Хтось називає їх героями, хтось звинувачує в махновщині. У них більш як за місяць бойових дій є і перемоги, і страшний нерівний бій під Карлівкою з так званим батальйоном «Восток», коли загинуло шість бійців. Багато хто з військових експертів уже проводить паралелі з Хорватією під час Югославської війни, де саме такі добровольці винесли на собі основний тягар найважчого початкового етапу війни із сербами. У цих загонах – іще вчора звичайні люди, що просто не можуть дивитися на те, як бандити й терористи розривають їхню Батьківщину. Тиждень зміг поспілкуватися з керівником, ідейним натхненником та організатором батальйону «Донбас», який зі зброєю в руках протистоїть терористам на Сході країни, етнічним росіянином, що змушений ховатися за псевдонімом, про майбутнє його бойової одиниці, війни та всього Донбасу. І прогнози Семенченка достатньо похмурі: він, як і колись Черчилль, не обіцяє нічого, окрім поту, крові та сліз.
У. Т.: Які найближчі плани вашого батальйону? Раніше ви казали, що українські силові структури дуже слабкі, тому весь тягар війни досить часто покладається на плечі добровольчих з’єднань на кшталт вашого…
– Буквально днів зо два тому ми домовилися з міністром внутрішніх справ створити з бійців батальйону загін спеціального призначення. Зрештою, в нас є своя держава. Якщо ми незадоволені тим, як вона виконує свої функції, треба входити до неї і виправляти ситуацію зсередини. До того ж ми не хочемо більше з камінням, дрючками й легкою стрілецькою зброєю протистояти ордам чеченських та всіх інших терористів. Тому прийнято рішення про виділення нам важкого озброєння, три тижні підготовки, нова тактика – і вперед. Наша мета дуже проста: зробити все, щоб викинути всю цю сепаратистську шваль із нашої країни. Мені здається, що наші партнери з органів влади нарешті зрозуміли: ми добровольці й маємо вбивати ворогів. Нас не потрібно мучити бюрократичними процедурами, нас не цікавлять гроші, ми ж не найманці, хочемо воювати за свою країну. Не дадуть такої можливості – просто розвернемось і підемо робити це самотужки.
У. Т.: А яким чином ви створюватимете свій спецназ і отримуватимете важке озброєння? Увійдете до структури Міністерства внутрішніх справ чи Міноборони?
– Думаю, ні. Існуватимемо й надалі як добровольче з’єднання, а використовуватимуть нас там, де це вигідно й ефективно. Тобто йдеться про поліцейські функції, підтримання громадського порядку, варту на блокпостах. Але там, де треба зброєю розбивати противника, працювати проти диверсантів, діятиме наш загін спецназу, який ми наразі й формуємо. Тож такий формат – це компроміс між державними структурами та добровольчим рухом. Ми самі хочемо змінювати свою країну.
Читайте також: Будні нацгвардії: показуха та шість патронів на день
У. Т.: Ви казали, що керівництво АТО не допомогло батальйону, коли він потрапив у засідку в Карлівці. Ваша акція була заздалегідь узгоджена з військовими чи тут проявилася самодіяльність?
І як ви узагалі оцінюєте боєздатність українських кадрових військ? Особливо з урахуванням останніх ефективних акцій проти терористів у донецькому аеропорту?
– Дорогою до Карлівки ми проїхали кілька наших блокпостів, тобто очевидно, що військові прекрасно знали про наш план. Та й узагалі треба розуміти, що приклад, коли нам не допомогли, – він же не єдиний. Дуже подібна ситуація була кілька ночей тому на прикордонній заставі у Луганську, де бойовики проривалися через кордон. Питання, на мій погляд, у будові військової структури – архаїчній, неповороткій, у відсутності нормального зв’язку та координації між різними підрозділами. Це все потрібно терміново змінювати, налагоджувати співпрацю МВС, СБУ та військових, а не кричати: «Нам не допомогли». Так, не допомогли, то що тепер, стрілятися? Будьмо чесні перед собою. Якщо людина лежить пластом, то те, що вона зробила пару ефектних рухів, іще не означає, ніби вона може виграти довгу й системну війну. Слава Богу, що знайшлися командири, які проводять ефективні операції. Але повторюю: щоб перемогти й відбити у ворога бажання лізти сюди, потрібно цілком змінювати всю структуру безпеки в країні.
