Скільки російських солдатів та агентів ГРУ діють сьогодні в Україні? Непередбачуваність тактики – найстрашніша зброя Кремля. Від початку революції на Майдані вона виснажила нерви українців і всіх тих у світі, хто зрозумів, що в Україні вирішується майбутнє Європи. Кожен засинає щовечора, запитуючи себе, що він завтра прочитає в інтернеті. Філософ Костянтин Сігов слушно стверджує, що слід боронитися від цієї тиранії безпосередності, жити й думати про відбудову країни та Донбасу в тривалій перспективі (цей заклик адресовано не тільки українцям, а і їхнім закордонним друзям). Але російська непередбачуваність не тільки тактична зброя в «нестандартній війні» проти сусіда, а ще й свідчення глибокої слабкості, яка підточує РФ після 1991 року.
Найбільша за площею країна земної кулі не знає, яка вона і якою хоче бути. Путін, безперечно, має обмежений розум і плутає реальний світ із його картиною, яку створюють рапорти таємних служб, але спромігся по-своєму сформулювати екзистенційну проблему Росії і дати надію, що він вирішить її, поєднавши у своїй особі російський націоналізм (водночас і слов’янофільського штибу, і сталінського) та євразійський імперіалізм, тужливі нарікання жертви («ми живемо погано, і ніхто нас не любить») та імперську агресивність («наші ракети на 10 років випереджають американські»).
Читайте також: Антиукраїнський легіон
Цей ідеологічний коктейль поєднує протилежності: царів і більшовиків, російське православ’я і слов’янсько-арійське неопоганство, моральний консерватизм і туманні проповіді Алєксандра Дуґіна, своєрідний новочасний фашизм. Єдина послідовність, як і колись, за доби тоталітаризму, полягає у вибудовуванні образу ладного на все смертельного ворога: Заходу і його п’ятих колон, винних в усіх лихах. Це все скидається на пародію, але СРСР-2 – зовсім не СРСР, тобто не велика держава, а радше така, що випадає з масштабної міжнародної гри (саме це значення й має англійський термін rogue state, який недосконало перекладають як «держава-негідник»), і водночас одержима маренням стати могутньою. Сміховинні, але страхітливі претензії, як нагадує нам українська кров, пролита від лютого на цій нестандартній війні. Як Росія докотилася до такого?
Відповідь тут можна дати як просту, так і складну. Проста полягає в тому, що вона хвора внаслідок відсутності самоаналізу із приводу комунізму. Радянський режим був злочинним і 1991 року зазнав поразки, програв своєму західному суперникові не тільки політично, а й морально, його зруйнувало дисидентство, або, кажучи по-іншому, європейський ідеал цивілізації. Німеччина після 1945-го відродилась і стала нормальною країною, бо здійснила самоаналіз (накинутий, щоправда, нищівною поразкою). Відбувся передусім Нюрнберзький процес, а згодом судові розгляди вже німецького правосуддя щодо нацистських злочинців; окрім того, не припинялася робота історії та пам’яті всього суспільства. Можна сперечатися про той чи той пропущений факт, той чи той пам’ятник, шкільну програму, але Німеччина врятувала себе. Натомість Росія відразу занурилася в амнезію, а потім у реабілітацію радянського минулого, яка через нечисте сумління й безкультур’я набула гротескного характеру. Судовий процес над комунізмом не відбувся. У стані такої амнезії та неприйняття реальності ця країна залишатиметься нещасною і небезпечною, це буде не Росія, а зомбі СРСР.
1991 року демонстранти прагнули повалити статую Фєлікса Дзєржинского, засновника ЧК, чий бюст прикрашає нині кабінет Владіміра Путіна. Влада просила їх не нищити 11-тонної скульптури, бо, мовляв, її падіння може спричинити руйнації. Протестувальники погодились і терпляче чекали, поки кран підняв монумент і поставив у одному з московських парків. Нині його мають реставрувати (більш як за €500 млн) і, можливо, знову розмістять на Луб’янській площі. Реставрація – це слово надто слабке, щоб охарактеризувати утоплення РФ у радянському минулому. Часи дисидентства повернулися, російські культура, свобода й велич знайшли собі притулок у шляхетних душах нечисленних і переслідуваних письменників та митців, бо ж таки не всі стали лакеями, як Ґєрґієв (радянський і російський диригент, вихідець із осетинської родини, 2012 року зареєстрований як довірена особа на той час кандидата в президенти РФ Владіміра Путіна – Ред.), а також істориків та оборонців пам’яті, які й надалі працюють, незважаючи на перешкоди та погрози влади.
Читайте також: Велике розмежування з Росією
Чому Росія відмовляється від самоаналізу із приводу радянської трагедії? Лишитися такою – це не вибір на користь homo sovieticus і тим паче не фатальність, то страх. Страх країни, що не знає, яка вона і якою хоче бути. Хоч якими є варіанти російської ідентичності (а отже, її межі, права, покликання), всі вони хибні. Росіяни хочуть бути етнічно однорідною нацією чи багатонаціональною імперією, збудованою – на вибір – як тюрма народів або як храм «дружби між народами» (хоч як поглянь, а суть та сама); хочуть увійти до товариства європейських націй чи втілити якусь альтернативну цивілізацію, якусь відповідь на кризу ліберальної демократії?
Солженіцин, шовініст-великорос і геніальний письменник, добре висловив ці душевні муки у своїх останніх працях, де обстоює водночас і агресивне утвердження імперії (зокрема, в Україні), і відкидання імперських амбіцій, які завжди були згубні для його країни (щодо «непотрібних зовнішніх об’єктів»), самоізоляцію, щоб відродити російську культуру, захистивши її від плину світових подій, і «збудувати моральну Росію», обернувшись плечима й до радянської катастрофи, й до західного занепаду. «Бути чи не бути нашому народові?», чи років через сто не зникне в словниках слово «російський»? Солженіцину, як і Томасові Манну в його пангерманістський період, властива своєрідна прозірливість, коли він прославляє «Союз східнослов’янських народів», завдяки цьому він бачить суперечності російського проекту, його вагання між нормальною нацією та релігійною наддержавою («цілі великої імперії та морального здоров’я народу несумісні… слід прагнути не розширитись, а зберегти наш національний дух і території, яка лишиться нам»), бо Солженіцин розумів небезпечну наївність загальників про російські доброту і громадські чуття, але однаково перебував під їхнім впливом. Україна, безперечно, найсліпіша точка тієї прозірливості, Солженіцин засліплений, і тому сприймати написане ним інколи важко. Але нам слід долати гнів і розчарування, щоб читати його й перечитувати, а відтак зрозуміти нарешті російську хворобу, знайти спосіб розбити чари, які замикають сьогодні Росію в агресивних мареннях, і повернути її до товариства націй.
Читайте також: Європа і РФ: убозтво філософії
Сила Путіна – це не тільки його зухвальство та цинізм шпигуна, а ще й результат здатності бути голосом притаманної його нації екзистенційної та геополітичної хвороби й навівати надію на якийсь вихід завдяки силі російського маразму. Але ця недуга розкриває і слабкість у серці російської агресивності, точки, щодо яких ми, європейці, повинні почати діалог із росіянами, які справді прагнуть дерадянізації. На відміну від українців, тут ідеться не про весь народ, а тільки про окремих індивідів, але майбутнє належить їм. Політичні та економічні санкції необхідні, вони, якщо будуть широкі й тривалі, доведуть свою ефективність, але не слід забувати про інший засіб: судовий процес над радянським комунізмом.