Можна багато нарікати на нинішню ситуацію в Україні, але так чи інакше треба братися за її вирішення. Вона видається аж надто ризикованою, але, як зазначає німецький соціолог Ульріх Бек, саме ризик та відчуття катастрофи змушують уряди шукати нестандартних рішень. Поки що Росія намагається подати свою агресію проти України як внутрішній конфлікт останньої. Дехто з європейців у найкращих традиціях власної дипломатії шукає «компромісу» й погрожує новими санкціями Росії, але в той же час наголошує, що Україні потрібні переговори й діалог всередині країни. Якщо ж подивитися на те, про що пише більшість відомих західних журналістів, то в центрі їхньої уваги або Кремль, або Вашингтон. Це породжує скепсис у багатьох українських аналітиків, адже ми виглядаємо об’єктом, а не суб’єктом у тій ситуації. Це одна із найбільших зовнішньополітичних проблем, які постали зараз перед Україною, але щоб її вирішити, треба відповісти на низку викликів і, зокрема, на найголовніший – відірватися в усіх сенсах від Москви.
Неєдиний Захід
Україна вибрала ЄС як свій основний вектор зовнішньополітичного курсу, але й у самому Європейському Союзі є одна вагома проблема: відсутність єдиної позиції в протистоянні з Росією через агресію Москви до України. Звісно, часто говорять про наполягання на жорстких діях щодо РФ з боку східноєвропейських членів ЄС, як-от Польща та країни Балтії, але водночас такий підхід гальмують західноєвропейські представники. Це не раз змушувало європейських чиновників говорити про розкол усередині ЄС. Його яскравим свідченням можуть слугувати нещодавні висловлювання голови Європейської комісії Жозе Мануела Баррозу, який заявив, що після того як Україна підпише економічну частину Угоди про асоціацію, її впровадження буде обговорено з Росією, щоб в останньої не виникало жодних зауважень.
Важливо також зазначити, що трансатлантичне співробітництво та довіру між партнерами по різнібоки океану було серйозно підірвано через торішній скандал із прослуховуванням. Трансатлантична єдність та порозуміння між партнерами в Північній Америці та США зараз набагато слабші, ніж це було хоча б тоді, коли Польща та інші східноєвропейські держави вступали до НАТО. Для США, як і для Європи, у відносинах з Росією завжди потужним важелем була сильна трансатлантична співпраця. Після Другої світової війни вагомим носієм трансатлантичних цінностей був німецький канцлер Конрад Аденауер, для якого відбудова Німеччини як західної держави у співробітництві з Францією та США, своїм трансатлантичним союзником, була пріоритетом.
Уперше серйозне послаблення цієї співпраці сталося після початку іракської кампанії. «Довіра німців до США падала протягом останнього десятиліття, особливо в результаті політики адміністрації Буша, зараз вона становить близько 40%. Ті, хто більш скептично ставиться до США, особливо з крайніх лівого та правого політичних спектрів, переносять свою критику США в підтримку Росії так, ніби ворог мого ворога – мій друг», – прокоментував Тижню цю ситуацію Йорґ Форбріґ, німецький політолог та дослідник з Фонду Маршалла. Разом з тим останнє опитування німецької компанії Infratest Dimap показує, що нинішній рівень довіри до США впав майже до того рівня, який був під час війни в Іраку (див. «Розхитана лояльність»). Нижчим він був лише тоді, коли торік розгорівся скандал з прослуховуванням Агентством національної безпеки США і європейських лідерів, і простих громадян ЄС. Деякі німецькі чиновники саме цей скандал уважають найбільшим чинником посилення антиамериканізму серед німців і кажуть, що саме тому німці відмовляються ставати по один бік із США в українському питанні. Це також утримує канцлера Меркель від більш рішучої позиції щодо Росії. Щоправда, Форбріґ стверджує, що від такої позиції Меркель стримує радше робота у великій коаліції із соціал-демократами, які традиційно виступають за м’якіші відносини з Росією, ніж тиск суспільства.
Читайте також: Важка булава. З чого почати Петру Порошенку
На сентименті антиамериканізму намагається грати й Росія, що добре працює в інформаційній сфері у Німеччині. Проте, за словами Форбріґа, це не приносить їй бажаних результатів, бо довіра до Росії серед німців упала до рівня менш ніж 20% у результаті кризи в Україні. А це найнижчий рівень протягом багатьох років.
