Навіть у часи фінансової скрути кожна поїздка американського міністра оборони за кордон вражає. Глава Пентагону літає на борту повітряного командного пункту, який будували для керування в умовах ядерної війни, з десятками помічників і часто у супроводі літаків-заправників. Поважний вік повітряного судна додає йому ореолу державної величності. Громіздке обладнання і декор часів холодної війни роблять його схожим на декорації з фільму про доктора Стренджлава, втиснуті в Боїнг-747.
Америка втомилася від воєн, і Пентагон розуміє, що потребує нової місії. Тож не дивно, що провідними темами останньої закордонної поїздки Чака Гейґела, колишнього сенатора-республіканця, який з 2013 року обіймає посаду міністра оборони в уряді Барака Обами, стали торгівля і дипломатія. Очікуваною кульмінацією мала бути зупинка в Індії заради обміну люб’язностями із новообраним урядом Нарендри Моді (індуського націоналіста, що не демонструє великої любові до США). Мова йшла б про такі спільні проблеми, як підйом Китаю і стабільність у Афганістані після виводу американських військ у 2016 році. Американські чиновники також сподівалися продати Індії трохи зброї. Після довгих років запеклих боїв у Афганістані і Іраку команда Обами прагне тісніших стосунків з Азією та іншими динамічними регіонами, щоб говорити про щось інше, крім війни. Однак міжнародну політику формує не лише Америка, а й решта світу.
5 серпня, за лічені хвилини після злету авіасудна з бази ВПС «Ендрюс», помічники повідомили Гейґелові сумні подробиці вбивства афганським солдатом американського генерал-майора. Наступного дня у Німеччині, після зустрічі з командуванням американських сил у Європі, міністр оборони відповідав, чи вплине це вбивство на плани Америки щодо виводу свого контингенту з Афганістану («Ні, не вплине», – заявив той), і чи не тривожить його стягування російських військ до кордону з Україною («Так, звісно», – сказав Гейґел). Невдовзі після посадки в Делі 7 серпня з’явилася новина про те, що Америка ось-ось завдасть повітряних ударів по джихадистах з ІДІЛ в Іраку. Наступного вечора Гейґелові довелося пропустити бенкет із господарями, аби взяти участь у відео-зустрічі його колег з американським президентом з приводу кризи в Іраку. Промова перед індійськими високопосадовцями 9 серпня давала останній шанс закликати до тісніших зв’язків між двома державами. Аудиторія чемно його вислухала, а тоді закидала міністра скептичними питаннями. «Чому Америка не може активніше діяти на Близькому Сході?» – цікавилися в Гейґела. Ще одне питання викликало ступор у Вашингтоні: чи справді уряд президента Обами має сили, час і натхнення поглиблювати зв’язки з Індією?
Не дивно, що військовим у Німеччині Гейґел сказав, що робота Америки «часто невдячна». Щодо жодної іншої великої держави немає так багато очікувань. Жоден інший міністр оборони не отримує таких потоків розвідувальних даних із кожного континенту, де б він не був – на борту літака, чи в тісному колі невиспаних генералів у якомусь закордонному готелі в оточенні щільної охорони. Але після двох сухопутних воєн без явної перемоги уряд Обами чудово розуміє, що вплив Америки має свої межі. Їх відчувають й інші країни.
Гейґел – республіканець школи Коліна Пауелла, що вірить у неперевершену військову потугу Америки («Чесна боротьба мене не цікавить»), але непохитний у тому, що силу слід застосовувати лише тоді, коли є чітка мета і реальна стратегія виведення контингенту. Війна у В’єтнамі назавжди лишила у ньому слід (на відміну від попередніх очільників Пентагону, Гейґел служив сержантом, а не офіцером). Задовго до свого призначення в уряд президента-демократа він посварився зі своєю партією через Ірак, оскільки пошкодував, що проголосував за війну 2002 року і заявив, що не можна нав’язувати жодних військових рішень для Іраку ззовні. Сьогодні він досить жорстко говорить про Афганістан – за його словами, загалом історично «некеровану» країну. Америка хоче дати афганцям більше часу і простору, щоб вони створили інститут державності. «Або їм доведеться це зробити, або цього не станеться».
Стосовно Іраку він виступає холодним реалістом. Гейґел називає джихадистів з ІДІЛ «надзвичайно великою загрозою безпеці Іраку». У суворих, визначених Обамою, межах Америка підтримуватиме іракські сили і бійців курдських «пешмерга» на півночі країни. Але він підкреслює: «Це не справа США».
Останнім часом намітився розкол між Обамою і його колишнім державним секретарем Гіларі Клінтон. Президент США і далі наголошує, що американського військового розв’язання кризи в Іраку та Сирії не існує, і запевняє громадськість, що знає, як американці втомилися від війни. Клінтон дистанціюється від непопулярного очільника держави і відповідає, що стриманість Америки може лише поглибити кризу у цих країнах. Відповідаючи на питання журналіста часопису The Atlantic Джефрі Ґольдберґа про хвалькувату заяву Обами (з неофіційної розмови з репортерами) про те, що його основною стратегічною доктриною є «не робити дурниць», вона зневажливо відказала, що це «не може бути засадою, що організовує» для великої держави.
Якщо Америка не йде до світових проблем, світові проблеми прийдуть до неї
У цій суперечці Гейґел зайняв особливу позицію. В інтерв’ю до оприлюднення критичних зауваг Клінтон, він не сумнівається у сповідуваній Обамою доречності обережності у застосуванні військової сили. Гейґел розуміє, наскільки війни втомили американців. Але це його й непокоїть. Гейґел боїться не так ізоляціонізму зовнішнього, як внутрішнього, зокрема, спокуси думати, що США можуть замкнутися у собі і залишатися при цьому у безпеці. Він цитує промову Франкліна Рузвельта 1945 року, у якій президент перед смертю підсумував урок світової війни: добробут Америки «залежить від добробуту інших, далеких країн». Виступаючи на початку цього року в Чикаго, Гейґел висунув власне формулювання цього постулату, закликавши США дивитися на світове лідерство як на перевагу, а не тягар, і заявив: «Ми не втручаємося у справи світу тому, що ми велика держава. Ми є радше великою державою тому, що втручаємося у справи світу».
Тепер же Гейґел, мабуть, міркує над такою головоломкою: від часу заснування Америка прагнула не втягуватися у зовнішні справи, але водночас як ніхто інший була впевнена, що зможе вирішити найбільші проблеми. Це вдалий баланс. Неспокійний світ дуже потребує США та їхнього нагляду.