Справи як зазвичай. Слабкі місця російсько-української дипломатії

«Business as usual» («Справи як зазвичай»), – кинув у якійсь із розмов у серпні 1914-го майбутній британський прем’єр, а на той час перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль, маючи на увазі, що його країна, попри війну, повинна жити звичним життям. Та дуже швидко він зрозумів, що так бути не може. Нинішня ситуація в Україні починалася за схожим сценарієм. Іще доволі довго після окупації Криму вона продовжувала військову співпрацю з Росі­­єю, країною, що стала окупантом і агресором; дипломатичні відносини досі не розірвано; повномасштабну війну називають антитерористичною операцією, а сигнал про припинення торговельних відносин прем’єр-міністр Яценюк дав лише зараз, коли вже важко визначити точну кількість жертв війни. І це тоді, коли ми вимагаємо суворих санкцій проти Росії від Заходу. В чому ж причини такої нерішучості чи зволікання?

Війна чи АТО?

Насправді аж ніяк не все настільки просто зробити, як здається на перший погляд. Зокрема, в питанні визначення нинішнього конфлікту на Сході Украї­­ни. Згідно зі Статутом ООН та резолюцією її Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1974 року, дії Росії кваліфікуються як акт агресії. На цьому сходяться всі дипломати й фахівці з міжнародного права, з якими спілкувався Тиждень. Серед них і нинішній міністр закордонних справ Павло Клімкін.

коли Україна вимагає рішучості від ЄС, то й сама повинна не пасти задніх

«Ми маємо чітку базу з міжнародного права у цій ситуації, і якщо відкрити Статут ООН, то там можна знайти чітке визначення того, що є актом агресії. Навіть обстріл із території однієї країни території іншої є актом агресії», – зазначив міністр під час одного із брифінгів. Утім, у нещодавньому інтерв’ю він додав, що коли послуговуватися термінологією міжнародного права, то потрібно чітко розуміти: в нас немає конфліктів між державами, як немає в Україні й внутрішньодержавного конфлікту. Бачення останнього намагається їй нав’я­за­­ти російська пропаганда. «В Україні є сепаратисти й терорис­­ти, які контролюють певні території на Сході», – зазначив дипломат.

«Чи це війна, чи не війна – запитання риторичне. Йдеться про те, що одна країна – член Ради Безпеки ООН, органу, який відповідальний за підтримання миру і безпеки у світі, анексує територію іншої. То що це, акт миру, акт підтримки стабільності, чи це акт агресії?» – каже колишній міні­стр закордонних справ Володимир Огризко. «Якщо держава постачає бойовикам найновішу зброю, якщо вона обстрілює іншу зі своєї території такими установками, як «Град», то назвати це мирним співіснуванням неможливо. Це очевидний факт агресії», – наголошує він у коментарі Тижню.

Читайте також: Найбільша малоросійська ілюзія

Військовий теоретик Карл фон Клаузевіц уважав війну «актом насильства, що має на меті змусити противника виконати нашу волю». Цілком відповідає діям Росії. Попри те що остання веде проти України неоголошену війну, Київ не називає її війною, не запроваджує воєнного стану. Чому він досі не зробив таких кроків, це турбує сьогодні багатьох. Проте чи готова Україна оголосити війну Росії? На думку екс-міністра закордонних справ Володимира Огризка, з огляду на об’єктивні обставини вона не може вести війну на рівних із РФ. Цих обставин дуже багато, і поча­­ти можна бодай зі згадки про те, хто одягає і навіть озброює нашу армію. Щодо воєнного ста­­ну, то президент нещодавно озвучив свої аргументи проти. Як зазначає Петро Порошенко, за воєнного стану заборонено постачання зброї та продукції подвійного призначення, що погіршить позиції України в цій війні. Крім того, неможливою стала б підтримка держави міжнародними фінансовими інституціями. «Країнам у стані війни МВФ не дає грошей», – сказано в його заяві.

Дипломатичні відносини

Утім, війна, а до того й окупація частини української території не можуть ніяк не позначитися на відносинах між країнами. Коли Москва визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії, які є грузинськими землями, Тбілісі вирішило розірвати дипломатич­­ні відносини. «Гадаю, нам щонайменше варто було б розірвати дипломатичні відносини із краї­ною-агресором. Це опосередковано й було б визнанням, що проти нас ведеться війна без офіційного її оголошення», – вважає екс-міністр Огризко.

