З одного боку, йдеться про політику «вмиротворення агресора», апофеозом якої 76 років тому стала Мюнхенська змова європейських демократій із гітлерівською тоталітарною Німеччиною. Цей вибір, як відомо, призвів до катастрофічних наслідків для Європи та світу, що був змушений сплатити в рази більше за приборкання «умиротворюваного» доти агресора, аніж міг би за раннього реагування. Із другого боку, був позитивний антипод у вигляді «політики стримування», початок якій 1947 року поклала доктрина американського президента Трумена. Ця політика дозволила мінімізувати ціну, яку демократичний світ урешті сплатив за приборкання вже тоталітарного СРСР, хоча потенційно той міг створити набагато більші проблеми порівняно з нацистською Німеччиною (див. «Уроки історії»).
Рикошет
16 липня США та ЄС синхронно ухвалили рішення про розширення санкцій проти Росії, одначе як в одному, так і в другому випадку їхні ухвали виявилися надмірно м’якими. Бо ж ані Брюссель, ані Вашингтон так і не наважився перейти до третього етапу, який передбачає галузеві обмеження. Америка запровадила санкції проти низки компаній-представників російських військово-промислового та нафтогазового секторів. Лідери країн ЄС поширили їх на нових фізичних та юридичних осіб, утім, список має з’явитися лише у кінці липня. Частина сенаторів у США та прихильники суворішої позиції щодо РФ у Євросоюзі відразу розкритикували ухвалені документи за «беззубість і неефективність». Воно й не дивно, адже публічно з них насміхався навіть російський прем’єр-міністр Дмітрій Мєдвєдєв, заявляючи, що «…такі санкції ще нікого не поставили на коліна».
Однак після «м’якого» рішення у Вашингтоні та Брюсселі росіяни, здалося, втратили залишки пильності й не лише збили у прикордонній смузі український військовий літак Су-25 із власного винищувача, а й передали диверсійно-терористичному угрупованню на Донбасі потужний комплекс ППО «Бук-М». Причому, як свідчать дані перехоплених СБУ радіорозмов терористів, разом із обслуговуючим персоналом – кадровими військовими російської армії. Збитий ними 17 липня малайзійський авіалайнер змінив співвідношення сил між «яструбами» й «голубами» у США, ЄС та світі загалом, змусивши по-іншому оцінити масштаби російського військового втручання на Сході України.
Принаймні в світовому інформаційному просторі нарешті утвердилося переконання: Росія активно постачає терористів у сусідній країні найсучаснішою важкою зброєю та кваліфікованими військовими кадрами. 19 липня прем’єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон в публікації у Sunday Times заявив, що ЄС час трансформувати обурення із приводу надання Москвою важких озброєнь російським терористам на Донбасі в дії. Мовляв, «занадто довго спостерігалося небажання багатьох європейських країн бачити, якими наслідками загрожує те, що відбувається на Сході України». Очільник МЗС Нідерландів, держави, що найбільше постраждала внаслідок катастрофи, також зазначив, що трагедія із загибеллю літака розплющила Європі очі на те, що відбувається в Україні. Тож можна очікувати, що принаймні це королівство й тісно пов’язані з ним інші країни Бенілюксу відтепер виявляться серед прихильників суворіших заходів проти Росії.
Читайте також: Перейшли межу
Проблема полягає в тому, що ситуація може спричинити не тільки більший тиск на РФ, яка має досить сил, аби пручатися, а й прагнення чимшвидше досягнути припинення вогню як самоцінності й таким чином лише заморозити нинішній конфлікт на Донбасі. Уже після збиття літака «Малайзійських авіаліній» Анґела Меркель заявила: «…події засвідчили, що потрібно знайти політичне рішення. Я не бачу альтернативи, окрім як розмовляти із президентом Росії Владіміром Путіним. У нашому партнерстві є труднощі, і ми повинні подолати їх». Відповідна позиція комфортна для господаря Кремля. У відеозверненні, оприлюдненому в ніч на 21 липня, він заявив: «Росія зробить усе, що від нас залежить, щоб конфлікт на Сході України перейшов із сьогоднішньої воєнної фази у фазу обговорення за столом переговорів, мирними й виключно дипломатичними засобами».
Тобто йдеться про загрозу фіксації статус-кво, за якого російське диверсійно-терористичне угруповання все ще контролює значні території Донецької та Луганської областей, уключно з такими найбільшими містами як Донецьк, Макіївка, Луганськ, Горлівка. Таке собі чергове Придністров’я. Водночас у ЄС лунають голоси про цементування відповідної ситуації способом уведення миротворчого контингенту ООН, функція котрого, як відомо, традиційно полягає в тому, щоб «розвести ворогуючі сторони». Так, заступник голови фракції ХДС/ХСС у Бундестазі (власне до цієї політичної сили належить і сама Меркель) Андреас Шоккенгофф закликав увести на територію України миротворчий контингент ООН за участю німецької армії та встановити перемир’я під наглядом світової спільноти. Прихильники Мюнхена-2 присутні і в США. Так Джейкоб Гейлбрун у The National Interest написав, що «майбутнє України має стати предметом переговорів Німеччини, Росії та США. Потрібен новий Берлінський конгрес, схожий на той, що був проведений у 1878 році».
