Коли любов і ненависть – від безсилля…

Історія
6 Липня 2014, 11:25

Хоч як дивно, сьогодні, в час російсько-української війни, імперський агітпроп активно використовує передусім ідеологему про те, що українці й росіяни – «один народ», і вже потім іде теза про невдячних українців-ворогів, які зраджують величний «Русскій мір». Такий підхід до української та російської історії з’явився ще у XVIII столітті й не раз давав знати про себе потім. І, треба визнати, часто впливав на українську справу. Згадаймо, наприклад, появу у ХІХ столітті переконань про потребу в боротьбі проти самодержавства зберегти «федеративний зв’язок з майбутньою демократичною Росією». Вразивши більшість українських політиків, ця інтелектуальна пошесть призвела в 1917 році до втрати шансу на відновлення незалежної України – і то в умовах, коли молодь готова була віддавати життя за Батьківщину!
Психологічне відчуття, що росіяни й російський світ для українців є ближчими за інших, заважає і досі адекватно оцінювати українсько-російські відносини в минулому та сьогоденні. Потрібне було військове вторг­нення російських військ в Україну, щоб нарешті – аж у 2014 році  захиталися стереотипні уявлення про «братній російський народ», які не давали називати речі своїми іменами. Чомусь поняття «окупація» і «загарбники» викликали заперечення, попри численні в минулому українсько-російські війни, натомість легко прикладалися до німців, турків, поляків.

Читайте також: Український Південь і Схід

Братерські війни
Проте коли подивитися уважно і тверезо на «спільну історію», то життєствердний російськоцентричний пафос зникне. Останні 400 з гаком років українсько-російське сусідство – це суцільний потік непорозумінь та конфронтації, а не ефективної взаємодії. Аж до другої половини XVII століття контакти між українцями та росіянами взагалі були мінімальними. Деспотична, відірвана від Європи Московія/Росія мала цілком іншу цивілізаційну модель, базовану на засвоєній від Золотої Орди моделі самодержавства з «холопством» перед государем усього без винятку населення.

Потрібне було військове вторгнення Росії в Україну, щоб аж у 2014 році захиталися стереотипи про «одвічне братерство»

Така організація суспільства й влади засадничо суперечила притаманному Україні «рицарському» типу суспільства з його постулатами про добровільне служіння еліти монархові, про договірність стосунків між ними і взаємність зобов’язань, про недоторканність «окропленої кров’ю» власності, з неписаним кодексом шляхетської гідності й честі. Культивування в Московії ксенофобії, підозрілості до всього європейського, недовіра до українського православ’я, ураженого, на думку московського духівництва, «єретичним латинством», тільки підсилювали в Україні негативне сприйняття північно-східного сусіда (у 1627 році в Москві навіть палили українські релігійні книги та заборонили їх поширення). Українську еліту дратували забитість і неосвіченість більшості московських дворян та бояр. У другій половині XVI століття для української шляхти страх московського завоювання став одним із вирішальних чинників підтримки ідеї Люблінської унії 1569 року.
У Московії теж ніхто не говорив про етнічну близькість українців та росіян, а претензії на українські землі будувалися винятково на «династичних підставах», згідно з якими, мовляв, московські царі мають право на «київську спадщину». Не рятувала й одновірність росіян та знач­ної частини українців. Московська церква навіть православних українців вважала зіпсованими «латинством» відступниками від істинної віри. Тих із них, хто потрапляв до Московії, там перехрещували, що разюче підкреслювало інакшість українського та московського світів. А українці-католики та уніати взагалі були найлютішими ворогами.

