Журналіст Роман Чайка пише про відсутність інформації про останній візит Віктора Януковича до президента Росії Владіміра Путіна. Він вказує, що "на сайті вседержителя всіх федеральних земель російських Путіна навіть слова, навіть півслова, про цю зустріч не видко".
Він підкреслює, що ні уряд, ні парламент "навіть не здогадуються, а що ж держава Україна буде робити вже завтра". "Навіть "завтра" вже непідконтрольне ні виконавчій, ні законодавчій, ні судовій гілкам влади. За три роки покращеного абсолютизму усі ці "недоторканні", що є політично-бюрократичним класом (який любить себе в телевізорі величати чиєюсь "елітою"), вже змирилися, що лягають спати москвофілами, вірними заповітам Лєніна-Сталіна-Путіна, а прокидаються євро-реформаторами, які розділяють демократичні цінності. А вже через день вони можуть знову змінити свою принципову позицію на протилежну і верещати про це ввечері в телевізорах. І усі ці "сильні світу нашого" вже навіть не хитаються разом "з курсом партії", як якісь ветхі більшовики-комуністи. Вони тепер хитаються виключно згідно курсу рішень однієї голови, що бовваніє десь там понад хмарами на вершині української вертикалі влади", – пише він.
Публіцист Юрій Андрухович вважає, що євроінтеграцію України повинні визначати українці.
Він згадує, як в своїй статті в 1990 році "всю увагу і злість я присвятив одіозній на той час компартійній більшості у Верховній Раді УРСР – знаної на той час як "група 239" (за кількістю ворожих Україні та її незалежному майбутньому депутатів)".
"Їх було 239 і сьогодні їх приблизно стільки ж. У цьому сенсі ми фактично не змінюємось, у нашій Верховній Раді кількість ворогів України завжди дещо перевищує кількість її – як би їх краще назвати? – друзів. Так от. У тій статті, як мені здавалося, я нещадно їх усіх, отих запроданих хрунів, розвінчував. А в одному з останніх речень писав про те, що "хай вони залишаються у своєму минулому – ми не візьмемо їх у нашу незалежність"….Я це все веду до того, що наша нинішня "група 239" – це, звичайно, Партія регіонів. Ті самі хруні, ті самі запроданці – класика жанру, український водевіль. Якби я сьогодні писав політичну статтю про це жалюгідне непотребство, то закінчив би її приблизно так само: "Хай вони залишаються у своєму минулому – ми не візьмемо їх із собою в Європу"", – пише він.
Андрухович наголошує, що протягом останніх кількох місяців регіонали "старанно і незграбно вдавали, ніби вони нас до Європи ведуть"."Слава Богу, що ілюзії розвіяно, а шляхи розчищено. Поклавши руку на серце: ми що, протягом останніх трьох з половиною років справді наблизилися до Європи?…Нечистими засобами світла мета не досягається. І навіть якщо мета не зовсім світла, то засоби все одно не сміють бути аж такими брудними. І взагалі – як навчав великий Ґанді, лише про засоби нам і слід турбуватися, про їхню чистоту. А мета сама про себе потурбується. І не лицемірне підписання якоїсь там угоди вирішить нашу долю, а ми самі її вирішимо. У нас із Європою ціла вічність попереду. Лиш тільки усунемо цю братву від влади – в наступні п'ять хвилин нас уже й запросять. Причому не в якусь асоціацію, а повноправно, як слід. Але цього, як кажуть у казках, треба дуже сильно захотіти. А ще непогано було б, якби "їх" ми туди із собою таки не взяли", – підсумовує Андрухович.
