Юний кельнер цікавиться, звідки пані. Почувши, що з України, запитує про ставлення до Росії. «Яке може бути ставлення після того, що вони зробили на нашій землі!». Почувши це, бармен зазначає: «Кава коштом закладу. Ми теж не любимо Росії». У центрі столиці діє Музей Майдану, де експонуються до болю рідні світлини, плакати, уламки бруківки, розмальовані будівельні каски та інші атрибути барикад. Волонтер розповідає китайській студентці, хто такий Шевченко і яке його значення для України.
На державному рівні у Польщі солідарність з Україною також неабияка. 18–22 лютого уряд офіційно оголосив, що прийматиме поранених, діяв так званий зелений коридор – постраждалих провозили через кордон часом узагалі без документів; після анексії Криму польські двері відчинилися і для біженців. Громадські організації та фонди збирають кошти для Майдану, надають юридичну допомогу, поселяють українців тощо. Пересічні громадяни здають гроші, завозять своїми силами меблі в порожні помешкання для біженців, опікуються пораненими. Фотограф у ательє відмовляється брати гроші з поранених майданівців, яким на місці роблять посвідчення особи. На вулицях та в кав’ярнях не вщухає обговорення останніх новин із фронту, в розмові поляки перепрошують, перш ніж процитувати репліку російською в присутності активістів Майдану, аби, бува, не зачепити почуття останніх…
Нетипова освіта
У мирний для України час діяльність польського фонду «Освіта для демократії» цілком відповідала назві: проводилися тренінги для вчителів та громадських лідерів, надавалася підтримка неурядовим організаціям, здійснювалися обміни між українськими й польськими школами. Фонд працював на теренах усього колишнього Союзу, поняття «освіта» розглядалося досить широко. Приміром, у Таджикистані його активісти підтримували сільські жіночі клуби, закуповуючи їх учасницям на вибір корову, швейну машинку або теплицю. Для бідної патріархальної країни такі об’єднання є неабияким поступом: жінки наважуються вийти за окреслену пережитками межу традиції і розвивати свій нехитрий бізнес (часом підтримуючи на виручені кошти лікарні). Але з початком Майдану «Освіта для демократії» стала займатися постраждалими (втім, не припиняючи освітніх проектів).
Читайте також: Прокуратура Києва не затримала жодного підозрюваного у злочинах, скоєних проти Майдану
«У мене був 30-й день народження, і я попросила в подарунок квиток до України, щоб безпосередньо передати кошти, зібрані в Польщі, – розповідає Мартина Міхалик, член правління фонду «Освіта для демократії». – У Києві я зустрічалася з людьми із різних міст України, з’ясовувала, у кого які потреби. Побувала в лікарні в Профспілках. Простих медикаментів вистачало, стояло питання оплати складного лікування, придбання спеціалізованих засобів. Ми купували обладнання для польової лікарні. А пізніше почалося те, що почалося. На часі стали знеболювальні та анестезія».
Уряд Польщі лікував поранених бюджетним коштом, фонд об’єднував зусилля з іншими організаціями, зібрані гроші спрямовували на позамедичну опіку. «Спільно з місцевим самоуправлінням, передусім із Познані, ми забезпечували місця в лікарнях для майданівців, – розповідає Мартина. – Локальна громадська організація з власних коштів виділила ресурси на опіку поза лікарнею, тобто кишенькові гроші, пізніше надавалася підтримка проживання в сім’ях. А ми оплачуємо переїзд або переліт».
Рекорди в хірургії
«Коли тут лежав, у якийсь момент забув, що я солдат Майдану. Тут так за нами доглядають! Ніби я якийсь міністр!» – розповідає Петро, до революції приватний підприємець, нині поранений боєць підрозділу «Ніхто крім нас» восьмої сотні. Петрові 18 лютого снайпер поцілив гумовою кулею в око, проте польським хірургам вдалося його врятувати. За Петрового побратима Дениса, котрому влучили в око дробом, не хотіли братися ані в Україні, ані в Польщі: «Перші три операції мені зробили в Україні. Одну кулю витягли зі скроні. З ока видалити не змогли – вона пройшла його наскрізь і застрягла в кістці. Професор сказав, що в Україні потрібного обладнання немає. У першу ніч мені просто зашили око, щоб вирівняти тиск. Через день його знову розрізали, виймали частини скла. Дріб мала оболонку з латуні. Коли вона потрапляє в плоть, то розвертається таким чином, що завдає дуже тяжких уражень».
