А ти не боїшся сюди приїжджати?», – уважно дивлячись, питає Олег, військовий сорока років.
Ми стоїмо на одному з блокпостів на під’їзді до табору силовиків. Неподалік, на ґрунтовій дорозі, розтягнутий колючий дріт і протиавтомобільні шипи.
«У нас тут досі не спокійно. Та і взагалі, спочатку треба сім’ю завести, сина народити, а вже потім на ризик іти», – безапеляційно додає військовий і рушає перевіряти автомобіль, що зупиняється неподалік.
Відносний спокій Слов’янська на горі Карачун, яку за три місяці бойовики обстрілювали, як могли, не відчувається. Попри спеку, всі військові у бронежилетах, у кожного на плечі висить автомат. Ми стоїмо на блокпосту, очікуючи дозволу зайти на територію табору силовиків. Поряд – кілька волонтерів, віддалік – їхнє авто, невеличкий білий бусик.
«Зараз начальство вирішить, що з вами робити», – добродушно посміхаючись говорить Олег, зв’язуючись із кимось по рації. За кілька хвилин з’являються військові, які «розбирають» собі гостей. Волонтери рушають до начальства, нам доводиться трохи зачекати.
Читайте також: МВС планує скорочення добровольчих батальонів та не приймає до своїх лав «злочинців» з Майдану
«Більшості хлопців тут – за тридцять. Ми, як не дивно, з Київської області приїхали. Вже десь із місяць на Карачуні. Тільки імен не вказуйте, будь-ласка, не треба нашим рідним знати, де саме ми перебуваємо. І коли писатимете, не плутайте нас із Національною гвардією. Ми 11-й батальйон, армія, належимо до Міністерства оборони. А то хлопці можуть образитись», – продовжує Олег. Поряд натужно працює екскаватор, викопуючи чи траншею.
До нас підходить чоловік, Олександр. На ньому камуфльована футболка, на плечі автомат. Як каже Олег – це один з наймолодших членів їх батальйону.
«Як жити хочеш – від нього не відходь, в «зеленку» не лізь. І все буде чудово», – серйозно говорить на прощання Олег. Ми рушаємо вздовж наметів.
«Не фотографуйте будь-ласка. Самі розумієте, у нас тут така ситуація… в кадр може потрапити дещо, хм, зайве. А так ми вам готові все показати і розказати», – починає розмову Олександр.
«Ночами тут і справді доволі неспокійно. Я б не казав, що «фронт» посунувся кудись у бік Донецька. Як сонце сідає, у нас починаються веселощі. То з лісу трасерами стріляти почнуть, то десь зліва одиночними. Ми, звісно, у більшості випадків їм не відповідаємо. Просто напоготові. Тут група ходить. Таке враження, що вони намагаються нас «прощупати», знайти вогневі позиції. А може вони просто чекають на команду і перевіряють міцність нашої оборони. Хто зна. Останнім часом взагалі почали використовувати форму, яка їх від тепловізорів ховає. Звідки така амуніція… не хочеться говорити, що російська, але підозри є», – додає він.
Читайте також: На танконебезпечному напрямку
Проходимо кількасот метрів вздовж дороги, до блокпосту на іншому кінці табору. Заходимо у бліндаж. Всередині двоє військових. Обідають консервами. Прямо на місці, не відходячи від своїх постів. Відволікаються хіба що на нас та на перевірку авто, які раз по раз зупиняються біля загороджень.
«Життя тут… як вам сказати, скаржитися немає на що. Хіба що не вистачає приладів нічного бачення та біноклів. Це головна проблема. А так… бронежилети у всіх є, зброї вистачає, набоїв теж. З їжею взагалі жодних проблем – її більш ніж достатньо», – говорить Віктор, один з військових, доїдаючи консерви.
Під чорним тентом спекотно, але не душно. Примощуємося за мішками з піском, просто на землі. Повз проїжджає автомобіль, його пропускають без огляду. То свої повернулися.
«Місцеві до нас нормально ставляться, вони не агресивні, як можна було б подумати. Намагаємося налагодити із ними контакт, допомагаємо, чим можемо. Пробиваємо гуманітарну допомогу через своїх волонтерів. До навколишніх сіл, де зараз не спокійно, намагаємося передавати продовольство, побутову хімію, там памперси для малечі абощо. Мирні ж люди не винні в тому, що відбувається. Щоправда, світло від міста трохи заважає вночі, але що поробиш», – дивлячись на дорогу говорить Віктор.
