Тоді насправді ніхто не думав про це. Націоналісти перебували в ейфорії від очікуваної незалежності, прибічники СРСР мріяли про швидке відновлення імперії, але більшості населення взагалі було не до цього. Люди намагалися просто вижити в буремні часи, не зважаючи на прапори та герби.
Минав час, стало зрозуміло, що справжньої незалежності Україна не здобула. У 1990-ті роки, коли стрімкий ривок від Росії в бік Європи ще міг відбутися без суттєвих перешкод, Україна свідомо гальмувала й тулилася ближче до колишньої метрополії. Радянський парламент, радянський президент, радянська ментальність тримали Київ на прив’язі до Москви надійніше, ніж Путін та його берсерки. Поки країни Балтії робили свій «дранґ нах Вестен», Україна транслювала на державних телеканалах програми російського ОРТ й підписувала з Кремлем «Великий договір», фактично залишаючись сателітом Росії. СНД 1990-х років радше нагадувала конфедерацію, ніж спілку незалежних держав. Бюджети були в кожного свої, але зовнішня політика майже спільна.
У 2000-х владу в РФ сконцентрував у своїх руках Владімір Путін, і з’ясувалося, що втрачений час зробить шлях до справжньої незалежності дуже тернистим. Бо відірватися від Росії Путіна буде набагато складніше, ніж від Росії Єльцина, більш зосередженої на власних проблемах. Потужне російське лобі сковувало Україну навіть у ті роки, коли влада вдавалася до спроб вийти з-під «братнього» крила. Промосковські партії надійно виконували завдання «нє пущать» Україну до ЄС, уміло саботували всі євроінтеграційні процеси. А коли нарешті в українського суспільства урвався терпець, стало очевидно, що втрачені роки простою доведеться оплатити дуже дорого. Бо ж остаточну незалежність українці вирішили проголосити в час, коли російський диктатор Путін набув максимальної могутності.
Читайте також: На скільки частин розвалиться Росія
Та річ не лише в кремлівському господареві. Тільки-но Україна чітко визначилася зі своїм зовнішньополітичним курсом і дала зрозуміти, що другою Білоруссю – ручною, напівнезалежною державою – бути не збирається, дедалі більше російських політиків різних поглядів і переконань стали висловлюватися про «братню» країну в негативному ключі. Близька, бідна, сонна Україна, що вічно плентається слідом за могутньою Москвою і міцно сидить в орбіті її впливу, була дуже зручна Кремлю. Але щойно в середині 2000-х у нас гучно залунали голоси прихильників європейського вектора, в Росії почало наростати невдоволення. Визнати за сусідами право на незалежний розвиток і самовизначення в питаннях зовнішньої політики погодилися одиниці. А якщо казати прямо, то абсолютна маргінальна меншість. Переважно в Росії популярності набула інша версія: у Києві захопили владу радикальні націоналісти, які продалися Заходу й тероризують 80% «нормальних», дружніх до неї громадян.
Ця версія з радикалами виявилася зручною для всіх. У РФ вона влаштовує і комуністів, і лібералів, і імперців. І звичайно ж, виправдовує будь-які дії щодо нас. Робити що завгодно, аби тільки втримати Україну в полі свого впливу, – ось головне сучасне завдання Росії, на виконання якого держава Путіна не шкодує ні сил, ні коштів.
Важливість України для імперіалістичного проекту складно переоцінити. На карті світу вона бачиться зовсім крихітною на тлі велетенської сусідки. Здається, що найбільша країна на Землі цілком може обійтися без цього клаптика суші, та насправді в ньому таїться титанічна сила, без якої Москва ніколи не досягне бажаного.
У відносно невеликій Україні живе майже третина населення неозорої РФ. Без Криму – 43 млн осіб, тоді як у Росії – 145 млн. Російські історики переконані, що саме Україна (Київ) є колискою їхньої нації, місцем, де вона зародилась і розвивалася. Для величезної вимираючої країни з поганим генофондом і потужним припливом мігрантів це життєво необхідні демографічні ресурси. Їх російські політики, журналісти й політологи часто вважають своїми. І не безпідставно, адже безліч сучасних політиків, письменників, учених та спортсменів РФ походять з України.
У Росії живуть мільйони переселенців з українськими прізвищами, які давно вже ментально стали представниками тамтешньої титульної нації. Будь-хто з нас легко пригадає десяток-другий відомих росіян українського походження. Достатньо зазначити, що рід свій з України ведуть Жиріновскій, Явлінскій, Навальний, Матвієнко та інші знакові фігури в сучасній російській політиці, без яких вона сьогодні мала б зовсім інший вигляд. Українці частіше за інші національні меншини в колишній імперії потрапляли в еліту.