Читайте також: Геополітика Хмельницького
Лише від кінця XVI століття в середовищі українського православного духівництва під впливом гострого релігійного протистояння в Речі Посполитій московський цар поставав як єдиний православний монарх і опора всіх православних, оскільки східні патріархи не мали реального впливу. Однак представлення в 1630–1640 роках Києва як «другого Єрусалима» й центру Все­світу створювало відповідні ідео­логічні коннотації, відображаючи уявлення української еліти про власну самобутність та колишню велич України-Русі.
А після Переяславської ради 1654 року, коли постало питання про практичне втілення москвоцентризму, митрополит Сильвестр Косів виявився затятим противником зверхності царя й московського патріарха.
Не спішило під московські хоругви й українське козацтво. На Москву воно дивилося в контексті своїх прагматичних інтересів, беручи участь у всіх без винятку війнах Речі Посполитої проти царя. Водночас козаки постійно з вигодою наймалися на царські служби проти татар. Ці служби, більшість із яких припала на те ж таки XVI століття, нічим принциповим не відрізнялися від служб іншим сусіднім християнським володарям – австрійському імператорові, молдовському господарю, семигородському князеві. Під час Смоленської війни 1632–1634 років, козаки зробили величезний внесок у перемогу Речі Посполитої, і царські грамоти називали їх не інакше, як «вічними ворогами».
Стратегії Богдана Хмельницького щодо Московії, а ще більше українська політика Московії до 1654 року однозначно спростовують тезу про особливі підходи московських еліт, засновані на якомусь нібито природному потягові сусідів до єднання. Московська дипломатія, як і українська, не оперувала поняттями етнічної близькості українців та росіян чи «єдиного народу», а керувалася винятково прагматичними інтересами. Так само діяла вона й пізніше. Скажімо, в 1660–1664 роках Московія була готова віддати Речі Посполитій всі українські землі за винятком Чернігово-Сіверщини, у 1667 та 1686 роках по живому розділила з Варшавою Україну по Дніпру, не переймаючись сентиментами про «вікопомну єдність» чи «спільну історичну долю». Відповідні ідеологеми почали використовуватися лише для обґрунтування курсу Москви на ліквідацію Української держави та розчинення українського світу.
Уже в 1658-му вибухнула перша російсько-українська вій­на, складовою якої була Конотопська битва 1659 року. Дальші воєнні дії різних українських гетьманів проти московських військ тривали до кінця 1670-х, а початок XVIII століття ознаменувався повстанням Івана Мазепи та збройними й дипломатичними війнами Пилипа Орлика. Аж до ліквідації Гетьманщини в 1764 році (і то попри тривале перебування її під царським дахом) та Запорожжя в 1775-му разючі цивілізаційні відмінності між українцями й росіянами залишалися візитною карткою українсько-російських відносин. А Правобережна Україна, Волинь, Галичина, Поділля, не кажучи вже про Закарпаття та Волинь, були взагалі відрізані від прямих російських впливів.
Навіть більша частина населення Гетьманщини практично не контактувала з росіянами як такими. Лише солдати з російських гарнізонів та воєводи наоч­но уособлювали для пересічного мешканця Гетьманщини російський світ, що тільки погіршувало його сприйняття в Україні. Постійні конфлікти включно зі знищенням гарнізонів у 1660-х роках – звична практика таких контактів. Лише верхівка держави мала тісніші зв’язки з росіянами, які, однак, через прагнення царя знищити українську державність, також були негативними, а сприйняття козацькою старшиною росіян не змінилося: їх і надалі вважали представниками зовсім іншого цивілізаційного простору, заснованого на деспотизмі й культурній відсталості, що так контрастувала з «київською вченістю».
Практично до кінця XVIII століття в Україні ані в містах, ані в селах не існувало анклавів етнічних росіян як постійних мешканців, за винятком нечисленних емігрантів-старообрядців, які до того ж трималися ізольовано. Та ще на Слобожанщині були поодинокі вкраплення російських поселень, що породжувало постійні конфлікти з українськими козаками й селянами. На рівні повсякдення в Україні стійко трималася відраза до росіян. Тож Єкатєріна ІІ мусила визнати, що в Гетьманщині вкоренилася «майже в усьо­­му народі… внутрішня супро­ти великоросійського – ненависть».

