У трилерах із закрученим сюжетом головне – правильно вгадати момент. Посилюється напруження, гримить музика, нависає відчуття катастрофи – і раптом настає розв’язка. 7 травня президент Росії Владімір Путін зрежисував такий момент. Розпаливши конфлікт, він нагнітав напруження до точки вибуху, погрожуючи вторгненням, а тоді раз – і зробив великодушну поступку. Псевдореферендуми про незалежність у східних областях України можна відкласти, а президентські вибори 25 травня проводити. А ще Росія відведе свої війська від українського кордону.
Путін досяг майже всього, чого хотів. Анексію Криму проковтнули, серйозні економічні санкції вдалося відвернути, рейтинги популярності злетіли до небес. А тепер, посіявши в Україні хаос, він іще й виступає миротворцем. За це не довелося платити дорогою ціною. З погляду логістики ті «референдуми» все одно неможливо провести. Але його пропозиція змусить Київ іти на переговори із самопроголошеними лідерами сепаратистів на Сході й Півдні України. Домовленість про звільнення Павла Губарєва, «народного губернатора» Донецька, заарештованого в березні, надасть заколотникам легітимності й без референдуму.
Така інсценізація загрози з тим, щоб потім театрально її зняти, – останній епізод інформаційної війни, яку веде Росія в себе й за кордоном. І схоже, що в цій війні вона перемагає, особливо у Німеччині. За словами політичного оглядача Кірілла Роґова, Захід не бажає вступати в конфронтацію з Кремлем, тож змушений був удати, ніби приймає путінські поступки. За останні три місяці російська пропаганда створила віртуальну реальність для виправдання анексії Криму та необхідну картинку на місцях. Історія вимальовувалася послідовна, груба й фальшива. Фашистська хунта за підтримки Заходу захопила владу в Києві й загрожувала російськомовним громадянам. Крим урятувала негайна інтервенція, але Південь і Схід України охопила громадянська війна. Кульмінацією стала загибель 40 осіб під час пожежі в Одесі, яку Росія назвала зразком українського фашизму.
«Мета інформаційної війни не переконати когось у чомусь, а втягнути людей у бойові дії», – каже Ґріґорій Асмолов, науковець із Лондонської школи економіки. Вона посилює ненависть і цементує підтримку влади. Як писав у своєму блозі ветеран ліберальної політики Боріс Нємцов, «такого рівня загальної ненависті в Москві, як зараз, я не пам’ятаю. Ні в 1991-му під час серпневого путчу, ні навіть у 1993-му після Указу № 1400 Єльцина. Агресію і жорстокість активно розпалює зомбоящик… Нинішня влада заохочує найнижчі, найпідліші інстинкти, культивує їх. Людей нацьковують одне на одного, провокуючи різанину». Інформаційна війна Росії показує, наскільки режим Путіна залежить від контролю над ЗМІ та недопущення політичної конкуренції.
Читайте також: Стримати Путіна – не відлякати росіян
Захопивши на початку свого президентства у 2000 році владу над основними телеканалами, зараз він репресує інтернет, який іще донедавна був відносно вільним. 5 травня Путін, котрий дещо раніше назвав інтернет «проектом ЦРУ», підписав новий закон, який вимагає, щоб популярні блогери та оглядачі з 3 тис. і більше підписників реєструвалися як засоби масової інформації. Ще раніше Кремль закрив або взяв під контроль кілька незалежних сайтів і заборонив популярний блог опозиціонера Алєксєя Навального, який зараз перебуває під домашнім арештом. Йому загрожує великий термін ув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями.
На думку радянського дисидента Андрєя Сахарова, безконтрольні, репресивні режими – загроза не тільки власним громадянам, а й міжнародній безпеці. У січні 1980 року, відразу після вторгнення СРСР до Афганістану, яке супроводжувалося масштабною пропагандистською кампанією, Сахарова відправили у внутрішнє заслання. На щастя, радянська пропаганда провалилася. Її антиамериканський дух підірвали економічні невдачі. Дефіцит продовольства в Радянському Союзі зробив надто очевидними переваги Заходу.