Звісно, про розкол між союзниками по різні боки океану говорити ще рано. В економічній сфері через агресію з боку Кремля таке співробітництво навіть посилилося. Після анексії Криму в переговорів про трансатлантичну зону вільної торгівлі навпаки відкрилося нове дихання. Однак це аж ніяк не стосувалося української проблеми.
Тому важливе як прийняття до уваги цього фактора, так і намагання вирішити саму ситуацію. Навіть якщо Росія безпосередньо й не одержує підтримки на свій бік, вона прагне підігрівати антиамериканські та антиєвропейські настрої всередині ЄС, що теж іде їй на користь. Сам Євросоюз, лідерам якого бракує політичної волі та сміливості визнати, що вони грають з Кремлем у піддавки, своїми діями лише заохочує Путіна рухатися далі.
Щоб досягнути своєї головної геополітичної цілі – вирватися із російської залежності, Україні треба буде якомога швидше розібратися з двома іншими викликами – енергетичним та безпекововим.
Оборона та енергетичні переваги
Поки що конкретних дій на підтримку української безпеки та розвитку оборони не було запропоновано ані з боку НАТО, ані з боку США, хоча є повідомлення про те, що Альянс готує таку програму, а Штати надали нам нелетальне обладнання. Є певні заяви й з польського боку, зокрема щодо відродження польсько-литовсько-української бригади для спільної охорони безпеки східних кордонів Європи. Ці три країни добре співпрацювали під час місії на Балканах, що й підштовхнуло їх до заснування цієї бригади 2009-го. Проте повноцінний розвиток такого формування загальмувала попередня українська влада. У розмові з Тижнем Богдан Кліх, колишній міністр оборони Польщі й один із засновників цього військового підрозділу, ще до початку антитерористичної операції припускав, що таке формування можна створити до кінця цього року. В умовах же теперішньої надзвичайної ситуації це можна зробити й швидше. Крім того, у сфері оборони вже є досвід спільної роботи в межах польсько-українського миротворчого батальйону. Експерти й аналітики в один голос заявляють, що США й НАТО мають допомогти Україні переозброїтися й удосконалити армію. Проте для більшості пересторогою є відсутність довіри до наших сил безпеки, які систематично знищували протягом років. Саме співпраця у сфері оборони з партнерами зі Східної Європи й, особливо, з Польщею могла б мати ефект «наглядача» з метою використання за призначенням коштів на озброєння нашої армії.
Читайте також: Чи стане УДАР партією влади?
Україна, попри все, має домагатися членства в НАТО або принаймні надання їй ПДЧ, що стало б ключовим механізмом реформування оборонної галузі в державі. Крім того, в України з Альянсом вже є підписані такі угоди, як, наприклад, Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО. Згідно з нею наша країна може претендувати на допомогу в переозброєнні та реформуванні свого війська. Зважаючи на те що підтримка вступу України до НАТО зростає (за даними Інституту Горшеніна, протягом цього року вона піднялася до 47,3%, у той час коли ще в травні, за їхніми ж даними, ця підтримка становила лише 35,3%), можна стверджувати, що аргумент несприйняття Альянсу українським суспільством уже не буде такий актуальний. Окрім того, Крим, який був постійним противником НАТО, тимчасово не впливає на формування загальної думки.
Під час інавгураційної промови президент Порошенко говорив про необхідність підписання нового договору на заміну Будапештському меморандуму. Саме НАТО могло б стати гарантом цієї нової угоди.
Ще в квітні польський прем’єр-міністр Дональд Туск запропонував план звільнення від російської енергетичної залежності через створення європейського енергетичного союзу з єдиним органом, який відповідатиме за закупівлю газу. На його думку, у межах цієї інституції члени мали б більше співпрацювати для того, щоб розвивати власну енергетичну інфраструктуру. Проте для запуску нового проекту чи союзу може знадобитися надто багато часу та зусиль. Алан Рілі, професор права з Лондонського університету, який досліджує питання енергетичної безпеки ЄС, уважає, що там уже є механізм для ефективної роботи такого союзу – це Європейська енергетична спільнота, членами якої є ЄС, Західні Балкани, Молдова та Україна. На його думку, ту спільноту можна було б підняти до рівня повноцінної системи й навіть перетворити її у міні-ЄС. До того ж, як уважає цей науковець, ми не повинні забувати про власний потенціал.