У. Т.: Як ви оцінюєте нинішні події на Донбасі? Це громадянська війна, війна проти Росії, бунт місцевих еліт? Чи сталися якісь зміни за останні два-три тижні і чи контролює ситуацію той самий Рінат Ахметов, на якого часто кивають, мовляв, ось хто організатор заворушень?
– Так, зміни сталися. На жаль, розвиток ситуації в регіоні найбільше нагадує ланцюгову ядерну реакцію. Спочатку зусиллями російських спецслужб було зроблено все, щоб вона почалася: вони приготували все для багаття й запалили його. Але тепер реакція вже пішла сама, місцеві керівники міст, ополчень, банд відчули свою силу, повірили в політичне майбутнє й діють абсолютно незалежно від колишніх патронів та покровителів із Партії регіонів і навіть Росії. До того ж Москва, яка бачить слабкість української державної структури, не перестає активно допомагати терористам зброєю та людьми, звичайно, під заспокійливі заяви про свою цілковиту неучасть у конфлікті.
Читайте також: Удар по верхах. Війна очима учасника АТО
Все йде до серйозної війни, і треба готуватися, що рівень жорстокості під час неї зашкалюватиме, бо вже очевидно, що її вестимуть із прицілом на терор. Ні Ахметов, ні Єфремов уже не впораються із ситуацією, яку самі й породили. Серед терористів є люди, які вже краще підготовлені й екіпіровані, аніж структури Ріната Леонідовича. Він, власне, й так нічого не робить в області, щоб стабілізувати ситуацію, як і Тарута, котрий раптом останнім часом запалав бажанням нам посприяти. Обіцяв ось допомогти родинам загиблих під Карлівкою бійців, а також забезпечити новітнім озброєнням, але поки що це просто слова.
І найголовніше – з того боку з’явилася мотивація воювати не за гроші, а за якісь свої ідеали.
Я особисто виступаю за рицарські правила війни, принаймні як на початку Першої світової, коли ще не почалася масова м’ясорубка в окопах між арміями. Але коли мені телефонує той самий Безлер і обіцяє повісити на площі, то про благородне протиборство навіть мріяти нереально. Рівень жорстокості підняла інша сторона, саме вони роблять ставку на терор і залякування. Дуже скоро ми просто змушені будемо відповідати тим самим. Тому повторюся: спочатку велика й дуже кривава війна, а потім довгі роки тут буде Ольстер.
У. Т.: Одним із найнеприємніших моментів цього конфлікту став величезний відсоток зрадників серед місцевих силовиків, які, на думку багатьох людей, не заслуговують навіть права бути полоненими. Чи ви погоджуєтеся з таким поглядом?
– Подивімося, що роблять наші вороги. Військовослужбовців, яких захоплюють у полон, відпускають без зброї, в цивільному одязі. Офіцерів, працівників СБУ обмінюють як військовополонених. А ось добровольців, тобто солдатів Національної гвардії, нашого батальйону відразу знищують і повертають родичам тіла буквально по частинах. Отож додумайте самі, що ми робитимемо з колабораціоністами та зрадниками, які до нас потраплять.
Читайте також: Силова надія. Хто зупинить сепаратизм?
У. Т.: Помітною силою серед терористів є кавказці, зокрема чеченці. Наскільки централізованим є процес їх закидання на територію України? Ваше ставлення до ролі Росії в цьому конфлікті?
– Це добровольці, яких наймають за гроші Януковича. Але я боюся, що коли вони почнуть масово гинути, що вже є, то (з огляду на чеченську систему тейпів та відповідальності родичів за один одного) згодом цілком можуть підтягнутися й офіційні структури для помсти. Взагалі не розумію, якого біса чеченці лізуть сюди, адже українці допомагали їм у війні проти РФ. Просто не здогадуюся, коли це ми стали ворогами. Я не ворог Росії, бо сам є етнічним росіянином. Не перестаю дивуватися, як швидко й глибоко розкрилася прірва, з якої полізли страшні людиноподібні монстри. Вони не мають національності. Вважаю, що Путін із Януковичем учинили найстрашніший гріх: посіяли зерна ненависті між народами.
У. Т.: А яким бачите власне майбутнє? Підете до силових структур, у владу, політику?
– Понад усе хочу виховувати своїх дітей. Але мені зараз масово надходять погрози, що з моєю родиною розправляться. Тому я маю спочатку знищити тих людей, які несуть кров, середньовічну жорстокість, трупи, терор тощо. Коли те завдання буде виконано, тоді й визначатимуся зі своїми планами. Але моє найближче майбутнє – це бути на чолі свого підрозділу.