Журналіст Мустафа Найєм пише про спільну заяву лідерів опозиції щодо публікації у львівському виданні "Експрес" розслідування про спільний бізнес родини лідера ВО "Свобода" та доктора Василя Новицького, заарештованого в Австрії за шахрайство. Він вказує, що заява, в якій опозиціонери "жорстко засудили журналістів" "сором'язливо з'являється тільки на якихось блогах – її немає ні на офіційному сайті УДАРу , ні на сайті «Батьківщини». Він також вказує, що у заяві немає жодного доводу, факту чи спростування
Найєм наголошує, що це перша спільна заява трьох лідерів опозиції стосовно роботи журналістів в Україні за три роки президентства Віктора Януковича. "Яценюка, Кличка і Тягнибока … об'єднало тільки спільне мочилово журналістів, що зробили замах зробити розслідуванні про опозицію. Я не проти критики нашого цеху. Але в даному випадку вибірковість опозиції мало чим відрізняється від вибіркового правосуддя, проти якого вони виступають", – пише журналіст.
Публіцист Юрій Винничук також висловлює здивування, що лідери опозиції у своїй заяві проти львівської газети не вдалися до конкретики. "Що Тягнибок читав цю статтю – немає сумніву. А от чи читали два інших лідера – великі сумніви. Якби вони читали, то, мабуть, відмовилися б ставити свої підписи під колективним листом сумнівної вартості. Та й де це було бачено, аби група політиків раптом дружньо ополчилися проти якоїсь статті? …Ба й справді: якщо усе, що у тій статі, наклеп, то для чого обурені колективні листи? Хіба були колись такі випадки, щоб колективні листи змінювали думку газети і зупиняли журналістське розслідування? Ой, згадав – таки були. В епоху СССР такі колективні листи, підписані доярками, ланковими і шахтарями, організовано відправляли людей на Сибір або ще організованіше на розстріл", – пише Винничук.
"Але ж ми живемо в інший час і свобода слова у нас задекларована усіма, навіть владою. Тобто коли "Експрес" критикував владу, львівського губернатора, якому і зараз заливає сала за шкіру, то усе було добре. Та щойно газета почала досліджувати, хто ж саме з кримінального світу заховався під крильцем "Свободи", одразу посипалися звинувачення в заангажованості, продажності й так далі", – додає він, наголошуючи, що суперечності в такій площині варто вирішувати у суді.
Публіцист Андрій Кокотюха задається питанням, чому вчителі не опираються міністру освіти Дмитру Табачникові або "хоча б, за українською традицією, не ведуть партизанської війни з нав’язаною нашим дітям шкільною програмою".
"Так, учителі не можуть йти проти шкідливої для дітей програми "від Табачника". Але ж свої голови на плечах, своя думка і своя гордість у освітян не просто мусить бути – вони є! Чому ж вони слухняно виконують всі ці розпорядження? Скажімо, в підручнику з історії для 5 класу є речення про те, що комуністи мали свій погляд на облаштування України. Далі стоїть крапка. Чому педагогам не піти далі крапки і не пояснити дітям, що погляд комуністів – це терор, Голодомор, війни, репресії, консерватизм, пастка в часі, загальна деградація, відсталість? Невже за це не виплатять зарплати? Невже за таке звільнять із роботи?", – пише Кокотюха.
Він також наголошує, що у зарплату освітян не входить оплата за вивішування в кабінетах директорів шкіл і вузів, портретів Януковича."Де написано, що за відсутність такого портрета розстріляють директора, а колектив посадять? Де сказано, що за таке знімуть або невчасно виплатять зарплату?", – додає Коктюха.
Інтернет-оглядач Максим Саваневський пише про атаку друзів-ботів на сторінках опозиційних політиків Арсенія Яценюка та Юрія Луценка в соціальній мережі Facebook.
"Ще тиждень тому обидва політики мали по 13 тис фоловерів, а сьогодні у Яценюка 21 тис, а Луценка – 22 тис. Зрозуміло, що органічно отримати 8-9 тис фоловерів за кілька днів – задача нереалістична…Ми проаналізували інформацію по Луценку та Яценюку і з'ясували, що обидвох політиків фоловили ті ж боти, за допомогою яких накручували кількість фоловерів у Медведчука, його дружини Оксани Марченко та близької до Медвечука журналістки Олени Маркосян. Ну і ще кількох тайців та індонезійців", – написав оглядач.
