Коли питаєш добровольця «Донбасу», чому він обрав саме цей підрозділ, у відповідь чуєш приблизно одні й ті самі слова: «Набридло дивитися телевізор, диванна сотня – це не для мене. Пішов до військкомату, до Нацгвардії намагався зголоситись, всюди одне й те саме – зачекайте, ми вам зателефонуємо. А чого чекати, коли війна вже йде? Ось записався в «Донбас» – тут резину не тягнули, викликали на вишкіл, підучились і тепер воюємо». Хтось воює іще з Майдану, хтось починав, по суті, з партизанської боротьби на Донбасі, коли батальйон іще не був зарахований до Національної гвардії, хтось долучився за інтернет-оголошенням.
Філарет (у батальйоні звертаються один до одного виключно за позивним) – луганський підприємець: «Щоб долучитись до батальйону, мені знадобилося дві години, я людина військова, свого часу воював у Афганістані, тепер командую взводом, у ньому чимало хлопців із Донбасу, але є і з інших регіонів, ми вже одна сім’я, багато чого пройшли, друзів ховали… Майдан перевернув усе в моєму житті. Я зрозумів: оце так люди живуть в Україні! Народ став розумнішим… На Сході ситуація, звісно, інша.
Спочатку в мене було багато однодумців у Луганську, потім багато хто перефарбувався, захотіли жити в Росії, думали, там краще. Але я чудово знаю, що таке Росія, ба більше – маю там бізнес. А тепер тамтешні бізнесмени кажуть нам: звільніть нас, допоможіть, бо в «ЛНР» і «ДНР» іде відкритий грабіж. У мене дружина залишилась у Луганську, каже про настрої місцевих: добийте швидше їх, ми перечекаємо, заховаємось, аби це скоріше все закінчилось».
Читайте також: «Дяди из «Азова». Чим живе добровольчий батальон, який контролює Маріуполь
Доброволець Гусь значну частину свого життя прожив у Росії і лише останні чотири роки – в Городку під Львовом, людина мирної професії – столяр, навіть у війську не служив, але на Майдані був від 5 січня, звідти й пішов на фронт. Своє рішення пояснює просто: «Для мене головне не стояти осторонь». Його побратим Ден із Одеси: «Та в нас нормальне місто! Всі все розуміють. Є, звісно, винятки. От у мене рідна сестра в сусідньому дворі живе, ми тепер не спілкуємося, з політичних міркувань. Мені за Україну образливо. І це лише початок війни, вся наша партизанщина – це квіточки. Потрібні воєнний стан і відповідні кроки з боку уряду».
У «Донбасі» не люблять пережитків «старої» армії: бюрократії, шагістики, «чінопочітанія», спілкуються всі по-дружньому й запросто. Але при цьому ні в кого немає відчуття тимчасовості. В когось підписаний контракт із Нацгвардією на три роки, в когось на п’ять. «Афганці» Чік і Воган, обидва з Київщини, мали доволі престижну роботу, але кажуть в один голос: залишимося до кінця контракту й навіть довше, як буде потреба. Загалом настрій на тривалу службу йде від самого комбата Семена Семенченка, який, хоч і говорить про війну дещо по-філософському – мовляв, усі ці події є доказом буття Божого, однак водночас наголошує, що потрібна нова Україна, нове військо, і «Донбас» має стати його формуванням.
Читайте також: Луганське гестапо. Розповідь заручника з ЛНР
Дещо в цьому напрямі зроблено. Технічна гордість «Донбасу» – літаки-безпілотники. Цей хайтек хлопці вже випробували на передовій. Завдяки зйомці із цих літаків було виявлено, а потім і знищено два ворожі танки. «Жива» розвідка – ризик людським життям. Звісно, безпілотники придбані за пожертви, на державну підтримку тут ніхто й не розраховує. Заробітну плату в 1248 грн тут узагалі не бачили, вона тут радше є предметом для жартів.
У добровольці йдуть здебільшого ті, хто давно розчарувався в державній машині, але вірять у те, що країну ще можна змінити. Розповідає львів’янин Мирон, який донедавна був оперуповноваженим одного з райвідділків міста: «Я у званні капітана дослужив до пенсії, маю 18 м² у гуртожитку, і машина в кредиті. Донбас – це Україна, завжди був Україною, за це ми тут і воюємо. Так, тут чимало міліціонерів зрадили, бо захотіли більшої російської зарплати, тут є криміналізований бізнес, який боїться боротьби з корупцією, тому й намагається створити свої «республіки», щоб зберегти звичний для них злочинний спосіб життя. Але тому і треба нині наводити ладтут. І я готовий залишитись у батальйоні надалі, якщо він у мирні часи боротиметься з бандитизмом».
Читайте також: А може, не було війни…
У батальйоні мало говорять про політику та ідеологію. На відміну від добровольчих формувань, де є чимало активістів «Правого сектора» та інших націоналістичних партій, тут не вигукують по кілька разів на день «Слава Україні!», бійці розмовляють кому як зручно – російською чи українською. Своє ідеологічне спрямування напівжартома називають «воєнним патріотизмом», а насправді вважають себе людьми справи, у розумінні яких головним пріоритетом зараз є перемога у війні, хоча під перемогою добровольці часом розуміють не просто знищення терористичних загонів, а завершення революційних перетворень у країні: подолання корупції, відсутність компромісів із попередньою владою. Високопосадовцям такі настрої можуть здаватися потенційно небезпечними. Чи не тому «Донбас» досі залишається виключно зі стрілецькою зброєю: бронетехніки та «серйозних» калібрів постачати сюди чомусь не квапляться.
