Вистачило одного місяця, щоб на Донбасі все змінилося. Ще наприкінці квітня йшлося про масову активність, Антимайдан, що імітував ті самі методи, до яких вдавалися учасники протестів у Києві, але цього разу – щоб висловити недовіру новій владі країни.
Сьогодні в регіоні точиться війна. Не скрізь, а в зоні трикутника, кожна зі сторін якого завдовжки приблизно 200 км, а кутами є міста Слов’янськ, Донецьк і Луганськ.
У цьому трикутнику мешкають від двох до трьох мільйонів осіб. Дороги спорожніли. Життя зупинилося. Більшість людей не виходять на роботу. Залишаючись удома, вони намагаються захистити власні помешкання та своїх рідних. Крамниці відчинені лише кілька годин на день. Їжу купити можна, вода є, електричний струм також. Життя триває, попри все. Але в душах оселився страх. Кожен шукає хоч якісь новини та сподівається, що його будинок не зачепить уламок снаряда.
Місяць тому переважну частину пропускних пунктів на дорогах контролювали цивільні особи з палицями в руках. Тепер блокпостів менше, але їх укріплено. Ними відають щедро озброєні молодики в камуфляжній формі та балаклавах.
Читайте також: Семен Семенченко: «Розвиток ситуації на Донбасі найбільше нагадує ланцюгову ядерну реакцію»
Українська армія зберігає за собою контроль над небом, а також утримує кілька стратегічних позицій, як-от гора Карачун, де міститься телевізійна вежа Слов’янська, цивільний аеропорт Донецька, військовий аеродром у Краматорську, низка важливих пунктів на дорогах. Утім, хоч би де вона перебувала, на неї тут скрізь чатує небезпека. Повсякчас відбуваються напади. У розпорядженні бунтівників сучасні портативні протиповітряні ракети, дуже небезпечні для вертольотів.
Справжня війна – це справа професіоналів. Нині хребет сепаратистів формують досвідчені чоловіки, які прибули з Кавказу або Росії. Їм допомагають місцеві добровольці. Наступальні дії відбуваються під проводом батальйону «Восток», що з’явився ніби нізвідки. Бійців можна впізнати по шеврону сірого кольору. Кому підпорядкований цей батальйон? Ніхто не знає.
Побачити тих хлопців у дії довелося 26 травня в донецькому аеропорту. Вони пішли в наступ, намагаючись взяти летовище в облогу, використовуючи гранатомети та індивідуальну зброю. Впадало у вічі, що чоловіки вогню не бояться, під кулями пересуваються ривками, вміють ховатися у проблемних ситуаціях та використовують свої автомати з вправністю, що виказує звичку.
Українська армія, що часто була нерішучою, намагаючись не зачепити цивільного населення, під час цієї облоги діяла жорстко. Авіація розбомбила два КамАЗи з підкріпленням. За кілька днів 34 труни, обиті червоною тканиною, повезли до Росії у величезному рефрижераторі з намальованими червоною фарбою хрестами.
Хоч як дивно, наші прикордонники випустили ту фуру без проблем, попри те що вона містила докази участі у війні іноземних «добровольців». Але ніхто не подумав, що їх варто було зберегти. Така війна…
Бій за аеропорт здавався викликом сепаратистів щойно обраному президентові Петрові Порошенку. Відтепер суть конфлікту стає дедалі зрозумілішою. Ціна питання – спроба організувати нове Придністров’я, яке неофіційно підтримує Росія, щоб якомога довше послаблювати Українську державу. Цей новий регіон можна було б назвати «Придонбасся» або ж «Бермудський трикутник», бо йдеться про нову чорну провалину, де кожен тепер може легко зникнути, як це вже сталося з кількома групами ОБСЄ.
Читайте також: Андрєй Ілларіонов: «Агресія проти України неминуче завершиться зміною кордонів Росії»
У регіоні панує збройний порядок під проводом парамілітарних формувань. Проте в кожному місті також спробувала встановитися альтернативна влада, що домагається керівних позицій. Координація між цими різними структурами слабка. Між місцевими сепаратистськими лідерами розгораються конфлікти. Зокрема, між В’ячеславом Пономарьовим, самопроголошеним мером Слов’янська, і тими, хто перебуває в приміщенні Донецької ОДА.