Читайте також: Між Мюнхеном-2 та поверненням до доктрини Трумена

Україна поки що цього не зробила й вочевидь не робитиме. На думку нинішнього очільника МЗС Клімкіна, якщо припинити дипломатичні відносини, без допомоги залишаться тисячі українських громадян, які в цей час перебувають на території Росії. Проте чи може Україна зараз ефективно захищати своїх громадян на території РФ? Те, що нашому консулові лише з десятого разу вдалося потрапити до СІЗО, де утримують викрадену й незаконно вивезену до РФ українську льотчицю Надію Савченко, – важливий доказ. «Питання в то­­му, що Росія проводить стосовно Україну справді агресивну політику, неоголошену війну, і всі українці, які є на території РФ, є фактично заручниками, бо в будь-який момент до них можуть вжити будь-які превентивні заходи», – наголошує щодо цього Володимир Огризко. Заступник голови Адміністрації президента України Валерій Чалий, однак, із цього приводу зазначав, що варіант розриву дипломатичних відносин усе ще остаточно не відкинуто. «Ми зараз аналізуємо різні варіанти, не тільки це», – заявив він під час брифінгу 16 липня. На його думку, завжди потрібно розуміти, яку додану вартість можна дістати: символічний жест, чи якийсь результат. Поки що, вочевидь, на його думку, для України ефективнішим є збереження дипломатичних відносин із Росією.

Самі собі граблі розкидаємо

Для країн Євросоюзу запровадження санкцій проти РФ – теж економічний біль (звісно, російський імпорт до ЄС, за даними Генерального директорату Європейської комісії у справах торгівлі, на 2013 рік становив €206,5 млрд, тоді як ЄС експортував до Росії товари на суму €119,8 млрд), тому Євросоюз і не поспішає запровадити обмеження. Проте неспроможність його країн 22 липня розширити список санкцій проти Москви після того, як близько 200 мирних громадян із їхніх країн загинуло від рук фінансованих і тренованих Росією терористів, залишає відкритим питання спроможності цієї організації до рішучих дій. Але коли Україна вимагає рішучості від ЄС, то й сама повинна не пасти задніх. Президент уже наказав припинити співпрацю у сфері військово-промислового комплексу, проте наразі з’являються повідомлення, що деякі українські підприємства й надалі обслуговують Росію. Наприклад, дніпропетровський Південмаш. На момент здачі номера до друку нам не вдалося дістати підтвердження чи спростування цього факту на самому підприємстві.

Утім, іще залишається тор­говельно-економічне співробітництво. 18 липня прем’єр-міністр Арсеній Яценюк дав наказ готуватися до того, що Україна цілком обмежить торгівлю з РФ у двосторонньому форматі. Знову в публічному просторі з’явилося запитання: «А чому так пізно?»

Читайте також: Гра з вогнем. Похмурі перспективи міжнародної політики Росії

Голова правління Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський уважає ключовою відповіддю на це запитання те, що підготовка таких рішень потребує часу. «Будь-яке рішення – це підготовка, розрахунки, плани, а потім уже власне рішення», – зазначив він. Крім того, на думку експерта, для України це матиме серйозні економічні наслідки. «Український експорт до Росії становить майже 20%. Якщо додати країни Митного союзу і взагалі СНД, то це один із наших найбільших ринків. Тому зрозуміло, що з економічного погляду Україна зазнає втрат», – зазначив він. При цьому, на думку експер­­та, в короткостроковому плані Києву ніхто не компенсує збитків від згортання економічних зв’я­зків із Москвою, і це безпосередньо справа держави, тут немає іншого шляху. «ЄС здатен допомогти, але ця допомога може мати надзвичайний гуманітарний характер», – додав він.

Ще один важливий фактор для збереження business as usual у цій сфері – це політико-економічне лобі, яке, вочевидь, тисне на нинішній уряд. «Маємо справу з дуже складним перетином політичних, економічних і соціальних міркувань», – зазначив Ігор Бураковський.

Бути чи не бути?

В українсько-російських відносинах лишається багато запитань. Деякі з них мають чітку відповідь, і її варто усвідомити тим, хто наполягає на негайних, рішучих діях, адже часто не можна втілити важливі рішення за кіль­­ка годин чи навіть днів, особливо в українсько-російському контексті, який, з огляду на історію і територіальне сусідство, завжди був настільки близький.
Утім, кожен день чи навіть кожна година зволікання можуть коштувати чийогось життя на фронті. Тож у нинішній ситуації краще бути напівголодним, але живим, ніж померти ситим.