Так чи інакше колажі із серії «Прозорості» («Transparencies»), завдяки яким фотограф здобув світове визнання, є результатом низки подорожей до різних частин світу, зокрема Європи, Азії, Америки. Образи Києва, Дубаї, Нью-Йорка, Парижа, Лондона, Токіо та інших міст аж ніяк не є пласкими і статичними. За авторським задумом вони начебто змінюються перед глядачем.
У. Т.: Складається стійке враження, що мозаїчність ваших колажів із серії «Прозорості» має дещо спільне як із імпресіоністами, так із сюрреалістами чи поп-артом. Чи це справді так? Хто зі світових художників та фотографів вам найближчий?
– 25 років тому моїм найулюбленішим художником був Вінсент ван Гог. Перші мої роботи за манерою були схожі на роботи Едуарда Руперта Барроу, але тоді ані про нього, ані про його мистецьку школу ще нічого не знав. Смаки мають здатність змінюватися з часом. Справді, коли я працював над серією «Прозорості», а почав я ще 2005-го, то надихався олієйним живописом, фактурою мазків пензлем на полотні. Нині фотографую як на плівковий, так і на цифровий фотоапарати. Нічого незвичайного, власне. Усі ті кадри, з яких складаються мої колажі, зроблені цифровою камерою. Не ношу із собою купу різних штативів, рефлекторів, обладнання для штучного виставлення світла, а лише різні об’єктиви. Зокрема, одними знімаю архітектуру, а зовсім інші потрібні мені для портретів.
Читайте також: Наш Banksy
Спочатку вивчився на архітектора, але 1991 року архітектура як царина переживала кризу, і я вирішив взятися за фотографію, яка на той час мене досить давно надихала. Став працювати з нею ще до початку цифрової ери, власне, ще до того, коли це стало модно. Це те, що допомогло мені вирізнятися від загальної маси фотографів та всіляких методів зйомки. Така моя форма самовираження.
Ідея колажів, які потім стали серією «Прозорості», з’явилася спонтанно як частина творчого пошуку. Я зрозумів одного дня, що хочу створити свої нові роботи саме в такий спосіб, із використанням цифрових програм. Багато хто просто вирізає якийсь шмат однієї світлини, потім другої, а далі комбінує. Це абсолютно не моя техніка. Проте жодних складних або елітних цифрових програм не використовую. Для мене важливо передати певні як смислові, так і візуальні нюанси того світу, який я побачив, гру та мерехтіння кольорів. Принаймні спіймати момент заходу сонця в нігерійській частині Сахари – це цікаво з естетичного погляду. У кожному місті, куди потрапляю, роблю близько 2 тис. знімків і приблизно 300 використовую, щоб створити колаж.
У. Т.: До 2012 року ви фотографували чимало людей. У серії колажів «Прозорості» їхніх постатей та портретів значно поменшало. Натомість додалось урбаністичних просторів, будинків, мап. Вплинула ваша освіта архітектора?
– Аж ніяк. Не шукайте тут чогось особливого. Це збіг. Трапляються періоди, коли ти в місті й простіше фотографувати споруди. Хоча буває й інакше: опиняєшся на природі, але тягне до вулиць і площ. Різні бувають смуги як у житті, так і у творчості. Але не думайте, ніби місто – це дещо статичне. Воно постійно розвивається й рухається, є дуже динамічним ансамблем. А щодо людей… Тут окрім іншого важливий настрій фотографа. Наприклад, у Монголії я випадково зустрівся з акторкою Джулією Робертс, але не зробив жодного знімка. Отак сталося. Хоч, може, треба було.
У. Т.: Чи є різниця у фотографуванні мегаполіса й містечка? Де простіше знімати? Ви побували в багатьох містах. Яке вам найбільше до вподоби?
– Нью-Йорк, бо він такий один. Це дуже мультикультурне місто, яке постійно рухається, ніколи не спить. Можливо, саме тому до нього так прикипаєш як до своєрідного урбаністичного наркотику. Якщо говорити про інші великі міста, то в деяких із них я просто не встиг побувати. Скажімо, в Москві. 20 років тому відвідав Росію, але тодішні світлини не підходять для колажів, які представив у серії «Прозорості». Може, треба повернутись і зняти ту країну заново. Що ж до міст, відносно недалеких від України географічно, то фотографував у Празі, Стамбулі тощо. Створення нових робіт про них попереду.