За словами цього дослідника, насправді ми не можемо сказати, скільки ще покладів звичайного газу в Україні не вичерпано. «Ними в Радянському Союзі погано управляли, і через страх перед НАТО та великі об’єми газу в Сибіру виробництво перенесли туди, але це не означає, що ті поклади вичерпано», – наголошує Рілі в інтерв’ю Тижню. А ще, на його погляд, ми забуваємо, що Україна має найбільшу у світі транзитну мережу, так само як і найбільшу систему сховищ.
Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій
«Україна потенційно може одержати більше користі від лібералізації енергетичного ринку та пов’язання його із європейським ринком, ніж будь-яка інша держава на схід від Альп. З українськими ресурсами, транзитною системою та сховищами Україна може перетворитися в центр продажу газу для всієї Центрально-Східної Європи», – наголосив він у коментарі Тижню.
Переконати своїх європейських партнерів у тому, що Україна може ефективно використовувати цей енергетичний потенціал, і є одним із основних викликів для нинішньої влади. Багато світових аналітиків стверджує, що одним із методів стримування Путіна є розвиток економічно і політично сильної України. Без вирішення саме безпекового та енергетичного питань це зробити буде просто неможливо. Тому тут потрібна злагоджена робота як українського уряду, так і його основних партнерів у ЄС.
Інформаційна зброя
Не менш важливим викликом, ніж енергетичний та оборонний, є інформаційний вимір. Уже не лише Державний департамент США, але й структури ЄС готують звіти з роз’ясненням ситуації в Україні та спростуванням дезінформаційних тез, які вкидає у європейський інформаційний простір російська пропаганда. Ще з часів Помаранчевої революції Росія вкладала величезні кошти, аби мати можливість для формування інформаційних потоків на Заході. Останнім яскравим прикладом цього є неправильний переклад англійською однієї із заяв Яценюка, де, вочевидь, слово «нелюди» спершу було перекладено некоректно як «недолюди» або ж німецькою Untermensch чи subhumans англійською, а не inhumans, як мало б бути. Це підхопила й розтиражувала німецька преса, що, своєю чергою, зіграло на руку прихильникам російської пропаганди. Насправді такий невеликий приклад свідчить про те, що потрібно реформувати саму систему інформаційної роботи уряду, а також про те, що вкрай необхідно бодай мінімально живити європейське середовище правильною інформацією про Україну.
Важливим активом у цьому питанні могли б стати українські громади у ЄС, які злагоджено співпрацювали під час організації Євромайданів. Саме ці осередки могли б стати першою цеглиною у створенні українського лобі в країнах Євросоюзу. Принаймні поки ще їхній запал не згас.
Польща як основний союзник
Ще до інавгурації Петро Порошенко здійснив чималеньке європейське турне, де мав зустрічі як із чільними європейськими лідерами, так і з Бараком Обамою. Те, що його розмова з президентом США відбулася саме у Варшаві, не було випадковістю. Обама туди прибув не лише для того, щоб ушанувати 25-ту річницю парламентських виборів у Польщі, але й для засвідчення своєї поваги новим членам НАТО, зокрема Польщі. План Обами полягає в наданні $1 млрд для зміцнення безпеки в Європі. У своїй промові американський президент підкреслив, що такий крок означатиме як збільшення кількості навчань, для того щоб армія була готова відповісти у випадку можливої загрози, так і додаткову присутність американських військ у повітрі, морі та на суходолі. «Також ідеться про допомогу в гарантуванні безпеки для наших друзів – України, Молдови та Грузії», – зазначив він у своїй промові.
Читайте також: Вектори без Віктора: геополітичні концепції кандидатів у президенти
Польща завжди була адвокатом України, саме за її головування в ЄС активно лобіювали підписання Україною Угоди про асоціацію. На це співробітництво, схоже, ставить і Білий дім, зміцнюючи Польщу в безпековому плані. У цілому ж Україна, Польща та країни Балтії могли б сформувати, наприклад, окремий безпековий альянс у межах ЄС, адже саме цим країнам найбільше загрожує російська агресія.