Відтак очевидним є великий попит на політику «вмиротворення агресора» та Мюнхена-2, природно, в модифікованому порівняно з подіями 76-річної давності варіанті. В ЄС достатньо сил, що готові проковтнути анексію українського Криму та перетворення наразі контрольованих російським диверсійно-терористичним угрупованням територій Донбасу на ще одне Придністров’я і при цьому вдавати, мовби нічого не сталося й надалі заробляти гроші у спільних із росіянами проектах. Полегшення їм приносять два факти: Україна в такому випадку залишатиметься буфером між ними та неспокійною РФ (у їхній риториці «мостом», хоч ним для агресора жертва не може бути апріорі) й водночас, маючи проблеми у вигляді замороженого конфлікту, не наполягатиме активно на повноправному членстві у ЄС та НАТО. При цьому, як і 1938 року лідери західних держав щодо Гітлера, прихильники чергового «вмиротворення» Москви наївно сподіваються, що Путін зупиниться на Донбасі й не намагатиметься підпорядкувати собі всю Україну чи активізувати експансію проти інших держав Центральної та Південно-Східної Європи, включно з агресією на кшталт донбаської проти балтійських членів Альянсу. Але логіка реваншизму є універсальною для всіх часів і народів: її носії самі не зупиняються, і що пізніше, то вищу ціну доводиться платити, аби змусити їх до цього.
Де вихід?
Світло наприкінці тунелю проглядається зі США, де Конгрес у двох читаннях ухвалив унесений іще у травні проект закону про запобігання російській агресії (наразі його передано на найважливіший етап підготовки – до комісії закордонних справ, після чого може відбутися остаточне схвалення). Його можна розглядати як спробу повернення гаранта світової безпеки до доктрини Трумена. Зокрема, цей документ рекомендує президентові США збільшити взаємодію своєї армії зі збройними силами України, Грузії, Молдови, Азербайджану, Боснії і Герцеговини, Косова, Македонії, Чорногорії та Сербії і посилити участь США й Альянсу в справі безпеки цих країн. Києву, Кишиневу та Тбілісі, які зазнають найбільшого тиску Москви, запропоновано надати статус «основного союзника без членства у НАТО». Цей статус (англ. MNNA – Major Non-NATO Ally) був законодавчо сформульований іще 1989 року, і його присвоєння визначає пріоритетність розвитку відносин США із країнами, зокрема й можливість участі у спільних оборонних ініціативах, дослідженнях військового характеру, антитерористичних заходах, а також постачання низки видів озброєння, спільну роботу в космічних проектах. Для прикладу: аналогічний статус мають такі важливі союзники американців, як Ізраїль, Південна Корея, Японія, Австралія, Пакистан.
Читайте також: Чого хоче воно?
Набуття його Україною уможливило б підтримку Сполученими Штатами її Збройних сил, а також постачання низки видів сучасної американської зброї (зокрема, протитанкової, зенітної, стрілецької: як-от пістолети, пістолети-кулемети, гранатомети, штурмові та снайперські гвинтівки) та всіх відповідних боєприпасів; броньованих і високих колісних транспортних засобів багатоцільового призначення, бронежилетів тощо. Водночас такий статус і практичне забезпечення Києва сучасними видами озброєнь стали б надзвичайно важливим сигналом сприяння «не словом, а ділом», що вивів би наші двосторонні відносини на якісно вищий рівень за всю їх історію, продемонстрував би й зафіксував, хто наші справжні друзі у критично важкий час.
Крім того, за словами керівника МЗС Павла Клімкіна, НАТО як блок також готове розглянути ідеї стосовно залучення у свій безпековий простір країн, які з різних причин не є його членами. Рамку цього союзу, за його словами, має бути визначено під час саміту Альянсу на початку вересня в Південному Уельсі.