Проте у варшавському шпиталі МВС офтальмологи теж відмовилися від пораненого – потрібного обладнання бракувало й тут. Був ризик втрати не лише й око, а й життя. «Тоді приїхав професор, який сказав, що забирає мене в Білосток, де був спеціальний ендоскоп завширшки три міліметри з відеокамерою на кінці, – згадує Денис. – Мені просто просвердлили скроню, «зайшли» туди апаратом і півтори години шукали кулю. Не знайшли її і вже хотіли зашивати. Але потім зробили на МРТ і побачили, що були за два міліметри від неї. Мене повернули і ще вісім із половиною годин виймали ту кулю». Операція тривала майже десять годин. Лікар став у Польщі «Хірургом року» – раніше таких складних операцій там не робили.
Читайте також: Звідки беруться російськомовні «бандерівці»
«Родинам людей, які лікувалися в Польщі, ми передавали кошти. Траплялося, що годувальник був поранений, а жінка з дітьми лишалася сама», – розповідає пані Міхалик. Принципи роботи працівників фонду вражають – до кожної трагедії знаходять індивідуальний підхід, вирішують, що можуть зробити для людини в кожній ситуації. Тим, кому необхідно побути в Польщі, чи то переховуючись від переслідувань, чи то на реабілітації, оплачують дорогу, житло, добові. Допомагають сім’ям загиблих, по крихтах збираючи про них інформацію. «Виникає багато питань і ситуацій на межі, – розказує Мартина. – Приміром, нашому підопічному треба лікувати зуби. Але, перепрошую, зуби не зіпсувалися на Майдані, Польська держава не може за це заплатити! Водночас бувають операції, які не можна проводити, доки в пацієнта хворі зуби! Є людина, поранена на Майдані, а тут з’ясувалося, що в неї рак. І що робити? Не лікувати, тому що це не наслідок перебування на Майдані? Чи намагатися все ж врятувати?»
«Поляки врятували стільки людей! – каже Денис. – Їх привозили в дуже тяжкому стані. Декому в останній момент врятували ногу, котру мали б відрізати. В Україні дуже хороші спеціалісти, але немає потрібного обладнання! Якби не поляки, у нас інвалідів було б на порядок більше!»
Від школи до церкви
До фонду несуть гроші для України, зібрані різними ініціативами: об’єднаннями шкіл, бібліотек, колами жіноцтва… «Я навіть не знала, що в нас таке є! – дивується Мартина. – А ж ось: «Добрий день, це Об’єднання польських жінок. Ми зібрали кошти для України!». За словами громадської діячки, у Польщі було понад 20 таких ініціатив.
У листопаді утворився Громадянський комітет солідарності з Україною, де діє три групи: старша – колишні дисиденти, до яких належав Збіґнєв Ромашевський, це опозиціонери часів Польської Народної Республіки, які зараз у політиці займають позиції від лівої до правої; молодь, що була активною в 2004 році, а також група громадян України всіх національностей та білоруси, які живуть у Варшаві. Комітет працює на волонтерських засадах, є чотири організації, які підтримують його діяльність.
Читайте також: Будні сепаратистів: старі автомати й «Путінка»
Допомагає також Гельсінський фонд прав людини – польсько-гельсінська група, що має чотири секції: інформаційна відповідає за переклади статей, дбає про те, щоб польські журналісти брали інтерв’ю в цікавих людей в Україні, перекладає німецькі чи французькі тексти польською, знаходить цікаві тексти, з якими слід ознайомитися польському читачеві; друга секція займається культурною репрезентацією; третя і четверта – секції юридичної допомоги та збору коштів.
«Дуже багато зробила церква, – каже пані Міхалик. – Є церква отців-василіян, це українська греко-католицька церква, вони мають монастир у Варшаві й активно підтримували і Майдан, і поранених, дуже по-людськи ставилися до того».
Інформаційні війська
Музей Майдану в центрі Варшави порожнім не буває. Його створив фонд «Відкритий діалог» практично в перші дні революції. Ельвіра Каролевська, волонтерка, яка працює в музеї, розповідає: «Стараємося допомагати тим, у чому є потреба: ліками, одягом, взуттям… Проводимо збір коштів, сприяємо з візами, надаємо юридичну підтримку; шукаємо роботу, житло біженцям. Допомагаємо кримським татарам фінансово, а також акліматизуватися в Польщі. Умебльовуємо їхні помешкання, дбаємо, щоб у них було все необхідне. Організовуємо благодійні концерти, зібрані кошти йдуть на потреби Майдану. Проводимо тематичні зустрічі, культурні заходи, вечори української поезії, навчання українського гопака, конференції, на яких обговорюємо ситуацію в Україні. Надаємо психологічну допомогу постраждалим. Збираємося їхати спостерігачами на вибори».