Несумісно різні під одним дахом
Так, Росії вдалося закріпитися в Україні й закласти надійну основу для уніфікації. Реальний статус Гетьманщини на середину XVIII століття не йде ні в яке порівняння з мірою того політичного, економічного та світоглядного суверенітету, який залишив у спадок Богдан Хмельницький. На рівні символів царі відкрито демонстрували, що перестали трактувати Гетьманщину як самостійне державне утворення. Старшина втратила повноту політичної, економічної та судової влади на території Гетьманщини. Росії вдалося зруйнувати українську грошову та митну системи, деформувати традиційну зовнішню торгівлю з Європою, унеможливити повнокровний розвиток міст загалом. Однак, попри все це, український світ не став частиною російського, українці й надалі виразно відрізняли себе від росіян, ареальний рівень взаємного зближення між ними був мінімальний.
Гетьманщині вдалося зберегти головне – власну політичну структуру із владною вертикаллю, своїм адміністративно-територіальним поділом та судочинством, тобто державність. Українське суспільство виявило високий ступінь опірності на рівні щоденних практик та незмінність світоглядних переконань еліти в цілісності й самобутності українського світу, в його відмінності від російського та в уявленні про добровільність поєднання Гетьманщини з Московією лише через особу царя. Росія навіть не зазіхала на станову структуру Гетьманщини й не підступалася до руйнування корпоративної цілісності української еліти. Економіка, хоча й була деформована, не розчинилася в імперській. Росії так і не вдалося зруйнувати господарсь­ку модель Гетьманщини й уніфікувати її економічне життя за своїм стандартом, на той час уже безнадійно відсталим. Найголов­ніше – вціліло дрібне козацьке землеволодіння, базоване на особистій праці з використанням (чи ні) вільнонайманої робочої сили. Саме воно, уособлюючи прірву між організацією суспільства в Україні та Росії, було основою для цілком різних траєкторій економічного й суспільного поступу українських земель та Московії.
Хоча Петербург цілеспрямовано руйнував економічну незалежність українських купців та українську торгівлю, міста Гетьманщини до 1780-х років все-таки зберігали свої традиційні права і привілеї, які відрізняли їх від московських аналогів, а також цехову організацію ремесла. Найяскравіше про це свідчило магдебурзьке право – символ перебування міського життя в Україні на зовсім іншій цивілізаційній орбіті, ніж у Московії.

У XVIII столітті українське суспільство засвідчило високий ступінь опірності на рівні щоденних практик, а еліта – переконання в самобутності українського світу та його відмінності від російського

Та й сама московська еліта не переставала сприймати Україну як окрему і конкурентну потугу. Гетьманщину не вважали питомою складовою імперії, натомість трактували й надалі як приєднану землю, з котрої слід викачати економічні та інтелектуальні соки. Воліли душити економічно, так ніби вона й не була частиною імперії і мала лише обслуговувати економіку властиво Московії без огляду на свої власні потреби.
У Західній Європі також не вважали Україну органічною частиною Росії, а українців та росіян одним народом. Ніхто не піддавав сумнівам зумовлене всією канвою української історії природне право Гетьманщини скинути «московське ярмо». У 1749 році посол Франції у Варшаві Дюперрон де Кастера писав: «Я знаю про це з певністю, що козакам зовсім обридло московське ярмо; вони тільки й чекають, щоб його скинути, і зроблять це охоче в будь-якому разі, коли добре підтримана конфедерація простягне їм руки».
В європейському інтелектуальному середовищі самобутність українського світу не викликатиме сумнівів і наприкінці XVIII століття. Для австрійця Йогана-Крістіана Енґеля, одного з найпроникливіших тодішніх концептуалістів східноєвропейської історії, Україна – це «мур, що відділяє культурну Європу від дикої Азії», «твердиня проти татар і росіян», і переймається він з’ясуванням того, як «незалежні козаки… були приневолені російським самодержавством». Француз Жан-Бенуа Шерер видав у 1788 році переклад «Короткого опису Малоросії», просякнутого духом обґрунтування ідеї окремішності України та відмінності українського світу від російського.