Україна – найважливіша для Росії територія, звідки та століттями черпала свої життєві ресурси. Вихідці звідси, на відміну від прибалтів або кавказців, завжди асимілювалися досить легко, та й сама Україна за роки російського панування була суттєво зросійщена, ментально й духовно зблизилася з Москвою. На Україну завжди можна було розраховувати як на зручний буфер, невичерпне джерело «білих гастарбайтерів». Демографічні проблеми самої Росії, повальний алкоголізм, що давно набув розмаху епідемії, вимирання росіян на величезних просторах робили Україну незамінною резервною територією, звідки можна було поповнювати запаси дешевої робочої сили в мегаполісах. І, що важливо, вельми якісної, котра зазвичай має освіту та кваліфікацію. Більш підходящої, ніж селяни з аулів та кишлаків, які часто не вміють писати й висловлюватися російською.
Читайте також: Похмурі перспективи російської міжнародної політики
Не менший інтерес для Москви становить і українська економіка. У кремлівській пропаганді вона зазвичай постає агонізуючою та напівмертвою, позбавленою будь-яких перспектив без газу з РФ, та насправді є ефективнішою за російську. Остання переважно сировинна, компрадорська, тоді як українська – більш наукомістка, виробнича. Росія потребує українських ракет Південмашу, двигунів «Мотор Січі», наших вагонів, тепловозів, продукції важкого машинобудування. Велика частина цього наукомісткого виробництва сьогодні зосереджена в промислових центрах українського Південного Сходу: в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську. Тому, власне, Росія і зазіхає передусім на ці території.
Україна, непорівнянна з РФ за площею, завжди мала цілком порівнянний економічний потенціал. Особливо яскраво це можна було спостерігати на прикладі аграрного сектору. Площа України – близько півмільйона квадратних кілометрів. Росії – 17 млн, тобто у 34 рази більше. При цьому врожай зернових у нашій країні коливається на рівні 60–65 млн т, тоді як у РФ він становить лише близько 100 млн. Картоплі – відповідно 22–25 млн т проти 28–30 млн т. За виробництвом меду ми взагалі входимо до трійки світових лідерів, залишаючи Росію далеко позаду. Українське село набагато жвавіше і продуктивніше за деградуюче російське, земля багатша, клімат сприятливіший для життя.
Депутат Держдуми РФ Міхаіл Саблін у квітні 2013 року заявив, що «Україна – найкраща частина Росії», і тим самим чітко сформулював ставлення до «українського питання» основної маси росіян. Для них Україна – це затишніша, тепліша та благодатніша Росія, яка вміє жити і працювати, не паразитуючи на запасах газу й нафти. Вікно до Європи, найважливіший транспортний шлях, яким іде їхнє блакитне паливо. Земля, необхідна Росії, щоб обґрунтувати сам факт свого існування.
Читайте також: Росіє, куди несе тебе
Київ – «мать ґородов русскіх», «колибєль русской культури і православія». Ці установки регулярно звучать із вуст російських політиків та представників інтелігенції як підтвердження історичних прав Москви на Україну. Без Києва недобре почувається Російська православна церква, бо він, вийшовши з-під влади Росії, захотів мати свій патріархат, непідконтрольний Москві. УПЦ МП в Україні налічує 50 єпархій і близько 1,5 млн постійних парафіян, тоді як у Росії, згідно зі статистикою, регулярно відвідують служби тільки 0,5–0,7% населення (близько 1 млн осіб). Утративши Україну, допустивши тут створення помісної церкви, РПЦ одним махом позбудеться левової частки свого авторитету й могутності. Так само, як свого часу загубила його Росія, не втримавши 50-мільйонної УРСР у 1991 році.
Україна з її мільйонами російськомовних жителів під боком у РФ – величезний подразник імперських настроїв. Вічна провокація. Джерело нескінченних мук. Будь-який російський політик, що розраховує на масову підтримку своїх громадян, вважає своїм обов’язком говорити про цих «фольксрусіше». Як німці, котрі опинилися поза межами своєї держави після 1918-го, стали козирем для нацистів, коли ті йшли до влади в Німеччини, так і російськомовні українці виявилися легким засобом заробляння політичних очок для російських радикальних націоналістів, фашистів та популістів усілякого іншого штибу. Причому, що показово, самі того не бажаючи. Важлива частина російської риторики стосовно України полягає в тому, що українці страждають від життя у своїй незалежній державі. І мріють повернутися до складу Росії. Під крило турботливого Кремля. Ось тільки самих їх про це ніхто не питає.
Російська національна ідея на початку XXI століття – відродження старої імперії. Постійний зворотний рух до земель, звідки колись росіяни пішли внаслідок «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття». Вічне повернення нашої країни стало чільною метою, яка заполонила уми всіх представників політичного істеблішменту РФ.
Не важливо, як вона при цьому називатиметься: Україна чи Новоросія.