішньополітичне відомство. На хвилі свого успіху під час травневих виборів до Європарламенту італійський прем’єр-лівоцентрист Маттео Ренці щосили намагався просунути свого міністра (Моґеріні), а його європейські колеги, маючи приціл на інші посади чи інтереси, не перешкоджали йому. Це проторувало шлях до нинішнього призначення Туска. Як правоцентрист і лідер країни, що обрала досить войовничу позицію стосовно Росії, він (на загальну думку) став би противагою небезпечній прокремлівській орієнтації, в якій підозрюють пані Федеріку (адже в липні та здійснила нерозважливий візит до Москви). У будь-якому разі давно вже настав час дати серйозний пост у Євросоюзі «східняку».
Читайте також: Саміт НАТО: оборонна стурбованість
Як складеться співпраця в цього дуету? Моґеріні вже багато років займається зовнішньою політикою, але на своїй останній посаді пропрацювала заледве шість місяців. Її призначення з подачі лідерів європейських держав опосередковано показало, як ревно вони збираються стерегти свої зовнішньополітичні прерогативи. І все-таки вона має змогу проявити себе: взятися за другорядні питання, які не розколюють ЄС (на кшталт балканського), навести лад у безконтрольній дипломатичній службі Євросоюзу й, можливо, переосмислити його довготермінові стратегії стосовно східних та південних сусідів.
Призначення Туска розшифрувати важче. Як голова форуму глав держав ЄС, він повинен стати містком, що сполучає країни. Хоча, на відміну від свого попередника Германа ван Ромпея, і не належить до тих, хто шукає консенсус: Туск із боєм прорвався на польський політичний Олімп, розмітаючи на шляху суперників. Тож, пожертвувавши місцем лідера великої європейської держави, він навряд чи вдовольниться заштатною адміністративною роллю. Можливо, намагатиметься здобути більше впливу на зовнішню політику, ніж мав попередник, для чого йому доведеться розвинути ефективну співпрацю з Моґеріні. Певно, недарма він вагався перед тим, як прийняти європейську пропозицію.
Читайте також: Стриманість і обережність
Складна полька на два (чи три) боки
Людям зі сторони (як-от авторові цієї колонки), які недавно прибули до Брюсселя, провівши довший час в Америці, нелегко збагнути логіку інституційної машинерії ЄС. Успіх скептиків, «противсіхів» і невдоволених на травневих виборах до Європарламенту яскраво засвідчив роздратування виборців континенту, і все-таки через кілька тижнів європейські лідери обрали Жана-Клода Юнкера, представника найстарішої школи, керувати Європейською комісією – виконавчою гілкою влади в ЄС. Наприкінці серпня, якраз коли Росія показала масштаб своїх посягань на Сході України, вони зробили Моґеріні шефом європейської дипломатії.
Пояснення цих загадок – економічні проблеми всередині ЄС та російська загроза ззовні. Хоч як це дивно, такі труднощі зменшують запит на сильне керівництво у Брюсселі. Криза євро та викликані нею спустошення державних скарбниць ослабили європейські інститути й посилили окремі країни-члени, скажімо, Німеччину. Відповідь Європи на кризу в Україні в тому вигляді, в якому вона надійшла, була сформульована главами держав, а не призначенцями із Брюсселя. У гібридній організації на кшталт Євросоюзу здобутків досягають компромісом і всі насамкінець повинні отримати призи. А це знову балет у виконанні бегемотів.
Читайте також: Щасливі кредитори
Але попереду справді делікатні проблеми. По-перше, з такими труднощами здобута єдність ЄС проти Росії може дати тріщину, бо катастрофа малайзійського Boeing забудеться; дебати із приводу санкцій, що мали місце після розподілу посад на серпневому саміті ЄС, виявилися неочікувано запеклими. По-друге, британський прем’єр-міністр Девід Кемерон пообіцяв перегляд умов членства своєї країни й наступний референдум про (не)вихід; нові лідери Євросоюзу повинні знайти спосіб задовольнити його скарги так, щоб не настроїти інших урядів проти. Виступаючи після саміту, і ван Ромпей, і Туск наголосили на важливості досягнення домовленості з Британією.
Питання в тому, як оживити європейську економіку, і воно потребує найскладнішої хореографії. Контури угоди вже вимальовуються. В обмін на реформи із пріоритетом пропозиції у Франції та Італії Німеччина може погодитися на більш експансійну монетарну політику в інших країнах. У відкритому політичному просторі зарадити міг би Європейський центральний банк, не виключено, кількісним пом’якшенням, якби вдалося вмовити Берлін.
Але довіра підірвана, часу обмаль, а політична воля гальмує. Нещодавня перетасовка французького уряду надала йому реформаторського відтінку, але президент Франсуа Олланд залишається непопулярним. Італійці підтримують Ренці, але йому важко зробити так, щоб гарні слова не розходилися зі справами; розрекламована прес-конференція (про наступну тисячу днів діяльності правлячого кабінету й запуск його сайта, яка відбулася 1 вересня в Римі. – Ред.) закінчилася фактично лишень стартом шикарного веб-порталу. Тож танці триватимуть, тільки не всі, схоже, рухаються в такт.