Навпаки, сьогоднішня російська пропаганда виявилася ефективною. Вона гнучкіша і привабливіша за вбогу радянську версію, а аудиторія набагато сприйнятливіша. За даними опитування, проведеного фондом «Общественное мнение», більшість росіян довіряють державним ЗМІ, не вбачаючи нічого поганого в періодичному викривленні інформації. Антиамериканські й реваншистські настрої грають на травмі, залишеній після розвалу Країни Рад, котрий подали не як акт визволення, здійснений народом, а як нав’язану Росії Заходом поразку.
Лєв Ґудков, директор Левада-Центру, який досліджує громадську думку, каже, що ця травма виявилася глибшою, ніж можна було уявити. Анексія Криму Росією загалом сприймається як знак відновлення великої російської держави й помсти Заходові. Лише 3% росіян сприйняли аншлюс Криму негативно й менш ніж 1% відчували сором за дії РФ. Відкрито вступивши в конфронтацію із Заходом, Путін також звільнив росіян від набридливого комплексу меншовартості. Росія, за його словами, – унікальна цивілізація, яка морально вища за Захід і не зобов’язана нікому пояснювати свої дії.
Читайте також: Протест у Франкфурті: сьогодні – Україна, – завтра Європа
Інша причина підтримки дій Путіна – економічна. Один із перших реформаторів російської економіки Єґор Ґайдар зауважив колись, що російська постімперська ностальгія розквітає не в час економічних негараздів, а після кількох років підвищення рівня життя – головно за рахунок зростання цін на нафту. Але межі тамтешньої моделі стали очевидними після повернення Путіна в президентське крісло 2012 року. Хвиля акцій протесту міського середнього класу засвідчила, що в країні є запит на модернізацію держави.
Фактично аншлюс Криму та інтервенція на Сході України стали альтернативою модернізації. Партія шахраїв і злодіїв (як називають владну «Единую Россию») перетворилася на політсилу будівничих імперії, а Путін – на збирача російських земель. Корупція, яка була центральною темою кілька років тому, відійшла на задній план. Агресія в Україні стала частиною ширшої конфронтації із Заходом, як вважає Роґов, викликаної переважно потребою зміцнити режим та його патерналістську систему, орієнтовану на нафтодолари. Путін посилив підтримку тих, хто живе за рахунок нафтодоларів: мільйонів бюджетників, які становлять майже третину робочої сили в Росії.
Останнім пояснюється факт, що найбільше Кремль підтримують освічені службовці. «У принципі, вони потребують цієї системи, яка забезпечує їм зростання рівня життя без особливих зусиль із їхнього боку», – каже Роґов. Тим самим можна пояснити, чому більшість росіян виявилися не готовими взяти на себе справжній тягар затрат на війну в Україні як у людському, так і у фінансовому вимірі. Перед цією останньою путінською поступкою громадськість уже починала боятися можливості справжнього кровопролиття й економічних проблем через посилення санкцій із боку Заходу. Серйозний конфлікт призвів би до залучення російської армії, а санкції вдарили б по й так уже ослабленій економіці. Путін не має особливого пієтету до будь-яких демократичних процесів, але він завжди уважно стежить за рейтингом власної популярності.
З усього того випливає, що в довгій і напруженій історії з Україною кінця ще не видно. Путін має в розпорядженні достатньо інструментів для розхитування стабільності в цій державі, щоб тримати її чимдалі від Заходу. Немає жодних гарантій успіху президентських виборів в Україні 25 травня, особливо у неспокійних східних та південних регіонах. Агресивний настрій Путіна теж так просто не розвіється. Натомість він може повернутися проти «зрадників» і «п’ятої колони» в самій Росії. За логікою напруженого очікування, після розрядки знову нагнітається напруження.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com