Донбас щоразу глибше занурюється у вир середньовічної дикості, дивуючи світ новими жахіттями. Знущання з військовополонених, у яких жбурляв каміння озвірілий натовп, викрадення людей і тортури просто на вулицях, показове побиття перед камерами жінки, прив’язаної до стовпа. Ще недавно повірити в те, що все це коїться не в Іраку, а в Донецьку, було б просто неможливо. А зараз це реальність, яку бачить увесь білий світ… І всі ми, хто родом звідти, проти власного бажання відчуваємо співпричетність до ганебних подій.
Два роки тому, коли начищений, парадний Донецьк приймав Євро-2012 і намагався в усьому бути схожим на Європу, здавалося, що це і є донецький прорив. Ми опинилися в центрі уваги світу, і не з нагоди чергового катаклізму, а завдяки престижному турніру. Охайні вулиці, новий аеропорт, троянди, висаджені всюди. З радянської шкаралупи сірих «хрущоб» та промзон вилуплювалося нове сучасне місто, за яке нарешті було не соромно. У Донецьк вклали мільярди гривень, але всі вони виявилися викинуті на вітер. Відреставрований, нафарбований мегаполіс став лише новою театральною декорацією до старого спектаклю. Міняти потрібно було не вулиці, а свідомість донеччан, але в цьому ніхто з ремонтників якраз і не був зацікавлений. Серед дорогих п’ятизіркових готелів, хмарочосів та бутиків блукали вулицями все ті ж таки бідні й озлоблені на весь світ городяни.
Зараз уже не важливо, які турніри приймав Донецьк у минулому. Євро-2012 здається чимось далеким. Тепер місто дивує світ не спортивними успіхами, а фотознімками вуличного насильства. Цивілізований європейський імідж випарувався за кілька місяців і тепер навряд чи повернеться в найближчі десятиліття. 1994-го весь світ бачив, як річкою в Руанді пливли відрубані кінцівки, і, хоча відтоді минуло вже 20 років, назва цієї африканської країни досі асоціюється виключно із кривавим геноцидом. Фотографії звірств, що їх чинять на вулицях Донецька проросійські бойовики, теж назавжди стануть частиною історії міста й ляжуть на нього незмивною ганьбою. Та й сам Донбас зусиллями його жителів тепер міцно й надійно закріпився в статусі гарячої точки Європи, небажаного, згубного місця.
Чи могло бути інакше? У 2012 році здавалося, що так. Ми всі бачили нове, відремонтоване місто, клумби із квітами. Вірили меру, який любив повторювати свою коронну фразу: «Донецьк – місто без околиць». Але вся ця бутафорська помпезність сусідила з найглибшими проблемами регіону. За межами доглянутого даунтауна починалися великі сірі території, селища без доріг, без води, без опалення. Депресивні скупчення бараків, містечка без майбутнього. Той самий Донбас, який усупереч відомому твердженню завжди стояв на колінах.
Читайте також: Батальон «Азов»: Реальну небезпеку становить п’ята колона
Мешканцям шахтарських селищ належало мовчати й працювати за кожної влади. Навіть упродовж років демократії та свободи тут так і не виникло громадянське суспільство. Не з’явилися справжні профспілки, сильні громадські організації, партії, що по-справжньому захищають інтереси громадян. Радянський Союз, який влаштовував усіх, попросту мімікрував, щоб зберегтися. КПРС перетворилася на Партію регіонів із додатком у вигляді КПУ для найагресивніших апологетів тоталітарного ладу. Але там, де немає свободи, як відомо, не буває і матеріального благополуччя. Замість грошей жителям Донбасу довелося задовольнятись ідеологіями незаможних. І цього добра їм давали з надлишком.
Огидний сплеск первісної жорстокості показав, що насправді ховалося за фасадами буржуазної вулиці Артема, які тільки й спостерігали гості Донецька. Світ побачив чорну порожнечу в душах. І, дивлячись на фотографії побитих, понівечених людей, які потрапили в руки бойовиків «ДНР», багато хто переймається питанням: як тепер із цим жити? Чи зможемо ми пробачити ту огидну вакханалію? Чи зможуть хоч колись жителі Донбасу подолати свої образи на весь світ і взятися нарешті до конструктивної праці?
Читайте також: Допомога армії: шкарпетки від дітей, бусолі від генералів та хрестики зі смітників
Найпростіше сказати «ні» й відмовитися шукати компроміси. Але що це означатиме для України? Хоч би яким був Донбас, там живуть мільйони наших співгромадян. І навіть якщо погодитися з тим, що дві третини їх ворожі до інших регіонів, залишається ще одна третина. Два мільйони людей, яких ми не маємо права кидати. Америка не кидає своїх громадян у жодній точці земної кулі, Росія готова вводити війська навіть туди, де живе кілька тисяч людей із російськими паспортами, а ми кинемо свою міжнародно визнану територію і віддамо мільйони мирних громадян на розтерзання терористам, які ладні їх катувати і вбивати?
Ні, ми не можемо цього зробити. Як не маємо права віддавати нашу землю окупантам і колабораціоністам, виступаючим на їхньому боці. Не маємо права зраджувати пам’ять наших патріотів, які загинули за цю землю.
Замість цього варто було б подумати, як насправді інтегрувати Донбас в український проект. Адже слід визнати, що доcі ніякої програми десовєтизації східних регіонів не існувало. Київ мирився з існуванням на Сході радянського гетто й жодним чином не намагався зруйнувати його, сподіваючись, що розсмокчеться якось саме собою.
Які наслідки має така страусяча позиція, ми всі чудово бачимо. Адже послідовна робота з Донбасом могла б позбавити країну нинішнього кошмару і врятувати тисячі життів. Була б українська влада мудрою та патріотичною, сьогодні цей регіон не поставав би в очах усього світу збіговищем кровожерливих дикунів, а готувався б до Євробаскету-2015.
Читайте також: Вистраждана свобода
Донбас потребує гуманітарної допомоги, але не продуктами, а знаннями. Потребує нових навчальних програм, нових ЗМІ, нових спікерів, які нарешті пояснять, навіщо регіону Євросоюз. Цей край потребує економічних реформ. Йому не вистачає свіжого повітря. Багатьом місцевим жителям варто просто дати змогу вирватися із задушливого інформаційного гетто, заповненого істеричною пропагандою ненависті й нетерпимості. Як показує досвід тих, кому вже вдалося таке зробити, у більшості випадків це допомагає. Київ зцілив багатьох колишніх жителів Горлівки та Луганська, допоміг їм викинути з голови віруси радянського мракобісся.
Замість того щоб виділяти мільярди на підтримку безперспективних виробництв, варто було б краще витратити їх на освіту донецької та луганської молоді. Наприклад, спонсорувати щороку навчання кількох тисяч студентів у вишах Східної Європи. Якби в нас діяла така програма від 1991 року, на Донбасі були б уже десятки тисяч жителів із європейською освітою. Такі, звичайно, не стали б прив’язувати жінок до стовпів і жбурляти камінням у військовополонених. Але (дякувати нашій байдужості) поки що це, на жаль, тільки мрії.