В центрі міста, гуляючи вулицями, важко уявити, що пару місяців тому тут була війна. Відкрилися кафе і магазини, на вулицях торгують морозивом з кіосків, люди неквапливо крокують жаркими, тінистими вулицями. Війна майже не торкнулася центру Слов'янська, відгриміла в основному на околицях. На центральній площі немає ушкоджень, в будівлі міської ради йде рутинна робота.
Міське МВС, з якого починався захоплення міста террористами у квітні, зараз працює в звичайному режимі. Над входом український прапор. Вулиця розчищена від барикад.
По місту тепер можна їздити з українським прапорцем на авто. Раніше за це кидали у підвал.
Читайте також: Слов’янськ. Майже мирне життя
Деякі будівлі постраждали від мін, але масштаби руйнувань в центрі міста невеликі. Найчастіше від вибухів просто вилітало скло у вікнах. Порівняно з тим, що відбувається в Луганську та Шахтарську, Слов'янськ може вважатися везучим місцем.
До того ж, відверто кажучи, місто і до війни виглядало кепсько. Місцями складно відрізнити довоєнну розруху від артилерійських руйнувань.
Місто все ще живе в СРСР не тільки ментально, але й фізично.
Барикади і блокпости на дорогах давно розібрані, рух відкрито по всіх вулицях. Але дух війни ще не повністю вивітрився з міста. Війна вгадується в деталях, які в Слов'янську давно вже стали частиною звичного життя.
Російські триколори, які ще недавно були всюди, тепер повністю зникли з вулиць. Тепер тут Україна, і, здається, ніхто не проти.
Жителі міста періодично збираються на Віче з українськими прапорами. Українській громаді більше не треба переховуватися від злочинців.
Слов'янському вокзалу, який був помпезно реконструйований пару років тому, пощастило більше, ніж донецькому аеропорту. Він абсолютно цілий і виглядає дуже круто, як для провінційного містечка. Це «подарунок» місту від сина Миколи Азарова – Олексія, який таким чином піарився перед виборами у парламент в 2012 році.
Однак, на окраїнах міста – зовсім інша картина. Найбільше дісталося селищу Семенівка. Тут, схоже, зруйнований кожен другий будинок. На вулицях селища здається, ніби раптово опинився десь у Боснії або під Вуковаром в 1993 році.
Тут проходила лінія оборони сепаратистів. Окопи і бліндажі у Семенівки до сих пір стоять так, ніби їх залишили тільки вчора. Саме тут воював той самий Моторола, весілля якого стало хітом українського інтернету.
Снаряди рвалися навколо позицій бойовиків. Вибухами було повністю знищено місцеве СТО
Залізні листи обшивки, якими було обшито будівлю, розірвані на клаптики, як фольга
Житлові будинки навколо укріплень також зруйновані.
Вулиця Орденоносців, 13. Символічно…
Всюди валяються хвости від мін та снаряди, що не розірвалися. Місцеві жителі скаржаться, що цим мотлохом завалені їх двори.
Осколками зрешечене все навколо. Можна уявити собі, що коїлося в Семенівці, дивлячись на поверхні парканів та гаражних воріт.
Пробиті вщент дорожні знаки
Придорожній магазин, де торгували керамічними фігурками, перетворився на кладовище розбитих садових гномів. У Cлов’янську розвинуте керамічне виробництво, тому виготовлення та продаж такого товару тут є популярним бізнесом.
Деякі громадяни, не чекаючи допомоги від держави, вже взялися за відновлення своїх будинків. Губернатор Тарута пообіцяв, що держава виділить кошти для будівництва нового селища в Слов'янську замість зруйнованої Семенівки, але не всі хочуть чекати, поки це станеться, і станеться колись взагалі.
Найбільший страх місцевих жителів – що війна може повернуться.
«Коли вони відступали, то обіцяли скоро прийти знову» – говорять у селищі – «Тільки б не це знов. Не хочемо, щоб цей кошмар колись повторився. Нам потрібен мир».
Можливо, тут не дуже люблять Україну, але можна сказати точно – повернення ДНР не чекають, та хочуть нарешті жити спокійно. Слов’янськ не буде Газою, як це пророкували раніше. Йому не потрібен титул “міста-героя», який нав’язували йому російські ЗМІ. Слов’янськ хоче бути тихим провінційним містечком, куди на літо відправляють відпочивати дітей до бабусі та де торгують садовими гномами на узбіччі.