Військо без зброї чи зброя без війська?

На прикладі оборонки мож­­на вивчати новітню історію економіки України.У спадок від СРСР країна отримала близько третини потужностей із виробництва озброєнь та військової техніки (ОВТ). Близько 700 підприємств випускали лише мілітарну продукцію. Іще понад тисяча заводів займалися виробництвом як ОВТ, так і товарів подвійного чи суто цивільного призначення.

По закінченні холодної війни основна частина виробників зброї потрапила під конверсію. На відповідних підприємствах подеку­ди намагалися виробляти цивільну продукцію, їх корпоратизували та приватизували. Але брак досвіду роботи в ринкових умовах призводив до того, що з часом через збитки та вимиті ними обігові кошти виробництво зупиняли, а завод ставав банкрутом спочатку фактичним, а часом і де-юре. Успішних випадків конверсії не так уже й багато, наприклад Азовзагальмаш, який освоїв продукцію свого двійника Маріупольського заводу важкого машинобудування – вантажні вагони, Хартрон, який свої системи управління переорієнтував із військових на цивільні потреби (енергетика, транспорт), та деякі інші.

Читайте також: Будні нацгвардії: показуха та шість патронів на день

До наших днів дотягнула лише невелика частина з колишнього переліку українських виробників військової продукції. За даними Міноборони, на сьогодні до складу вітчизняного ОПК входять 162 підприємства та установи і ще, мабуть, кількадесят виробників продукції як цивільного, так і військового призначення. Донедавна ті з них, які зосталися в державній власності, животіли на мізерному державному оборонному замовленні (ДОЗ), часом отримуючи дещо більші нерегулярні експортні контракти. Цього було замало, щоб розвиватися, але вистачало, щоб остаточно не розвалитись і якось утримувати зменшений у кілька разів штат працівників. Яскравим прикладом є флагман військово-транс­портної авіації України ДП «Антонов», яке колись на київському заводі «Авіант» виробляло майже 200 літаків за рік, а тепер із великими труднощами збирає по три-шість.

Успіхи сьогодення

Унаслідок тих деградаційних процесів, які об’єктивно охопили віт­чизняну оборонку, на сьогодні орієнтуватися на радянський спадок немає сенсу. Україна володіє дуже фрагментованими виробництвами ОВТ, робота яких критично залежить від постачання іноземних комплектуючих, передусім із Росії, теперішнього ворога номер один. Експерти, які вже не перший рік б’ють на сполох, нині вважають, що про цілісний ОПК та його розвиток в Україні говорити вже пізно. Слід зосередитися на тих окремих напрямах виробництва військової продукції, які мають певні перспективи.
А такі напрями є. Скажімо, на сьогодні в нас відновлено замк­нуті цикли у виробництві бронетанкової техніки, авіаційних ракет, радіолокаційних систем та дечого іншого. Завдяки цьому компанія «Укрспецекспорт», яка є монополістом у вивозі ОВТ, щороку отримує чистий дохід близь­­ко $1 млрд, а наша країна посідає високі місця в рейтингах постачальників озброєнь. Так, за дани­­ми Стокгольмського міжнарод­­ного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), у 2012 році експорт основних озброєнь з України становив $1,34 млрд, а у 2008–2012-му вона була на дев’я­тому місці серед експортерів цієї продукції.

Однак ті показники є значно меншими від того, що потенційно може запропонувати вітчизняна оборонка. До того ж їх формує жменька підприємств, які є конкурентоспроможними вже багато років. Інші суб’єкти ОПК, які ще залишилися на плаву, донедавна переживали нелегкі часи. Тож, щоб вирішити цю проблему, в 2011 році було створено Державний концерн «Укроборонпром» (УОП).

Концерн об’єднав 134 підприємства (державні та казенні, а також акціонерні товариства, що перебувають у власності держави). Невдовзі виявилося, що всім їм для нормальної роботи мало чого бракувало. Основних проблем було дві: дефіцит обігових коштів (окремі заводи мали мільйонні заборгованості із зар­плат і фактично зупинене виробництво) та відсутність ринків збу­­ту. Першу проблему подолали спрямуванням надлишкових при­­бутків окремих успішних виробництв на потреби тих, у кого були фінансові труднощі. Друга – також виявилася під силу Укроборонпрому: беручи активну уча­­сть у різноманітних виставках міжнародного рівня, концерн представляв інтереси всіх без винятку учасників, навіть тих, які вироб­ляли продукції лише на кілька мільйонів гривень. Тому такий собі ефект масштабу приніс рясні плоди вже на другий рік діяльності УОП.

Читайте також: Одкровення на кордоні

Так, за 2013-й заводи концерну погасили 46% заборгованості із зарплат (76 млн грн). Ключові показники суттєво покращилися. Обсяг виробництва концерну становив 13,2 млрд грн, що на 24% більше, ніж у 2012-му, зростання експорту дорівнювало 52%, чистий прибуток – 475 млн грн при тому, що низка заводів, донедавна збиткових, вийшли на прибуткову діяльність. Окремі підприємства завдяки значним зовнішнім контрактам показали феноменальні результати. Наприклад, ДАХК «Артем» збільшив обсяг виробництва усемеро, до 2,2 млрд грн, отримавши 52 млн грн прибутку, а ДП «Зоря-Машпроект» мало приріст виробництва оборонної продукції 38%. Харківське ДП «Завод ім. В. О. Малишева» збільшило обсяг виробництва на 25%, до 302 млн грн.