«Так, є тут місцеві, що терористів підтримували. І як би ми до них не ставились, це теж українці. Хоч вони й помилились. З ними теж треба шукати контакту», – додає Олександр.
«Забавна історія була. Нацгвардійці, коли сюди БТРом їхали, «не вписалися», як кажуть, і завалили огорожу одній пенсіонерці. Потім нас сюди перекинули. Ну і наші хлопці дивляться – старенька сама, хто ж їй паркан назад буде ставити. Зібралися, хто вільний був, і пішли ремонтні роботи проводити», – усміхаючись, говорить Віктор.
Під тент забігає чорне кошеня. Місцевий улюбленець. Військові кажуть, що «домашніх» тварин їм тут вистачає – у таборі кілька собак та котів. Доглядають за ними спільно, як і підгодовують. Сергій, наш третій співрозмовник, одним рухом ножа відкриває банку з консервованою рибою і від душі накладає порцію кошеняті.
«Прийшов до нас на обід», – сміючись, пояснює він. Кіт умощується між нами, неподалік зупиняється авто. Олег підіймається, поправляє автомат і йде перевіряти транспорт. Сергій уважно спостерігає за напарником з-за укріплення.
Читайте також :Ми з «Донбасу»
«Як Слов’янськ звільнили, багато місцевих через Карачун їдуть. Тут неподалік просто абрикосовий садок є. Бувало й так, що весілля грали, хотіли туди проїхати. Звісно, що не пустили. Небезпечно там. Можуть розтяжки бути, міни. Ми ще не все встигли перевірити. Тут і бойовики намінували, і Нацгвардія. Та й зараз можуть понаставляти усілякого», – пояснює Олександр. До нас повертається Віктор. Документи впорядку, авто рушає далі. Ми продовжуємо розмову.
«Я взагалі був будівельником. Ну як, багато робіт було, але більше займався будівництвом. Сергій, он, був далекобійником, – Сергій киває головою, – Саша менеджером. Професії різні, як бачиш. Але стріляти вміємо. Я от цей бронік, – Олег показує на чорний бронежилет, одягнений на голе тіло, – сам собі добув».
«А взагалі, розкажи, що там на Великій землі чути? Майдан досі стоїть?», – питає Олександр.
Довго розмовляємо про політику, політиків і залишки протесту в Києві. Хлопці засмучуються, почувши новини з Майдану про побиття журналістів і про контингент, який там лишився. Щиро не розуміють, навіщо бронежилети у центрі столиці. Поряд чути поодинокі постріли. Військові не звертають уваги.
«Це наші пристрілюються, не переживай. Вдень тут мирно», – пояснює Олександр. В небі над нами, досить низько, пролітає вертоліт. Ми вибираємося на літню спеку і рушаємо домісцевої пам’ятки – телевізійної вишки.
«Били бойовики прицільно, так щоб точно її завалити. Правда, у нас тут уже відновили мовлення українських телеканалів. А от коли цю вишку відновлять – невідомо. Тут роботи як мінімум на кілька місяців», – додає він.
Проходимо вже цілком звичні будинки. Тут же, поміж дерев, натягнуті мотузки, на яких сушиться білизна й одяг. Повз ходять військові, у них під ногами крутиться цуценя. З-за рогу одного з будинків з’являються залишки телевізійної вишки.
«Тут щось персонал лагодить. Можна трохи познімати», – говорить наш «гід». Сам відходить до кам’яної стіни найбільшого будинку і спостерігає віддалік. Серед покручених залізних уламків працює троє чоловіків. Вони стиха перекидаються між собою репліками, оцінюючи масштаби руйнувань і майбутній обсяг робіт. Зробивши кілька фото, рушаємо до блокпосту, з якого починалася наша прогулянка.
«Одна з головних проблем у нас – це стара техніка. Ламається регулярно. А так наче все нормально. Аби все це швидше завершилося. Дуже вже хочеться додому», – говорить Олександр на прощання.
Поряд все так же риє землю екскаватор, до табору повертається бригада інженерів, яка чи то їздила на розмінування, чи то навпаки. Змінюються вартові на блокпостах, військові готуються до вечірньо-нічного чергування на горі.