Тим часом у самій Україні, схоже, поволі наростає втома від мюнхенських ухилів європейців та усвідомлення того, що більш-менш адекватно (хоча, на жаль, усе ще не досить серйозно) сприймає ситуацію політикум лише США та їхніх традиційно найпослідовніших союзників. Так, днями міністр внутрішніх справ Арсен Аваков написав, що для продовження переговорів прийнятний лише «формат чотирьох – Україна, США, Євросоюз та Росія. Не вдвох, не втрьох – тільки вчотирьох. Щоб сердобольні європейці, розм’якшивши серце, знову не «ввійшли в ситуацію» бідолашного путінського режиму». А спікер парламенту й донедавна в. о. очільника держави Олександр Турчинов (який нещодавно нарікав на виключно вербальну підтримку Заходу в дні російської агресії у Криму) зауважив, що саме «завдяки намаганням деяких західних політиків домовитись із Путіним, сприяючи «вмиротворенню агресора», Росія нахабніла дедалі більше… Настав час не тільки співчувати українцям, а допомагати нам у військово-технічному плані, розпочавши постачання нам сучасної зброї та військової техніки».
Попри те що у владі вони не останні люди, зовнішню політику наразі все ж визначають інші. Тож цікавими є низка позицій із нещодавнього інтерв’ю «Громадському» голови МЗС Павла Клімкіна, який якщо й не визначає, то принаймні реалізовує зовнішню політику президента Порошенка. Попри дипломатичну обережність, він досить відверто сказав, що «ЄС, хоч я і є таким класичним і затятим євроінтегратором, – це структура інерційна. А НАТО може дуже швидко реагувати на виклики […]. ЄС – це 28 країн і… завжди найменший знаменник, у якому є багато різноманітних міркувань… А США мають стратегічне бачення цього світу й чітке глобальне розуміння, яким чином забезпечувати зрозумілі їм цінності й інтереси, які там чітко визначені […]. Є країни, які хочуть перевести врегулювання конфлікту в такий поступовий, м’який та зручний для когось процес. Але ми дуже детально вивчали конфлікти і конфліктні цикли, які були починаючи з Придністров’я, і… не дамо ввести те, що відбувається, у зручний для когось формат. Він має бути зручним тільки для нас».
Проте проблема в тому, що, навіть маючи в тактичному плані волю до відкидання «чужих сценаріїв», стратегію української зовнішньої політики нинішнє керівництво і далі будує на ілюзії «багатополярного світу», прагненні всидіти на кількох стільцях одночасно та будь-що уникнути чіткого геополітичного вибору. «У нас є Туреччина, є Китай, є азійський вимір… – наполягає Клімкін. – І якщо ми гратимемо в рамках «так або так», обов’язково програємо… Не згоден, хоча й дуже поважаю Збіґнєва Бжезінського, який написав, що питання України можна вирішити лише шляхом компромісів між Україною, Росією та ЄС… Нам потрібне реальне рішення і компроміс між США і Росією».
Читайте також: Потішні бої Ріната Ахметова
Хоча насправді очевидно, що результатом і одного, й іншого «компромісу», який у сприйнятті Москви може полягати лише в наразі позаблоковому й нейтральному статусі України, буде тільки чергова втрата часу для військово-політичної інтеграції нашої країни зі США та іншими адекватними державами НАТО і Балто-Чорнорморського регіону, а сам компроміс протриває доти, доки Москва краще підготується, щоб його вкотре порушити. Загалом, судячи з інтерв’ю Клімкіна, попри невисоку оцінку ним самим спроможності ЄС ефективно протистояти експансії Кремля, Київ передусім орієнтується все ж на Берлін та вісь Берлін – Париж, які більш чи менш явно схильні до Мюнхена-2 та неспроможні навіть припинити постачання їй потужних озброєнь, не кажучи вже про введення бодай секторальних санкцій.
Надмірна увага до позиції неприховано схильних до компромісів із РФ країн заважає Україні на шляху до тіснішої інтеграції у військово-політичному плані з єдиною реальною світовою потугою, яка здатна стримати в нинішніх реаліях агресію путінської Росії на заході Євразії: США та їхніх союзників у Європі (Британії, Польщі, Швеції). Пріоритетним завданням у справі гарантування національної безпеки та територіальної цілісності України має стати послідовна робота на американсько-британському напрямку, яка в кінцевому підсумку мала б на меті не лише залучення сучасних видів озброєнь, яких сьогодні не вистачає українській армії, а й розміщення на нашій території їхніх систем ППО (та ПРО), сучасної військової авіації для спільного патрулювання нашого повітряного простору, ВМС для прикриття українського узбережжя, а в перспективі й обмежених контингентів наземних сил Сполучених Штатів та Британії.
І українським політичним елітам, і суспільству необхідно якнайшвидше відмовитися від самонавіювання останніх десятиліть, коли пріоритетом власної геополітичної орієнтації ми визначали континентальну Європу та ЄС і під впливом російської та староєвропейської пропаганди насторожено ставилися до дій на міжнародній арені Сполучених Штатів і їхніх найближчих союзників. Адже якщо в площині економічної інтеграції Євросоюз залишається для нас на першому місці, то в площині гарантування безпеки, яка для України щонайменше в найближчі десятиліття буде визначальною, його роль мізерна. А ключові країни ЄС уже не раз продемонстрували – і, найімовірніше, й надалі демонструватимуть – свою цілковиту неспроможність відстоювати рубежі Європи перед експансією реваншистської Росії. А відтак і здатність за першої-ліпшої можливості укласти з Путіним чергову Мюнхенську угоду за рахунок України чи її територіальної цілісності.