Стратегічні проблеми

Хоча етап фінансової стабілізації на більшості заводів Укроборонпрому добігає кінця, перехід до розвитку потребує вирішення низ­­ки стратегічних проблем. Над однією з них – високою собівартістю продукції – вже працюють, упроваджуючи енергоощадні технології (на Заводі ім. В. О. Малишева торік зекономили 27 млн грн, або 34% витрат на енергоресурси) та економлячи працю завдяки використанню нових верстатів (продуктивність праці в концерні за два останні роки додала 51% на тлі 40-відсоткового зростання виробництва). Однак цього не досить, адже вузьких місць у роботі підприємств оборонки значно більше.

Передусім важливий фінансовий бік питання. Державна цільова програма реформування та розвитку ОПК до 2017 року, розроблена ще за Януковича, передбачала, що галузі для модернізації потужностей, нині зношених майже на 70%, необхідно 10,5 млрд грн (6,7 млрд грн – тільки для Укроборонпрому). Із бюдже­­ту планували виділити лише 2,9 млрд грн (решта – кредити і приватні фінансові інвестиції, а також кошти від продажу зайвого майна деяких підприємств), але в теперішніх обставинах держава може не знайти навіть цих грошей. У такому разі доведеться фінансувати капіталовкладення із прибутків, а відтак концерн просто втрачатиме час і позиції на ринку. Важливо й те, що підприємства Укроборонпрому, за оцінками зазначеної програми, мають надлишкові активи, передусім зем­­лю, балансовою вартістю 911 млн грн, які планували продати за 2,5 млрд грн. Крім цього, керівництво концерну ухвалило рішення реструктуризувати понад 40 підприємств, виробництво на яких зупинене або не є доцільним. Поки всі ці перетворення в межах найбільшого українського підприємства ОПК триватимуть, вони відволікатимуть управлінські ресурси, призводячи до зай­вих утрат часу. Та й що держава отримає на виході (чи не буде «прихватизації»), велике питання.

Читайте також: In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових

Суттєвою також є проблема держзамовлення. Бюджетні витрати на оборону й дотепер були невеликими (див. «Крихти для війська»), торік вони становили 14,8 млрд грн. Із них на розвиток озброєння та військової техніки Збройних сил України надійшло 891 млн грн у 2012-му, 686 млн грн у 2013-му, а на поточний рік заплановано лише 563 млн грн. В умовах бюджетної економії та дефіциту фінансування ця сума може зменшуватися й надалі. Але її катастрофічно мало для потреб не лише Української армії, а й вітчизняного ОПК. За оцінками експертів, для підтримання війська в боєздатному й сучасному стані держава має витрачати $300–500 млн лише на закупівлю ОВТ. Понад те, для ефективного розвитку військово-про­мислового комплексу відповідно до світових стандартів державне замовлення повинне удвічі-втри­­чі перевищувати обсяги експорту. Нині, за даними експертів, на експорт іде 93% продукції ВПК України; бра­­ку й незадоволених іноземних споживачів чимало. Якщо виходити з обсягів виробництва лише самого Укроборонпрому (а ще є ДП «Антонов», «Мотор Січ» та інші підприємства, що не входять у концерн), ДОЗ має становити 8–10 млрд грн, а це у 10–15 ра­­зів більше, ніж зараз. От і виходить, що для доброго війська потрібна якісна зброя, але для виробництва останньої необхідне добре військо.

Так чи так, але для переходу від виживання до розвитку українським підприємствам ОПК необхідно подолати добрячий перелік суттєвих проблем. Основною з них є залежність України від російських комплектуючих та ринку збуту. Але залежність РФ від української оборонки ще більша з огляду на масштаби військової програми Кремля. Україна ніби має золотий голос, від якого залежить, буде в Росії достатньо боєздатна армія чи лише пародія на неї. Чи зможе нова влада розумно використати цей важіль, щоб не лише вберегти від занепаду, а й розвинути ОПК України, паралельно диверсифікуючи постачальників комплектуючих та ринки збуту? Парадокс у тому, що виробництво ОВТ – одна з небагатьох вітчизняних галузей, які експортують продукцію з високою доданою вартістю. За нею стоять не лише робочі місця, а й інтелектуальний потенціал нації.  

Російський слід
Наріжним каменем у роботі оборонки є відносини з РФ. По-перше, український ОПК критично залежить від російських комплектуючих, а отже, й від політичної волі Кремля. Це проявляється, наприклад, у тому, що росіяни затягують виконання заявок на частини для літаків Антонова, що призводить до простоїв київських та харківських авіазаводів. По-друге, Росія, а радше виконання її програми переозброєнь критично залежить від фізичних потужностей, які мають українські судно- й літакобудівні та інші компанії. Це було однією із причин можливої російської агресії на Східну Україну й «хорошим» додатком до мотивів анексувати Крим, де розміщені 13 підприємств Укр­оборонпрому та ще кілька приватних суднобудівних і судноремонтних заводів