Майдан у Смілі починався з однієї людини. Щодня самотній протестувальник виходив на площу з державним прапором і табличкою «Майдан, я з тобою! Я – Сміла». Відчайдушний індивідуальний протест у 70-тисячному місті на Черкащині вразив багатьох, на підтримку чоловіка навіть виходили українці в Парижі.
Через майже вісім місяців похорон Євгена Войцехівського зібрав на головній площі понад 3 тис. людей. Командир підрозділу «Холодний Яр», доброволець батальйону «Айдар» загинув на Луганщині під час обстрілу комендатури міста Щастя. Свого часу Євген служив у десантній частині Болграда, воював у Югославії. «Таких, як він, у Смілі було чимало, однак більшість хлопців із бойовою вдачею не дожили до нинішніх подій. Хтось помер у бійці, хтось – від кулі, працюючи в охоронних структурах. Тепер вони могли б показати себе у війні, але, на жаль, не судилося», – каже місцева жителька Марина.
Євгена проводжали як героя. Багато національної символіки, прапорів. Синьо-жовті кольори нині – найпопулярніша гама в місті, ними пофарбували лавочки й мости, що роками стояли як застиглий символ радянської сірості й безбарвності. Що ж змусило типове совєтизоване місто Центральної України змінитися? Від початку Майдану, коли одиночний пікетник наражався на погрози побиття, відбулося чимало подій, які суттєво вплинули на настрої Сміли й загалом Черкащини. Пасивність почала вивітрюватися вже в розпал Революції гідності. Приміром, у розповідях кримських тітушків про злих «бандерівців», які завадили їм доїхати до Києва у найзапекліші дні протистоянь, фігурували не жителі Західної України, а селяни Черкащини. Тоді напозір миролюбні аграрії виставили на їхньому шляху борони й імпровізовані блокпости, не пустивши до Києва щонайменше з десяток автобусів. Коли ж почалися сепаратистські заворушення, було очевидно, що поява бодай однієї людини з «колорадською» символікою в центрі Черкас абсолютно нереальна.
Читайте також: А може, не було війни…
Не лише Черкащина, а й Центральна Україна загалом зараз ніби повертає втрачену пам’ять. Козаччина, Холодний Яр нині надзвичайно актуальні для місцевих жителів. У донедавна аморфному регіоні зі стереотипізованим нальотом «гречкосійства» шириться хвиля українського патріотизму, щедро замішаного на історії місцевого збройного спротиву. Сплеск патріотизму, найпомітніший у Дніпропетровську, який донедавна вважався зросійщеним містом, охопив і Кіровоградщину, й Полтавщину, й Черкащину, й Вінниччину.
Усе це впливає і на ставлення до війни на Сході. В центральних областях з’явилися місцеві активісти, які збирають допомогу для учасників АТО, добровольці територіальних батальйонів. До батальйону «Кіровоград» ввійшли 150 бійців переважно від 18 до 30 років. Протягом двох місяців хлопці проходили вишкіл, і тепер дислокуються на Сході. 18 липня після місяця посиленого тренування в зону АТО вирушив батальйон «Полтава». На передовій нині й батальйон «Вінниця». Батальйон «Черкаси», як повідомляє місцева ОДА, зараз посилює оборону та охорону державного рубежу.
На жаль, жителі Центральної України рахують людські втрати. Найбільше їх на Дніпропетровщині – мінімум 40 чоловіків. Від початку війни на Сході загинуло дев’ять військових із Полтавщини, понад 10 – з Вінничини. Кіровоград теж хоронить жертв терористів: 15 липня під Ізвариним Луганської області загинули вісім військових кіровоградського 3-го окремого полку спецпризначення. У селищі Оршанець на Черкащині нещодавно прощалися з полковником Ігорем Момотом (посмертно нагороджений званням генерал-майора), який загинув під час обстрілу з «Граду» колони прикордонників (загалом область втратила більш як 10 чоловіків).
Читайте також: Звідки ведуть шляхи?
Окрім фізичної участі у війні на Донбасі, жителі Центральної України долучаються до гуманітарних ініціатив. Купують спорядження військовим, здають кров для поранених, везуть продукти для звільнених українською армією міст. Місцеві волонтери жартують, що «гуманітарка» – найулюбленіший вид допомоги аграрного регіону, адже харчових продуктів тут не бракує. Своєрідний рекорд установили полтавці, які надіслали в зону АТО понад 60 т продуктів. Щоправда, на відміну від Києва, у маленьких містах Центральної України є суттєві проблеми з координацією. Через меншу популярність соцмереж про більшість громадських інціатив люди дізнаються в магазинах і на базарах, а основним джерелом інформації є ТБ. За даними місцевих активістів, найактивніше люди долучаються до акцій, пов’язаних із забезпеченням внутрішніх переселенців.
Звісно, не все ідеально, тут є незначний відсоток населення, здебільшого у промислових районах, який ностальгує за совком і симпатизує Росії, але далі кухонних розмов його настрої не поширюються. Є і традиційна недовіра до влади, яка часто виливається в нарікання щодо перебігу війни та риторичне запитання: «За що вмирають наші хлопці?» Але, попри все, Центральна Україна поволі пристосовується до нових реалій. Аграрний регіон вкотре перековує орала на мечі, позбувається пасивності й формує своє оновлене обличчя. І це вже не самотнє обличчя протестувальника біля пам’ятника Лєніну на центральній площі Сміли. До речі, вождя там уже немає. Як і в більшості міст і містечок Центру.