«Досить важко визначити статус Дніпропетровська в контексті входження до такого макрорегіону, як Південний Схід України. З одного боку, колонізація теперішніх земель Дніпропетровської області переважно відбувалася за рахунок українців. Із другого – справді існувало таке утворення, як Новоросія, про котре згадував Путін, намагаючись обґрунтувати ймовірне вторгнення. Але його пропаганда, як і будь-яка інша, не потребує фактів», – вказує історик та краєзнавець Валентин Старостін.
Історичні факти свідчать, що терени Катеринославської губернії заселялись переважно вихідцями з України.
Нинішня Кіровоградська область за царських часів також належала до Новоросії, але її вже давно не вважають Південним Сходом України, Дніпропетровську – вже зараз. Харківська не входила до Новоросії ніколи, це була Слобідська Українська Республіка.
Найбільша кількість нащадків козаків – на Дніпропетровщині. Запоріжжя – лише за назвою козаччина. Найпродуктивніші паланки Війська Запорозького були на території Дніпропетровської області, як і п’ять із семи січей. За межами цього краю залишалась незначна периферія Війська.
«У нас просто до цього спокійніше ставляться», – каже історик.
Тут спокійно ставляться до того, що у Дніпродзержинську є музей Брєжнєва. Згадуючи, що Дмитро Ярош теж із цього міста, спокійно кажуть: «Ну то й що? Значить буде й музей Яроша».
Андрій Портнов, інший дніпропетровський історик, вважає, що за бажання можна знайти будь-яку історичну традицію, аби пояснити що завгодно.
Так, тут була махновщина. Але що це пояснює зараз, якщо махновці заперечували право на власність, а уявити сучасного дніпропетровця, який зневажливо ставиться до власності, практично годі?
«Можна використовувати різні історичні міфології, щоб пояснити ті чи ті речі. Наприклад, до Першої світової війни 40% населення Катеринослава були євреї, дуже різні – робітники, інші соціальні верстви. Їх було там більше, ніж в Одесі чи Вільнюсі. Але, до речі, ми дуже мало про це знаємо», – зауважує Портнов.
Не Донбас
За часів незалежності України Дніпропетровська область ніколи не була ідентична Донбасу за настроями і вподобаннями. Якщо подивитись на результати парламентських виборів 2012-го, то Партії регіонів, хоча Дніпропетровськ і давав за неї голоси, навіть з усіма фальсифікаціями та дописуваннями вдалось нашкребти їх там лише в межах 30%. У Донецькій було до 78%, у Луганській – до 60%.
Читайте також: На Вінничині ховають героїв, знімають російські прапори та згадують старі легенди
Те, що відбувається зараз, Валентин Старостін пов’язує із трьома факторами.
«По-перше, підросло покоління, для якого Росія нічого не значить. По-друге, дещо старшій генерації зрозуміло: в РФ може бути лише одна столиця – Москва. Будь-які прояви значення інших міст нівелюються. По-третє, є такий цікавий фактор, як приниження Дніпропетровська за останні 10 років. І почалося воно саме за влади Юлії Тимошенко. Дніпропетровськ утратив свої позиції в Києві та всередині самого себе. І зараз є певна реакція на всі ці фактори», – вважає він.
Андрій Портнов дотримується думки про вирішальний вплив місцевої еліти.
«Мені здається, особливість Дніпропетровська визначається не скільки історично, скільки тим, що влада тамтешня, на відміну, скажімо, від донецької, діє. За моїми спостереженнями, вони це роблять навіть усупереч тому, чого від них хоче київський уряд», – каже історик.
Портнов фіксує нинішні перетворення: «Дніпропетровськ дуже сильно змінюється зараз. Він був настроєний на мімікрію. Там ніколи не існувало свідомої політики формування якогось певного образу міста чи області. Сьогодні це кристалізується».
Представник тієї самої влади, яка стабілізувала обстановку в регіоні, заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Святослав Олійник теж відзначає тамтешні трансформації. «Я думаю, що область змінилась. Вона пройшла певний історичний шлях, пов’язаний із тим, що останні чотири роки нею керували люди із Кривого Рогу», – посилається посадовець на зовсім недалекі в історичному плані події.