Потенційні партнери
27 червня, коли Україна планує підписати економічну частину асоціації з ЄС, цю Угоду з Євросоюзом мають підписати також Грузія та Молдова. Це означатиме, що для цих країн відкриються величезні європейські ринки, що змусить їх удосконалювати власне виробництво, щоб бути конкурентоспроможними. Крім того, це й зовсім інші юридичні стандарти, необхідні для творення правової держави. А Україна та дві інші вищезгадані пострадянські держави до того відверто не дотягують. Разом з тим це все підвищує ризики російської агресії до Грузії та Молдови.
Для того щоб хоч якось зіграти на випередження, можна фактично відновити співпрацю в межах ГУАМу або, швидше за все, у межах трьох держав – Грузії, України та Молдови (ГУМу), бо Азербайджан у цих питаннях іще вагається, а завдяки енергоносіям має інші економічні показники. Про ГУАМ в Україні вже і забували, і згадували. Востаннє більш-менш серйозно на нього звернули увагу після перемоги Ющенка. Бо хоч і передбачалося, що ця організація вирішуватиме економічні питання та проблеми транспортних коридорів для Каспійського ринку енергоносіїв, та насправді вона радше відігравала роль якоїсь альтернативи домінуванню Росії у регіоні. Після підписання цими державами асоціації, коли економічні проблеми можна буде вирішувати на іншому рівні, Україна, Грузія та Молдова зможуть співпрацювати на зовсім іншому рівні, перетворившись на об’єднання на зразок Вишеградської четвірки.
Партнером для України має бути й Туреччина як впливова регіональна держава. Проте зараз через окупацію Криму стоїть іще й кримськотатарське питання, яке становить спільний інтерес для обох наших країн, адже в Туреччині живе велика кримськотатарська діаспора.
Україні не слід забувати й про деякі азійські, латиноамериканські та африканські країни, які зараз намагається схилити на свій бік Владімір Путін у межах БРІКС (об’єднання нових економік, що швидко розвиваються, до якого входять Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південна Африка, щоправда, через низькі темпи зростання вже лунають думки, що Росії в тому об’єднанні не місце). Ці держави прагнуть зайняти нейтральну позицію в українському питанні, при тому ізолювавши від себе Москву. Важливими партнерами для співпраці є Китай та Індія. Звісно, наразі партнерство з цими двома країнами складно назвати навіть стратегічним, однак у далекій перспективі воно таки необхідне з огляду на те, що Росія намагатиметься переорієнтувати туди свої ринки збуту. Першим кроком у цьому напрямку вже є підписання газової угоди між Росією та Китаєм. Хоча аналітики часто сходяться на думці, що ця угода була потрібною Путіну лише для того, щоб зберегти своє обличчя в часи, коли почнуть тиснути санкції.
Чи вийде відірватися?
Слід розуміти, що в теперішній ситуації партнерство має визначатися першочерговими завданнями, якими наразі є євроінтеграція та успішна імплементація угоди про асоціацію. Ці завдання передбачають, що Україна поки що може опиратися на підтримку Польщі, країн Балтії та США. Потенційно альянс Польщі, Литви, Латвії, Естонії та України міг би стати свіжим подувом вітру для західної Європи, яка зараз шукає ліки від своїх старечих хвороб. Одначе поки що на порядку денному для України стоїть лише євроінтеграція та розрив «братської пуповини», як іноді пишуть кремлівські політологи.
На сьогодні найважливішим у політичному, економічному та безпековому сенсах є саме забути про це «братерство» й почати існувати як окрема європейська держава. Для повноцінного відриву, звичайно, потрібна ще й зрілість українського суспільства та його бажання. Наразі статистика показує суперечливе бачення українцями свого північного сусіда. Так, опитування Центру Разумкова, проведене наприкінці квітня, свідчить, що 56,4% респондентів уважають, що між Росією та Україною йде війна, при тому 68,1% стверджують, що українці та росіяни є дружніми народами. Це створює дивне бачення українцями свого майбутнього, хоча останні півроку показали, що наше суспільство вміє дуже швидко змінюватися.