Намет із польськими волонтерами від «Відкритого діалогу» простояв на Майдані всі місяці революції.
«Ми проводимо інформаційні кампанії щодо порушення прав людини, – розповідає Бартож Крамек, голова фонду «Відкритий діалог». – Наприкінці квітня зробили 11 таких рапортів і з ними зверталися в різні інстанції: до Сейму в Польщі, до Європейського парламенту, до Парижа, а Берліна. У Польщі добре знають, що таке Росія, і розуміють, якою насправді є ситуація в Україні. Але на заході Європи такого розуміння немає, це видається далекою, другорядною справою».
Синьо-жовті флаєри, написані українською і польською мовами, інформують, де можна отримати необхідну допомогу. Наталія Басько з «Відкритого діалогу» психолог, працює з постраждалими та їхніми рідними (які також зазнають неабияких психологічних травм), допомагає біженцям із поселенням та пошуком роботи. «Хлопцеві було зроблено шість операцій, лікарі дивувалися, що він вижив, – згадує Наталія. – Мав смертельні кульові поранення, які людина фактично не в змозі пережити. Йому відірвало руку, але її вдалося врятувати, вона була повністю розірвана всередині! Є хлопці, яким повирізали внутрішні органи до половини».
Читайте також: Атомізований креатив
Ініціатива «Євромайдан Варшава» значною мірою складається з діаспорян. Окрім збору коштів та опіки над постраждалими волонтери пікетували українське, російське, а потім і британське посольства з вимогою виконати умови Будапештського меморандуму та захистити територіальну цілісність України. Асоціація польських журналістів допомагає українським колегам компенсувати втрачену в результаті роботи на фронті техніку. Власники української кав’ярні SweeTea в центрі Варшави також проводять тематичні концерти і зустрічі, збір коштів тощо. На стійці пляшка кримського вина. «Нещодавно її хотіли купити, але ми не продали, бо тепер це майже реліквія», – згадує кельнерка Женя. Усіх ініціатив підтримки не злічити.
«Революція скінчилася, тепер триває війна з Росією. Вельми нетипова війна… – розмірковує Бартож. – Україна вкрай потребує реформ. Мають бути жорстка боротьба з корупцією, люстрація, самоуправління, децентралізація, розширення повноважень у регіонах, щоб сильним був не тільки Київ. Ми з цього приводу організовували конференцію з Єгором Соболєвим у Києві, зустрічалися з Тетяною Чорновол…»
Родинні зв’язки
Волонтери та громадські активісти, що допомагають постраждалим України, є більше ніж волонтерами. Їх без зайвого пафосу можна назвати янголами-хранителями, адже за кожного прийнятого гостя вони переживають і борються, наче за рідного. «Коли я їздила до Києва, ми принагідно вертали чотирьох поранених, яких лікували в Польщі, і був один хлопчина без руки, – згадує Мартина Міхалик. – В аеропорту його мати просила переказати подяку лікарям, волонтерам… Я пояснювала їй, що протез зроблять у Німеччині, ми виділимо на це кошти, треба домовитися, визначитися коли… І тут я розумію, що вона мене не чує, що їй це зараз неважливо. Я довго не могла зрозуміти, чому так. А потім збагнула. Вона вперше за два місяці побачила свою дитину. І їй усе одно, чи має син руку. Вона думатиме про це, але завтра або ввечері того самого дня. Але скільки матерів уже не побачать своїх дітей!..»
Черговий концерт у центрі Варшави 1 травня на підтримку України. Вибухає паперовий феєрверк жовтих та синіх зірок. Кожен другий, хто зустрічається, у той чи інший спосіб висловлює підтримку і співчуття. Події останніх місяців чітко показали, хто є хто. Важко сказати, на якому ґрунті виріс міф про «братній російський народ» і що, окрім кирилівської абетки, між нами «братнього». Прикладів реальної підтримки прибульців «з-за порєбріка» історія не знає (якщо не вважати за таку добровільно-примусовий «порятунок» російськомовного населення від нашестя «бендер»). Натомість Польща демонструє справжні турботу і підтримку. Тут почуваєшся як удома, за винятком наявності загрози.