Читайте також: Гетьманська дипломатія

Хто кому донор
Ще один старанно тиражований ідеологічний міф – збагачувальний вплив на українську культуру перебування України під зверхністю Росії. Насправді Москва не могла обійтися без українського інтелектуального донорства. Українська вченість посутньо впливала на російське суспільство вже у першій половині XVII століття, а в часи Гетьманщини відіграла визначальну роль. Пьотр І через брак власних інтелектуальних сил намагався витягнути їх з України, а також посилав росіян до Києво-Могилянської академії. Стефан Яворський, скажімо, став місцеблюстителем патріаршого прес­толу й керував Слов’яно-греко-латинською академією, перероб­ляючи її за зразком Києво-Мо-
ги­­лян­­ської. Данило Туптало був висвячений на ростовського митрополита, Філофей Лещинсь­кий – на сибірського, Антоній Стаховський – на тобольського й сибірського. До 1760-х років вихідці з України тримали більшість митрополичих кафедр на властиво московських територіях. Від 1700 року й до утворення Синоду (1721) перевага взагалі була повною. У самому Синоді теж домінували українці. Українці в Московії масово відкривали школи та друкарні, «просвічуючи» російське суспільство.
Такий масовий потік українських діячів мав величезний вплив на московське інтелектуальне життя, церковну сферу, культуру загалом. За їхнього домінування формувалися нова культурна візія Росії та новітні концепції модернізації в різних сферах.
Однак тягар «культуртрегерства» у Московії виявився непосильним. Різкий поворот у політиці Пєтра І – переорієнтація на північний вектор і перехід до руйнування Гетьманщини обірвав усі стратегії на злеті. У післямазепинські часи культурна діяльність українців у Московії вже не несла жодного україноцентричного навантаження і працювала проти української перспективи. Без інтелектуального підживлення з українського боку Російська імперія не змогла б ані досягти тих висот, на які вона вийшла у XVIII столітті, ані впоратися з поглинанням та уніфікацією Гетьманщини. Культурні допливи носіїв «київської вченості» фатально підсилювали потугу, яка прагнула розмити самобутність українського світу.
Реформи Пєтра І за браком місцевих кадрів ідеологічно спиралися на українських інтелектуалів, які традиційно були близькі до європейських віянь і слугували природними провідниками новацій. Виклик найпотужнішого представника цієї течії Феофана Прокоповича в 1716 році до Петербурга сигналізував про неспроможність царської верхівки самостійно опрацювати життєздатну концепцію нововведень (особливо у духовній сфері), забезпечити надійний інтелектуальний супровід та ідеологічно нейтралізувати противників. Прокопович став головним радником Пєтра І в царині самої ідеології перетворень, по суті, творцем алгоритму модернізації Росії. Своєю постаттю він засвідчив і велетенський потенціал української еліти мазепинських часів, і міру залежності Московії від українського донора.
Основні ідеї, які давали Росії нове дихання, мали українське походження. Після поразки Івана Мазепи Прокопович, зневірившись у спроможності Української держави перетворитися на могутню регіональну потугу, поклав на вівтар Російської імперії свої інтелектуальні надбання, приготовані для модернізації Гетьманщини. Тому тільки після появи у Петербурзі Феофана Прокоповича під хаотичні реформи, які до цього робилися царем із коліс і під потребу дня, було підведено належний фундамент. Прокопович був автором «Духовного регламенту» (1721), згідно з яким світська влада повністю підім’яла під себе церкву, став основоположником теорії просвіченого абсолютизму в Росії, палким пропагандистом освіти. А головне – він розробив концепцію Російської імперії як «спільної вітчизни» для всіх православних підданих царя та поняття «російський народ», тотожне поняттю «держава Росія». У розбудові імперії роль колишнього співця самодостатньої та закоріненої в княжих часах державності Гетьманщини з гетьманом-князем на чолі просто неоціненна.
Після ліквідації Гетьманщини слідами Прокоповича та інших українських духовних інтелектуалів кінця XVII – першої половини XVIII століття, пішло вже чимало представників світської української еліти (Олександр Безбородько, Петро Завадовський, Дмитро Трощинський, Віктор Кочубей та ін.). Отримавши високі посади в Петербурзі та Другій Малоросійській колегії і багато в чому визначаючи ходу імперських перетворень включно з уніфікацією колишньої Гетьманщини, вони віддали свій небуденний талант на розбудову Російської імперії. Більшість із них відкрито демонструвала свою причетність до України, а їхні нащадки вже в умовах ХІХ століття вибудовуватимуть своє ставлення до України – «малої Батьківщини», невід’ємне від проголошення лояльності до трону Романових.
Без величезного інтелектуального внеску українців неможливо уявити саму модернізацію Російської імперії у XVIII столітті, не кажучи вже про еволюцію літературної мови, освіти, про культурне піднесення взагалі. Можна лише уявити собі українську перспективу, якби на неї працювали всі наявні українські сили, якби природний розвиток економічного комплексу, політичної традиції українських земель не був деформований впливом східної деспотії. Навіть більше: сам розвиток імперії був би неможливий. Очевидно, саме в цьому й полягає суть такої дивної «любові» Росії до України – тієї, на яку вона хворіє вже понад 300 років і засвідчити яку вкотре прагне у ХХІ столітті.