«Вони (криворізькі керівники. – Ред.) мають дещо специфічну ментальність щодо мешканців обласного центру та інших міст області. Відбувалась певна маніпуляція масовою свідомістю. Я не хочу сказати, що хтось із них поганий чи добрий. Але вони підкреслювали своє дніпропетровське походження, хоча це не відповідає дійсності, а значить було брехнею. Зокрема, і звання почесних громадян Дніпропетровська. Можливо, відчували власну чужорідність у цьому просторі. Була певна штучність, яка водночас спрацювала позитивно, бо змусила Дніпропетровськ колективно самоідентифікуватись, включно тепер і з мешканцями Кривого Рогу», – вважає Олійник.
«Процес, який бачився негативним, відіграв свою позитивну роль. Спроба привласнення дніпропетровської ідентичності впродовж останніх чотирьох років допомогла людям визначити свою природу і сутність. Це мобілізувало сьогодні місто в патріотичному ключі, що зараз Дніпропетровщина активно демонструє», – каже заступник голови ОДА.
Хто ви, дніпропетровці?
«На даний момент дніпропетровці прагнуть, аби їх не займали. Це та сама національна ідея, яку дуже чітко визначив Лесь Подерв’янський. Можливо, це найбільш зважена в Україні позиція. У нас не штурмують будівель, бо не здають їх. Дніпропетровці дуже самодостатні, і їм не треба щось комусь доводити. Ми спокійно ставимось до історії, до національних, мовних, релігійних, політичних відмінностей. Ми різні, але не суперечимо одне одному. Це не конфронтаційні відмінності, а синергетичні, ті, які дають можливості. Ми татароукраїнці, євреєукраїнці, росіяноукраїнці», – каже Валентин Старостін.
Читайте також: Олександр Сич: «У частини українського суспільства в душах досі живе імперія»
Головний редактор офіційного сайта Дніпропетровської єврейської громади Олег Ростовцев каже, що ті самі процеси, які відбуваються в суспільстві, цілком притаманні і єврейським громадам.
«Я не можу сказати за всіх євреїв, вони дуже різні. Але те, що ми називаємо єврейською точкою зору, формується зазвичай на базі єврейських інституцій. У Дніпропетровську це синагога «Золота роза». У Донецьку – своя точка зору, там є суперечки із цього приводу, навіть рукопашні. У Дніпропетровську такого немає. У нас розділення існує лише за ступенем проукраїнськості. Суперечки тільки про те, чи будувати барикади тут, чи терміново формуємо єврейський полк і вирушаємо добряче начистити їм там», – пояснює він.
Компанія Promediaconsulting проводила дослідження, де було, серед інших, запитання, яким є типовий українець. У Дніпропетровську найчастіша відповідь була «такий, як ми». Тобто типовий українець, на думку жителів міста, – це типовий дніпропетровець, а дніпропетровець – українець. Водночас «типовий росіянин» для них агресор і чужий.
«Дніпропетровськ не може бути не українським, бо саме тут тривалий час формувалась політична еліта України. У Дніпропетровській області завжди були умови для розвитку людського потенціалу. Так, вихідцями були різні люди, з відмінними політичними вподобаннями, але це засвідчує, що тут працювали соціальні ліфти. Під владою «донецьких» та «криворізьких» їх штучно зупинили, і це не могло не позначитись на більшій консолідації мешканців області», – вважає експерт компанії Олена Данцева.
Олег Ростовцев розповів, що якось голландська журналістка спитала його, чи не боїмось ми тут, у Дніпропетровську, портрета Бандери.
«Я не боюсь портрета. Портретів у Дніпропетровську взагалі боятись не навчені. А в Донецьку бояться», – відповів він.
Окрім цього, Дніпропетровськ вдало руйнує міфи. Саме в нас вибили величезний камінь у стіні пропагандистської кампанії Путіна. Лише поява терміна «жидобандерівець» говорить, що в цій кампанії щось пішло не так.
Не здадуться без бою
Дніпропетровці сприймають свою участь у виступах проти намісників Януковича чи в захисті власного дому цілком буденно, як само собою зрозуміле явище. Ніяких пафосних проголошень, що це питання честі, моральний обов’язок тощо.