Один із конфліктів довелося побачити на власні очі. Пономарьов щодня о 17:00 дає прес-конференцію у перетвореній на форт мерії з вікнами, закладеними мішками з піском. Приїздить на броньованому синьому мерседесі з прапором «Донецької Народної Республіки» замість номерів у супроводі озброєних чоловіків. Щодня повторює, що саме зараз виграє війну. Кілька днів тому, коли його попросили прокоментувати рішення, ухвалені лідерами сепаратистів у Донецьку, він буквально вибухнув: «В Адміністрації сидять самі брехуни! Вони не мають жодного права висловлюватися від нашого імені…»
Ось така атмосфера. Але водночас не варто тішити себе ілюзіями. Хоча керівники бунту й не знаходять спільної мови та погано координують свої дії, вони використовують ту саму термінологію та є представниками однієї політичної ідентичності: виступають проти «хунти» в Києві, проти «путчу», проти «фашистів, яких підтримує НАТО». У цього руху власна ідеологія, яка полягає у спробі оживити в новій версії Радянський Союз.
Сепаратисти бачать себе спадкоємцями воїнів «Великої Вітчизняної», «мусять чинити спротив Америці та Німеччині», «неонацистам» та «імперіалістам». Але це ще не все. Вони також хочуть відновити «соціальну справедливість» та встановити владу «народних громад».
Читайте також: ТО, АТО… Йдуть солдати
У перші тижні конфлікту цей радянський вимір надто не впадав у вічі. Сьогодні ж він стає дедалі очевиднішим. У Донецьку та Луганську вже з’явилися «народні суди», які карають непокірних, а також секретна поліція, яку скромно назвали «НКВД».
Бунтівники мріють знову націоналізувати місцеву економіку та знищити олігархів. Звідси нерішуча спроба захопити помешкання Ріната Ахметова в Донецьку. Місцеві розгромили кілька супермаркетів та обікрали хокейний стадіон.
Отже, маємо реванш пролетаріїв Донбасу. На їхню думку, останні 20 років відбувалося «пограбування країни». Ці люди, очевидно, не виграли від змін. Тому сподіваються «конфіскувати в багатих те, що ті вкрали в бідних».
Дискурс знаходить вдячного слухача в особі місцевого населення. Брутальність і безлад? У тому винен Київ. Українську армію тут бачать «іноземною силою», яка бомбардує мирних мешканців. «Ми не терористи, а по нас стріляють», – скаржаться вони.
Олена торгує в’яленою рибою на базарі в селі Карлівка, що за 30 км на схід від Донецька. Від неї можна почути те, що й від багатьох: «Так, я голосувала на референдумі. А на президентські вибори не пішла. Київ робить усе, аби розділити людей, замість того щоб їх об’єднати». Далі скаржиться: «Ми ледве животіємо. Важко заробляємо хіба що на скоринку хліба».
Барикада, збудована сепаратистами, міститься приблизно за 100 м від ринку. 23 травня тут чотири години точився запеклий бій між батальйонами «Донбас» та «Восток». Кафе-ресторан при дорозі вигоріло вщент. Потрапивши в засідку та не маючи кількісної переваги, «Донбас» втратив п’ятьох бійців. Українцям не вдалося відбити Карлівку в сепаратистів.
Ми з’їжджаємо з великого шляху. За 3 км – село Галицинівка, колишній колгосп. Найновіша будівля тут – Палац культури імені Карла Маркса. Нещадно грюкотить двигун допотопного трактора, що проїздить повз нас. Запитуємо в тракториста, кремезного дядька з голим торсом, солом’яним волоссям та православним хрестом на шиї: «Хто село контролює? Київ чи Донецьк?». «Та Бог його знає», – відповідає після хвилини роздумів.
З того битого шляху незалежна Україна видається віддаленою реальністю. Але й «Народна Республіка» сепаратистів також є абстракцією. Як і багато інших, це село – нічийна земля, на яку 20 років особливо не зважали. Хто її завоює? Сьогодні відповісти на це запитання не може ніхто.