Читайте також: Тенденції мистецтва- 2013: децентралізація і перегляд модернізму
У плані колажів найважче даються роботи про місця на кшталт Сахари чи Занзібару. Працювати з містом, Шанхай це чи Токіо, Прага чи Лондон, значно легше, бо воно компактніше. Власне, щоразу враження від нього нові й колаж можна зробити абсолютно інший – як за змістом, так і за емоціями.
У. Т.: Кожна робота із серії колажів «Прозорості» – це самобутнє обличчя якогось конкретного міста, де побував автор. Котресь ви зображаєте вивищеним, прозорим і холодним, як-от Нью-Йорк, а з якихось, зокрема з Амстердама, здається, трішки глузуєте. Чи так це?
– Я не підсміююся навмисне, а лише злегка іронізую, подаючи в роботах перше враження від того чи того міста. Не вважаю себе здатним якось вплинути на те, що голландський Амстердам має глибоко чуттєвий образ, асоціюється із кварталом червоних ліхтарів. Коли виставляюся в якійсь із галерей, то галерейники хочуть саме цей твір, бо провокація в мистецтві теж спрацьовує досить добре. Свого часу в мене з’явилася робота під назвою «М’ясо», де з 10 тис. дрібних негативів кадрів відвертого чуттєвого змісту, забарвлених у червоний і рожевий кольори, складено зображення двох шматків яловичини. Річ у тім, що жінку справді дуже часто сприймають як м’ясо, плоть у вузькоутилітарному, сексуальному сенсі. Я хотів змусити глядачів укотре замислитися над тим, як саме вони ставляться до жінок як таких, що про них думають, і над проблемами, що з цим пов’язані. Не важливо, йдеться про феміністок чи їхню діаметральну протилежність. Не слід забувати про повагу до прекрасної половини людства.
У. Т.: Якщо згадати провокації, то в роботі про Київ це також вдалося зробити досить добре. Унікальний колаж із красивими жіночими ногами відразу під гербом України, поруч будівля СБУ, і все це в обрамленні барокових сюжетів включно з фресками київських церков. Що надихнуло поєднати такі елементи?
– Я аж ніяк не хотів образити українок чи жінок узагалі. Це радше похвала, адже вони є основою всього і в суспільному житті України відіграють вагому роль. Ноги – то своєрідний стовп, база, на якій тримається вся конструкція колажу. Приберіть її – і будова розсиплеться, загубить цілісність. Із будинком СБУ теж трапилася цікава історія. Коли захотів зробити кілька його знімків, до мене підійшли і сказали, що це заборонено. Та все-таки я сфотографував. На колажі про Київ у нижніх великих заґратованих вікнах цієї будівлі я вмістив близьким планом симпатичних дівчат із реклами нічного клубу. Думаю, далі ідею ви зрозуміли самі. Саме місто мені дуже подобається, зокрема куточок, де відбувається мій вернісаж. Хоч це і промзона, тут є величезний вільний простір, якого нам у Швейцарії бракує.
Дивіться також: Постапокаліптичні картини шведського художника Саймона Сталенхага
У деяких моїх роботах із циклу колажів, які експонуються нині в Києві, гедоністична і глибоко життєва тема жінок, барів, нічного життя тощо відсутня взагалі. Холодність і прозорість міст у моїх роботах залежить помітною мірою від того, кого і як я зустрічаю. Одне фото містить якийсь меседж, друге має просто естетичне навантаження, але не більше, а є і такі, що передають мої відчуття в певному просторі та часі. Які люди мені трапляться під час подорожі, яку дорогу оберу – це також вплине на кінцевий результат, на світлини, а згодом і колажі. У роботах, присвячених Нью-Йорку та Лондону, велику роль відведено архітектурі. Може, навіть такій, яка в масовій свідомості не асоціюється з цими містами. Зокрема, центральне місце в колажі на тему Лондона посідає не Біг-Бен і не Парламент, а 43-поверховий хмарочос «Мері-Екс», зведений у формі сигари.
У. Т.: Над чим працюєте нині, які найближчі плани? Що хотіли б зробити ще? Чи будуть це фото про міста?
– Зараз я зайнятий великим альбомом, присвяченим 20-й річниці моєї творчості, а ще роблю дуже багато аерофотознімків. Проект має назву «Відновлення неба. Погляд із вікна». Ідеться про фото, зроблені з ілюмінатора літака в різних куточках світу. Зокрема, нещодавно я зняв близько 30 кадрів неба над Атлантикою під час рейсу Женева – Нью-Йорк. Головне, що всі фото із тієї серії зроблені або будуть зроблені під час конкретної подорожі. До того ж вони чорно-білі. Така техніка, як і кольорові знімки, допомагає передати багато нюансів, зокрема емоції, і це дуже важливо.