ериторію між Балтійським і Чорним морями називали по-різному: «кривавими землями» в часи Другої світової, «поневоленими народами» в часи холодної війни, «екс-комуністичними країнами» за пострадянської доби, а ще «новими учасниками» Європейського Союзу. Напередодні війни в Іраку 2003 року міністр оборони США Дональд Рамсфелд вихваляв Нову Європу як проамериканську на відміну від Старої (наприклад, Франції або ж Німеччини). Президент Франції Жак Ширак докоряв тоді східноєвропейцям, мовляв, вони «змарнували чудову нагоду помовчати».
Нині термінологію доведеться знову змінювати – через Україну. Нова Європа, за версією Рамсфелда, реагує на реваншизм Владіміра Путіна дуже подібно до Старої – тут простежується розкол між Північчю і Півднем. Польща та балтійська трійка настроєні агресивно, вони переконані, що Росія безповоротно змінила повоєнний порядок у світі; Болгарія та Угорщина проти жорстких санкцій: сподіваються, що бізнес із РФ якимось чином повернеться до нормального рівня.
Такий розбрат можна було б вважати позитивом і ознакою нормальності, якби не настільки високі ставки. Розкол у межах Східної Європи загострює проблему розколу в усьому ЄС. Уже ніхто не каже східноєвропейцям замовкнути; з ними рахується навіть Франція. Однак якщо найближчі до Росії країни не можуть погодитися на санкції, то чому інші мають наражати на небезпеку свої економіки, ще не зовсім зміцнілі після кризи?
Цього року виповнюється десятиліття від моменту розширення ЄС на Схід – прийняття восьми нових країн 2004 року – і події в Україні додають ваги їхнім сподіванням на те, що Євросоюз принесе безпеку й посилить демократію. В економічному плані Східна Європа досягла неабиякого успіху завдяки поєднанню західного капіталу й дешевої робочої сили та перетворенню на експортну машину Німеччини. За купівельною спроможністю Прага і Братислава нині багатші, ніж Відень, центр колишньої імперії, у складі якої вони перебували. Згідно з цьогорічним звітом польських та словацьких аналітичних центрів (до розмірковувань долучився й The Economist), «іще ніколи у своїй історії Центральна Європа не мала таких свободи, безпеки та процвітання». Відтепер регіон повинен рішучіше озвучувати свою позицію в різноманітних питаннях, що стосуються всього континенту, про це йшлося у звіті.
Ідея прекрасна – ось тільки у Вишеградській групі (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина) є розкол стосовно українського питання. Взяти хоча б заяву, яку зробив цього тижня нещодавно переобраний угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан. Він зажадав від України гарантування нацменшині його одноплемінників подвійного громадянства, прав спільноти і «права на самоврядування». З погляду Києва, нині до дестабілізації росіянами ситуації на Сході додалося розпалювання угорцями етнічної напруженості на Заході. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск назвав ті заяви неподобством.
Читайте також: Західні політики про Путіна: поганий поліцейський вирішив стати хорошим напередодні 9-го травня
Однією із причин розколу є залежність від торгівлі з РФ, особливо коли йдеться про енергоресурси. Болгарія, котру часто вважають троянським конем Кремля в Євросоюзі, майже цілком залежить від російського газу. Вона радо підписала угоду про будівництво трубопроводу «Південний потік» для його транспортування до Європи в обхід України. Офіційна Софія намагається оминути антимонопольні вимоги Третього енергетичного пакета ЄС, що передбачають відкриття операторами трубопроводів для конкурентів. Австрія також висловлює підтримку «Південному потокові». Однак, попри позов росіян до СОТ, Єврокомісія запевняє, що не піддасться тиску й не зніме обмеження пакета з цього проекту.
Нині в ЄС тривають переговори щодо третього раунду санкцій проти Росії, які з персоналій перемістяться на сектори економіки. Зважаючи на завзятий опір у Європі, США просувають ідею «скальпеля»: нові санкції можуть не зачіпати чинних газових угод, але завадити новим інвестиціям, наприклад у розвідку енергоресурсів. Або ж можна заборонити експорт високих технологій, пов’язаних із озброєнням. Критики, своєю чергою, зазначають, що відповідь Москви може видатися не настільки тонкою.
Читайте також: Стримати Путіна – не відлякати росіян
Одначе така взаємозалежність не дає цілковитого пояснення розколу в ЄС щодо санкцій. Декотрі держави, наприклад Литва, неабияк залежать від Росії, але активно виступають проти агресії Путіна. Важливу роль тут відіграє історія. Для країн Балтії, де мешкають великі російські меншини, вибір інший: не між санкціями та бездіяльністю, а між санкціями й ризиком зникнення з мапи світу. Польща теж добре знає, що таке бути поглиненою могутніми сусідами. Дивно, що Угорщина й Чехія, пам’ятаючи радянські танки, які придушували протести 1956 року в першій із них та Празьку весну 1968-го, не підтримують жорсткого курсу. Їхня позиція, не виключено, є результатом згубного впливу слабких інституцій, корупції, російських грошей сумнівного походження та агресивної кремлівської пропаганди.
Сильніші, ніж здається
І все-таки європейські країни набагато сильніші, ніж гадають. Путін, може, й цинічний та кмітливий стратег, але ніякої привабливої ідеології на противагу ліберальній демократії він не має. Як і достатніх ресурсів, щоб вистояти у тривалій економічній війні.
За словами міністра закордонних справ Польщі Радека Сікорського, Європа має в розпорядженні чимало найефективніших інструментів, але не використовує їх належним чином. Навіть цілковитої реалізації Третього енергопакета й інвестицій у газові та електроенергетичні інтерконектори вистачило б для того, щоб створити надійний внутрішній енергетичний ринок і притупити газову зброю Росії. Польський прем’єр Туск запропонував створити «енергетичну спілку», в межах якої ЄС вестиме колективні переговори щодо цін на газ РФ, як це вже відбувається з купівлею урану. Крім того, європейці можуть ретельніше впроваджувати чинне антикорупційне законодавство щодо хитрих російських олігархів.
Для цього нові санкції геть не потрібні. Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, ЄС міг би на виборах до Європарламенту, які відбудуться цього місяця, віддати важливу посаду в Брюсселі ефективному й компетентному східноєвропейцеві (хоч би й тому-таки Сікорському). Такий вибір допоміг би розвіяти тінь «залізної завіси», а ще надіслати промовистий меседж Путіну.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com