У Лери двоє дітей, молодшій доньці лише дев’ять місяців. Ця жінка – турагент, говорить російською, не знаю, хто вона за етнічною належністю, але вона з Дніпра. Коли почалась анексія Криму, була однією з перших, хто записався на курси надання першої допомоги при військовому шпиталі. Чоловік у Лери в одній із сотень дніпропетровського полку національного захисту, він офіцер запасу, закінчив військову кафедру, і бойова, і стройова підготовка в нього на рівні. Чергує на блокпостах. Удома в них живе біженець з Криму.
«Спочатку я вагалась, було страшнувато. Все-таки чужа людина вдома, але потім подумала, що коли я побоюсь і всі побояться, то ніхто не допоможе», – говорить вона.
«Просто читати вдома новини набагато страшніше, ніж щось робити», – пояснює Лера свою теперішню участь у медичній роті дніпропетровського полку.
«Я розумію, що вмію стріляти, надавати медичну допомогу і принесу більше користі, якщо захищатиму своє місто, ніж якщо буду з донькою вдома», – абсолютно прагматично вважає вона.
Оля, археолог, мала цього року працювати в експедиції в Криму. Зараз вона теж у медичній роті, самостійно їздить на стрільбища, щоб підтримувати навички, постійно в півгодинній готовності до виїзду на виклик штабу.
Під час Майдану в Дніпропетровську друкувала хроніки подій, збирала й передавала медикаменти та речі до Києва. Каже, що 26 січня (коли силовики й тітушки жорстоко розігнали мітинг під ОДА. – Ред.) у Дніпропетровську був шок.
«Ми прийшли з мирними намірами, але, коли на нас йдуть силою, не можемо не боротись. Ми вже не могли нічого не робити, а потім усе саме пішло. Згодом виник Крим», – згадує вона.
«У нас діти. Ми не можемо стояти осторонь», – знову ж таки прагматично пояснює вона свою участь.
«Страх за дітей і за їх життя змусив нас бути обізнаними. Хочеш миру – готуйся до війни. Ми не знаємо, що може статись, але можемо спробувати вміти більше, щоб мати кращі можливості захиститись», – підкреслює археолог.
Олине ставлення не пояснити історичною визначеністю чи навіть родинним вихованням.
«Мій батько – росіянин, його батьки не любили України. Моя бабуся не могла пробачити своєму чоловікові, що привіз її сюди. Але батько сказав: «Якщо я тут живу, то знатиму цю країну». Конструктор на Південмаші, він ніколи не був партійним. Кажуть, що йому вдалось це завдяки його мізкам», – розповідає Оля.
Іще більш непоясненним з історичного погляду є рішення Михайла. Зараз він біженець із Криму. У Сімферополі залишились його дружина й дитина. Чоловік намагається облаштуватись у Дніпропетровську, щоб перевезти сюди і їх. Він бізнесмен, близько 20 його працівників із родинами зараз теж готуються до переїзду.
«Підприємці всі хочуть виїхати, вони все розуміють, але більшості потрібен привід. Просто мені такий привід не потрібен», – відповідає Михайло на запитання, чому виїздить із Криму.
«Я прийняв таке рішення. Народився в Росії, у Ставрополі, в мене там практично вся рідня, хоча ми з ними зараз у конфлікті. Але в Україні моє громадянське суспільство, тут відбулось моє становлення як особистості», – пояснює він.
«Ми чекали на Закон «Про окуповану територію». Він допоміг визначитися тим, хто вагався. Цей закон дає вибір. Або ти трусишся, боїшся, розповідаєш дружині, що не можеш іти один проти всіх, залишається в СРСР і закриваєшся від усього цивілізованого світу, або ти вирішуєш, що ти чоловік, збираєш шмотки й валиш», – Міша вирішив, що він чоловік.
Дніпропетровськ став місцем вибору теж із прагматичних причин. З одного боку, тут є капітал, а значить можливості для бізнесу. Із другого боку, наш співрозмовник вважає, що саме тут буде корисний.
«У Дніпропетровську ми можемо бути корисні в плані оборони. Ми не просто біженці. Ми ті, хто може захищати країну. Поїхати до Львова й чекати, що тут хтось мене захищатиме? Тоді від України тільки Львів і залишиться», – вважає він. А втім, місцеві жартують: якщо від України залишиться три області, то Дніпропетровська буде серед них.