Уроки історії
З інтервалом лише 10 років демократичний світ спромігся на дві принципово різні реакції на загрозу з боку тоталітарних режимів, що прагнули світового панування. Бездарність першої коштувала десятків мільйонів життів і колосальних руйнувань під час Другої світової війни, які стали можливими тільки тому, що європейські держави вчасно не відреагували на гітлерівський реваншизм, сподіваючись уникнути «великої війни». У березні 1938-го без адекватної реакції Британії та Франції Гітлер анексував Австрію (як у березні 2014-го Путін Крим). Заохочений легкою здобиччю, він посилив натиск на Чехословаччину, прикриваючись нібито лише прагненням захистити німецькомовне населення в місцях його концентрації у промислових прикордонних із Німеччиною районах Чехії – Судетській області (так само як Путін робить це зараз на Донбасі). Спочатку пішли вимоги автономії (як у випадку Донбасу – федералізації), а у вересні Гітлер інспірував збройний заколот у Судетах (як Путін у травні 2014-го на Донбасі). Після придушення якого став погрожувати збройним вторгненням (як Путін у відповідь на АТО). Велика Британія та Франція погодилися на перехід під контроль Рейху заселених німцями прикордонних Судет. 29–30 вересня 1938 року представники Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені без участі самої Чехословаччини (як зараз прихильники Мюнхена-2 пропонують зробити з Україною) уклали Мюнхенську угоду, на підставі якої Судети перейшли до Німеччини. Однак, попри всі запевнення, Гітлер на цьому не зупинився і в березні 1939-го захопив решту Чехії, діставши можливість для подальшої агресії – цього разу вже проти Польщі та самих західних держав.
Зовсім інакше діяли після Другої світової війни США, коли відразу після її завершення постала загроза агресії не менш небезпечної, ніж гітлерівська, сталінської тоталітарної імперії. У 1946–1949 роках у Греції екстремісти з місцевої маріонеткової Компартії, що контролювали північ країни та бойкотували вибори до загальнонаціональних органів влади (як російські диверсанти на Донбасі в 2014-му), розпочали бойові дії проти легітимного уряду Цалдаріса. При цьому одержували фінансову та військову допомогу безпосередньо від Радянського Союзу через Болгарію та Югославію, остання надавала їм підтримку і притулок. Водночас Сталін вимагав від сусідньої Туреччини передати йому контроль над чорноморськими протоками, нібито щоб здійснювати нагляд за входженням військових суден сторонніх держав у Чорне море, а насправді щоб дістати можливість для експансії в Східному Середземномор’ї. З літа до осені 1946 року СРСР збільшив військову присутність у Чорному морі, а його кораблі розпочали маневри поблизу територіальних вод Туреччини. Водночас в окупованих балканських країнах Москва також наростила свою військову присутність поблизу кордонів із Туреччиною та Грецією. Останні звернулися по допомогу до США. Зокрема, грецький прем’єр Цалдаріс відвідав із цією метою Вашингтон. Американські еліти усвідомили загрозу переходу контролю над згаданими державами до СРСР із погляду його подальшої експансії і підтримали ініційований Труменом закон про надання їм потужної фінансової та військово-технічної підтримки. Президент Сполучених Штатів виголосив промову, що ввійшла в історію як доктрина Трумена та передбачала стримування радянської експансії як тоталітарної загрози демократичному світу й підтримку «вільних народів, які опираються спробам підпорядкування озброєною меншістю або зовнішнього тиску». Лише протягом 1947/48 фінансового року Греції було виділено $300 млн (за купівельною спроможністю ця сума тоді була в кілька десятків разів більша, ніж тепер) і $100 млн Туреччині. США спрямували в регіон свій авіаносець Franklin D. Roosevelt, а також розпочали постачання зброї обом країнам. Уже до 1949-го урядові сили Греції розгромили прорадянських бойовиків на півночі, а Кремль, усвідомивши безперспективність тиску на Туреччину, спробував домовитися з нею. Однак було вже запізно, і в 1952-му обидві держави стали членами НАТО. Апробована в регіоні доктрина стримування продемонструвала свою успішність також під час захисту Південної Кореї від агресії китайсько-корейської армії в 1950–1953 роках, яка чинилася за підтримки СРСР. Приборкання радянської експансії на ранніх етапах врятувало світ від неконтрольованого розповзання червоної чуми й дало змогу уникнути глобальної війни і врешті знищити Радянський Союз значно меншою ціною, ніж це було у випадку з нацистською Німеччиною.