Він вказує, що більшість ботів мають приблизно однаковий список тих, кого вони фоловлять. "Схоже, люди, які наганяють ботів для Медведчука у Facebook, після того, як погоріли кілька разів на не дуже якісній роботі, вирішили днями підставити і його політичних конкурентів. Мовляв, а чим вони кращі – в них теж боти. З нетерпінням чекаємо в ближчі дні на деяких новинарних сайтах феєричні розкриття про те, як Луценко з Яценюком нібито купують ботів для своїх екаунтів в соцмережах", – пише він.
Блогер Василь Бабич пише, що за рік на сайтах осередків Партії регіонів у трьох областях з’явились україномовні сторінки.
Він вказує, що у червні 2012 року, напередодні прийняття мовного закону "політичний кордон між центром і південним сходом для ПР був і мовним кордоном. Тільки Житомирщина була частково російськомовною, а Херсонщина — україномовною».
«Зараз ситуація трохи змінилась: Житомирщину остаточно "українізувало"; Україномовні матеріали з'явилися на сторінках ПР Харківщини та Миколаївщини; Херсонська обласна організація ПР має дві повноцінні мовні версії сайту, але російська видається за замовчуванням», – пише він.
Водночас він додає, що сайт київської міської організації ПР теж став двомовним, хоча раніше був лише україномовним.
Журналіст Сергій Лещенко ділиться враженнями від Конгресу українців Канади, який відбувся у Торонто.
"Можливо, через недостатні знання, але я досі не мав уяви, що в світі існує паралельна Україна, де живуть сотні тисяч українців. При чому живуть не в гетто, а є повноцінною частиною суспільства на найвищих посадах – аж до генерал-губернатора Канади", – пише він, додаючи що на захід української діаспори прийшли провідні політики країни.
"Враховуючи, що українці в Канаді – одній з найдемократичніших країн світу – змогли реалізуватися, це залишає надію, що потяг до корупції – це не формула крові українців, а лише складновиліковний вірус, що руйнує зсередини пострадянську нереформовану державу", – додає журналіст.
Публіцист Сергій Жадан пише про виставку фотограграфій Бориса Михайлова у Харкові.
"Михайлов не має "офіційного" визнання, більше того – підозрюю, воно йому й не надто потрібне. Та й важко, якщо чесно, уявити, що його роботи можуть сподобатись, наприклад, батькам міста – навряд чи хто з них наважиться асоціювати себе з персонажами його фотосерій, навряд чи хтось на офіційному рівні в Україні готовий сьогодні серйозно сприймати таке мистецтво: оголене, точне, й тому не надто привабливе….Кому на кухні потрібні портрети бомжів і наркоманів?", – пише Жадан.
Він додає, що Михайлова асоціюють з його серією фоторобіт "Історія хвороби". "В 90-х він сфотографував мешканців харківських вулиць, ринків та дворів, чим усіх шокував. Для багатьох він і лишився десь там – в безпритульних, брудних і необжитих 90-х, в необлаштованому побуті харківських комуналок, в розбитій країні, котра розкладається просто на очах, в чорнушних сюжетах, що межують не так із естетикою, як із етикою (популярний закид – ну як же так! Як можна фотографувати п'яних дітей? Як можна спокійно наводити об'єктив, у той час, коли вони нюхають клей!)", – пише публіцист.
Він додає, що Харків за останні 15 років візуально змінився. "Борис сам про це говорить, щоправда, маючи на увазі не так нові кольори будинків чи щойно поставлені пам'ятники, як зміни в образах містян, їхніх характерах, темпераментах, поглядах урешті-решт. Змінилася країна, безперечно. Проте, чи так сильно, щоби говорити, скажімо, про дитячу наркоманію чи проблеми безпритульних як про щось, навіки залишене нами в часи трансформацій 90-х? Мені здається, змінилося наше відчуття самого міського простору", – додає Жадан.